І Валя розповідала:

— З рафінажного відділу скловарної ванни-печі, тобто з того відділу, де розплавлене скло остаточно проварюється та очищається, розтоплена маса крізь особливі протоки потрапляє до каналу Фурко. Тут скло підігрівають, щоб воно не стигло. На відстані приблизно трьох метрів одна від одної ставлять над каналом машини, щоб витягнути вгору скляну стрічку. Канал угорі накритий камерою, що має склепіння. Машини встановлюють у прорізі цього склепіння.

Скляну стрічку витягують за допомогою спеціального човника з щілиною посередині. Човник давить на скло, і в щілині воно підіймається. Спочатку на човник опускають залізну раму з цвяхами, щоб до неї причепилося скло, видушене крізь щілину човника. Раму піднімають. Скло тягнеться стрічкою. Стрічку з двох боків підхоплюють вальці машини. Вони розташовані парами вгору, заввишки аж на три поверхи. Що вище, то скло твердіше. Вгорі одрізують раму, і скло йде суцільною безконечною стрічкою. Од неї відрізують куски бажаного розміру. Стрічка на краях товстіша. Ці краї одрізують. От і вся машина Фурко, — закінчила Валя.

Грубер посміхнувся.

— Швидко ви розповіли, — сказав він, — ми тільки почали оглядати машину. Що, й доповідь у вас буде така коротка?

— Та ні, — засміялася Валя, — на доповіді я докладно розповідатиму про деталі машини. Вам це нецікаво. Та й не можу я розповісти хоч би про механізм вальців, що власне і складають машину, не накресливши плану їх чи то на дошці, чи на папері. Моїм слухачам, робітникам, що працюють на цій машині, рисунки, правда, не дуже й потрібні, бо вони щодня бачать її. Треба тільки пояснити їм призначення деталей і їх взаємодію. А вам я не можу пояснювати без рисунків.

— А ви мені показуйте в натурі, — попросив Грубер, бо йому приємно було слухати пояснення Валі, хоч він. цю машину давно вже знав.

— Добре, — згодилася Валя, — от перед нами одна з машин Фурко. Ось відрізок каналу, з якого машина витягає скло. Оці виступи — камера, де горить газ, що підігріває скло в каналі. Між виступами ви бачите контрольне вічко. Гляньте крізь нього.

Грубер слухняно глянув крізь синє скельце у вічко, за яким у камері машини тяглася вгору ще червона стрічка скляної маси. Вище, над каналом, вона вже була звичайна. Скло вже остигло. Тут, угорі, пильно стежили за стрічкою на вальцях. Час од часу майстер хапав довгу тріску, запалену з одного краю, і припікав стрічку.

Коли в стрічку потрапить камінець, — пояснювала Валя, — скло зараз же тріскається й щілина тягнеться та й тягнеться вздовж стрічки, псуючи її, аж поки отакою тріскою, сірником, як кажуть на скляному заводі, не виведуть щілину на край стрічки. Виводиться щілина на край тому, що скло від вогню тріскається і щілина йде за вогнем. Отож, як прикласти запалену тріску до щілини від камінця, можна ту щілину вивести на край.

— Зрозуміло, — відгукнувся Грубер. — А як буде з щілиною в склі нового виробництва, коли його отак само витягати буде машина? Воно ж бо не боятиметься вогню й не буде від нього тріскатися.

— От тобі й маєш, — засміялася Валя, — самі собі вигадуєте клопіт. У вашому склі, напевне, не буде камінців, бо тепер вони лишаються в масі скла саме через нерівномірність процесу розтоплення скла вогнем. Ми ж не можемо, так би мовити, перемішати вогонь з розтопленою масою, ми її нагріваємо з боків, згори. А тепло, про яке ви говорите, — хімічне, внутрішнє, воно в самій шихті чи в розтопленій масі. Через це у новому склі, певне, ніколи не буде таких вад, як тепер, коли скло варять. Та й ваше скло, мабуть, краще на шибки вальцювати, а не витягати стрічкою.

— О товаришко Валю!.. — вигукнув Грубер. Він уперше назвав її на ім'я і сам з цього здивувався. — Ви розумієте мій втрачений винахід, певне, краще за мене.

— Бо він мені дорогий, — відказала Валя, — він дорогий мені так само, як вам, так само, як…

Валя спинилася й почервоніла від того, що вона хотіла, не подумавши, сказати. Вже давно її почуття до Грубера перейшло межі товариської приязні та пошани. Однак хіба ж годиться про це казати йому? Навіщо йому, молодому вченому, її дівочі почуття?

Грубер бачив, як дівчина засоромилася. «Невже?» ворухнулася в нього надія… В цю хвилину вони вже були там, де нарізали готові шибки. Важко гойдалися великі листи, що вийшли з машини без вад, дзеленькотіли дрібніші шибки різного розміру, нарізані тоді, коли стрічка тріскалася. Скрізь стояли стоси шибок. У масі вони були блакитні. І ця блакить, ніби шматки весняного неба, сповнювала велике пріміщення. Саме цієї миті сонце, видершись із клаптів хмар, ударило землю золотими весняними стрілами. Стріли пробили вікна заводу й розсипалися на блакиті шибок. Чари весни торкнулися Грубера й Валі. Обоє мовчали. Грубер хотів спитати Валю, що вона мала сказати. Валя це відчувала й сердилась на себе й за те, що вона не дотримала слова, і за те, що, почавши говорити, побоялася кінчити. Кінець кінцем, вирішила вона, треба завжди говорити правду, і сміливість узяла гору над традиційною соромливістю.

— Я хотіла сказати, — вимовила дівчина, — що ваш винахід мені так само дорогий, як і ви…

І замість втупити очі в землю, дівчина на мить сміливо глянула на вченого. В її чудових сірих очах було написано: робіть собі, що хочете, й думайте, як хочете, а я не боюся.

— Це велика радість для мене, — тільки й міг вимовити стиха Грубер.

І раптом його вираз обличчя дивно змінився. В очах засвітилася гостра думка, й брови напружено нахмурилися.

— О! — здивовано вигукнув він потім і, вихопивши з кишені записну книжку, почав щось хутко записувати.

Валя завмерла. Грубер стояв поруч, і вона бачила, що він пише.

— Валю, — сказав Грубер, кінчивши записувати, — я пригадав формули тих хімічних процесів, що відбуваються під час утворення скла. Вони допоможуть розкрити нові способи виробництва скла…

Вчений це вимовив тихо. Але грім переможних фанфар бринів у його голосі.

Піонерка Ліна мешкала в одному з нових будинків на околиці великого промислового міста, коло парку, і тому парк був для неї звичайним місцем розваг і відпочинку.

Недалеко від парку — аеродром. Повітряні кораблі часто підносяться й знижуються над парком. Ліна кожний раз, як гудів у повітрі мотор, задирала голову, і її кирпатий носик стирчав догори, аж поки літак не зникав з поля зору. Особливо подобалося дівчині, коли літак летів зовсім низько. Він тоді був такий великий, такі могутні були його крила, а головне — можна було все роздивитися.

Ліна вже добре знала літаки. Вона чимало читала про них, пробувала навіть прочитати товсту книжку про літаки, написану зовсім не для дітей. Книжки Ліна не подолала, але зрозуміла, що їй треба ще багато вчитися, і тоді вона зможе читати такі книжки. А вони Ліні дуже цікаві, бо дівчина за всяку ціну хоче знати літаки й стати пілотом, щоб літати над парком на величезних крилах і робити в синій височині карколомні вправи, від яких аж серце спиняється в того, хто на них дивиться з землі.

Цього весняного погожого дня Ліна по обіді, як звичайно, побігла з подругами погуляти до парку. Навколо було якось незвично тихо. Не видно й не чути було літаків. Чому? Навіть дивно.

Та ось почулося так добре знайоме гуркотіння. Літак здіймався вгору. Один, другий, третій…

Ліна схопилася й, задерши голівку, чекала. Зараз над парком попливуть велетенські стальні птахи. Проте їх щось не видно було, хоч мотори ревіли зовсім близько, над головою. Ось вони раптом вщухли…

«Літаки сідають, ледве піднявшись», думала Ліна.

Дівчина наставила вуха. Ось зараз знову загудуть переривчасто мотори. Та ні. Нічого не чути. Що за причина?

Ліна побігла через парк до аеропорту. І раптом почула, як десь, певне, дуже високо, знову загуділи мотори. Що за диво? Досі Ліна знала, що літаки планують униз. А тут виходило, що вони планували вгору. І, головне, де ж вони, де?