Мати не змусила себе довго чекати. Її дзвінок застав мене дорогою додому пізнього, осіннього вечора.

— Що? Що з ним сталося? — схлипуючи, запитала вона. — Кажи, як є, я маю право знати!

Я зціпив зуби — чути мамин плач було вкрай важко.

Від хвилювання язик став неконтрольованим. Через це я говорив, мов беззубий старець, тож мати, певно, розуміла мене через слово. Тітка бовкнула зайве, а вона відчула біду. Але це вже не мало значення. Настав момент істини. Я набрав повні груди повітря, щоб урешті-решт сказати твердим, мужнім голосом, як учив мене батько:

— Нашого тата більше немає з нами. Немає давно. Вибач, що обманював, але я не міг ризикувати твоїм здоров’ям.

Ну от і все. Велетенська брила впала з пліч і розлетілася на друзки. Ярмо брехні скинуто, кайдани гіркої правди розірвано, усе закінчилося.

Мама плакала. Плакала за минулим, за своїм єдиним чоловіком. Плакала над наругою долі, що взяла її в полон хвороби. Здавалося, не буде тим сльозам ні кінця ні краю, але я слухав, боячись зрушити мамину журбу.

— Де він похований? — нарешті спитала вона.

За звичкою я озирнувся, аби переконатися, що ніхто мене не підслуховує, але то було зайве:

— На острові-цвинтарі Сан-Мікеле, що у Венеції. Коли ти одужаєш, ми обов’язково туди поїдемо.

Більше того вечора говорити було нічого. Залишалося сподіватися на Господа, який уберіг би її здоров’я від страшної новини. Ми розпрощалися.

Вечори стали зовсім холодними, про що свідчила невелика кількість людей на площі перед будинком. Прискоривши крок, я перетнув вулицю та забіг в арку. Нікого з сусідів на балконах не було. Крізь зачинені вікна у дворик не проникали звуки телевізорів і кухонних бесід. Шлях до під’їзду проминув у суцільній тиші. Сходи, як завжди, порипували під ногами, але дуже швидко я усвідомив, що не тільки під моїми. Між другим і третім поверхами я зустрів чоловіка, що квапився донизу, — ми розминулися. Відповівши на його коротке «добрий вечір», я спокійно рушив до дверей, не звернувши увагу на його персону. І лишень у коридорі власної квартири мене наздогнала цікавість: «Хто б то міг бути?»

Чоловік спускався з четвертого поверху.

Отже, або гість баби Наталки, або…

І тут під курткою прошмигнув протяг, змусивши мене пересмикнутися від неприємного холоду.

Я кинувся до спальні Ельзи Олександрівни і, не вмикаючи світла, підбіг до вікна, але у дворику нікого не було. Тоді я блискавкою помчав до вікна у своїй кімнаті, а потім на кухні, але чоловіка так і не побачив.

У цю ніч я засинав важко.

4

Листопад обтрусив листя з дерев, і тепер вони стояли голі й одинокі, мов манекени в покинутому магазині. Осінь увійшла в завершальну фазу та зіштовхнулася віч-на-віч зі своєю наступницею. Небо щедро сипало пухнастим снігом і першими морозами сповіщало про наближення зими. Монастир Бернардинів замаскувався під білим простирадлом, і його вікна виглядали, мов латки на обшарпаних вітрилах. Про те, що він функціонує, свідчила тільки стежка, витоптана ногами прочан. До речі, пересуватися містом можна було лише такими шляхами, бо надмірна кількість опадів застала комунальні служби зненацька і снігопад на кілька днів спаралізував рух транспорту. Такі погодні умови всім дошкуляли, однак обличчя городян сяяли радістю: наближалися свята.

Через сімейну трагедію я не зносив періоду від католицького Різдва до православного Водохреща. Коли в тисячах домівок возз’єднувалися родини, я вовком вив, зустрічаючи свята наодинці. Готуючись до цього періоду, я навмисне збільшив кількість робочих днів і тепер, окрім вихідних, працював ще й щочетверга та щоп’ятниці. Однак я сподівався, що цього року самотності прийде край: з’явилася дівчина та й мама одужувала. Я був ладен на все, лиш би ненька була здорова, благо, вона поправлялася. Втрата чоловіка, звісно, залишила слід, але не зламала її. Потрібен був час, щоб рана загоїлася. Головне, що мені більше не доводилось її обманювати і наші розмови стали значно теплішими.

Попри це, моя напруга нікуди не зникала. Відчуття небезпеки продовжувало дихати в потилицю, але визначити, звідки воно приходить, — ніяк не вдавалося. Щоночі перед сном я перевіряв двері та накидав новий запобіжний ланцюжок, потім підходив до вікон і придивлявся, чи не ховаються у затінках будинків чи церкви якісь незнайомці, проте жодного разу нікого підозрілого не виявив.

Я активно цікавився перебігом розслідування, паралельно обмізковуючи власні версії злочину, що трапився в сусідній кімнаті. Я не знав: вірити чи ні в існування потойбічного світу, однак був абсолютно переконаний, що загроза крилася у квартирі номер вісім. Такий висновок виплодив новий план, тож я насилу дочекався ранку, щоб звірити його капітанові. Але негода, що спричинила транспортний колапс, внесла свої корективи. Вирушати до відділку пішки, потім повертатися в університет, а звідти чалапати на роботу — означало довести організм до виснаження. Місити ногами кілограми снігу на таких відстанях не до снаги навіть спортсменам, тому я вирішив скористатися телефоном.

— Доброго ранку, капітане. Уже на роботі? — спитав я, спостерігаючи сніговій за вікном.

Якийсь час я слухав чоловікові прокльони на адресу хуртовини, а тоді заговорив сам:

— Учора, обмірковуючи нашу справу, у мене виникла ідея: якщо Ельза Олександрівна думала, що у квартирі над нею хтось живе, а нам відомо, що це не так, то, може, варто дізнатися, хто власник цього помешкання? Я оформляв спадщину в БТІ, думаю, там можна і про цю квартиру щось вивідати.

Трохи подумавши, правоохоронець порадив мені братися до справи, хоча я чекав іншої пропозиції.

— Я думав, ви подасте офіційний запит.

Натомість міліціянт послався на закон про доступ до публічної інформації і порадив надіслати лист у БТІ.

— Вони зобов’язані надати відповідь протягом тридцяти днів, але, думаю, зроблять це швидше. Якщо нічого не вийде, тоді підключиш мене. А зараз, вибач, треба закривати рік, а в мене купа «висяків», включно із твоєю справою, — дорікнув він.

— Думаю, вона зрушиться, — сказав я і попрощався з офіцером, подякувавши за пораду.

Вона справді була слушною. Накидавши в голові текст звернення, я набрав і роздрукував його на кафедрі Григоровича, а ще знайшов в Інтернеті точну адресу БТІ. Дорогою на роботу надіслав запит рекомендованим листом. Залишилося дочекатися відповіді.

Кілька днів негода дошкуляла своїми примхами.

До сніжних опадів додалося незначне зниження температури, цього було досить, аби всі перебралися в теплий одяг. Але справжньою ознакою того, що в місто Лева прийшла зима, була ковзанка, обладнана перед міською ратушею. Процес монтажу зайняв кілька днів. Щодня конструкція росла в масштабі, й наприкінці тижня сотні молодих людей уже розважалися на льоду біля міськради. Сміх і гомін тут не вщухав до півночі.

Повертатися з роботи було в задоволення. У нашому дворику, де, звісно, ніхто й нічого не чистив, сніг приємно порипував під ногами. Пружину із дверей уже давно хтось зняв, тож вони постійно були зачинені й не випускали з під’їзду тепла. Я зайшов усередину і, за звичкою, що виробилася за останні дні, зиркнув на поштові скриньки й одразу ж помітив у щілині скриньки під номером шість щось світле. Це міг бути лише він. Здається, феєричний день завершувався не менш яскравим вечором і не важливо, якою буде відповідь, бо негативний результат — теж результат.

Увійшовши в помешкання, я зачинив двері й накинув ланцюжок, потім пройшов на кухню, щоб зігрітися теплим чаєм. Конверт із кутовим штампом БТІ лежав на столі й чекав свого часу, та я не поспішав, а заходився готувати вечерю. Можливо, я несвідомо розтягував відчуття ейфорії, що виникло завдяки правильним рішенням і діям: на офіційний запит — офіційна відповідь, і, що б там не було, це — крок уперед. Чому Ельза Олександрівна до цього не дійшла, а переймалася якимись привидами? Це ж так просто! Якби вона наважилася на щось подібне, то думки про потойбічність її не турбували б і, хтозна, може, й урятували б життя.