Я попорався біля плити, а тоді взяв у руки конверт, надісланий із державної установи, та зірвав запобіжну смужку.

Усередині був аркуш, складений учетверо. Мої пальці зробили кілька рухів і заціпеніли.

На білосніжному папері чорніло одне-єдине речення: «Хочеш знати, хто я?»

5

Сказати, що минула ніч видалася неспокійною, — не сказати нічого. Інстинкт самозбереження позривав усі запобіжники із здорового глузду, і, керуючись цим чуттям, я до світанку простояв на варті особистої безпеки. Що п’ять хвилин обходив кожне з вікон. За ними ввижалися постаті, що чатували на мене в темряві вулиць. Чи не щохвилини я навшпиньках підкрадався до дверей і дослухався до звуків нічного під’їзду, ніби ось-ось мали рипнути дошки під вагою невідомого візитера. Кухонний ніж безнастанно холодив долоню — про всяк випадок, але, на щастя, не знадобився.

Над ранок, коли світло вуличних ліхтарів змаліло у світанкових зблисках, стало трохи легше. Тривога вляглася, і, здійснивши о пів на восьму останній обхід, я впав на канапу, нокаутований емоційним виснаженням, і відімкнувся на кілька годин. Розбудив дзвінок Петрика.

— Ти чого на пари не з’явився?

Спросоння я не міг розібрати цифри на годиннику, вони були невиразні, тож, облишивши затію, підключив товариша:

— А яка зараз година?

— Пів на другу вже. Ти не захворів часом?

— Нормальок, — заспокоїв я одногрупника.

— То ти на «архітектуру» прийдеш?

— Ні-ні. Маю справи, а потім на роботу.

Петро не став дошкуляти питаннями, тож ми попрощалися.

Через зміщений режим сну голова боліла як з похмілля. Проте це не завадило мені окреслити чіткий план дій. Я привів себе в належний вигляд, узяв отриманий напередодні конверт і рушив у райвідділок.

Капітан із закоченими по лікті рукавами величезним діркопробивачем одну за одною штампував справи та складав їх у скорозшивач. Моя поява його не втішила, але я не образився.

— Клянуся, так і знав, що це ти, — ліниво бовкнув він.

— Я!

Рішуча відповідь розбуркала міліціянта, і він умить утямив, що цього разу я — не з порожніми руками. Я поклав конверт на стіл.

— Що це? — поцікавився капітан, складаючи чергові теки.

— Відповідь із БТІ.

— А-а. І що там? — безініціативно уточнив він.

— Самі подивіться.

Правоохоронець нарешті відклав свою справу, сів за стіл і взяв конверт. Без особливого бажання дістав аркуш і почав крутити ним, намагаючись зрозуміти, де ж текст. Із кожним наступним обертом на його обличчі щораз більше проступало розчарування, він не зміг його приховати, коли усвідомив, що відповіддю був усього один рядок.

Із того, як на чолі міліціянта з’явилися борозни зморщок, я зрозумів, що він нарешті втямив суть послання.

— Це що, жарт? Тобі нічим займатися? — накинувся він на мене.

Утім, незворушний вираз мого обличчя загасив гнів правоохоронця.

— Хочеш сказати, що це прийшло з БТІ? Це офіційна відповідь? — геть розчаровано спитав він.

— Не знаю, звідки прийшло повідомлення, але воно, запечатане, лежало в моїй скриньці.

Думки капітана сплутались, і він іще раз оторопіло глянув на папірець.

— Може експертизу зробити? — запропонував я.

— Ти його тримав?

— Звісно.

— І я теж. Чого ж не попередив? — дорікнув слідчий.

Він підвівся зі стільця і почав нервово ходити від стіни до стіни.

— Це неймовірно! Я вже давно мав закрити справу за відсутністю доказів, а тут — ти. Жодних підстав, розумієш — жодних! Ну піду я до начальника з цим листом і що? Та він тебе в психушку відправить!

Слід сказати, правоохоронець мав рацію, але я не відступав, бо прийшов за допомогою чи хоча б за порадою.

— Може охорону якусь надасте? Чорт, це вже не смішно! Я не спав цілу ніч!

— Треба зачекати. Він чи вона себе ще покаже.

На цих словах я зрозумів, що знову залишаюся сам-один із невідомістю.

— Ти не переживай, щойно все вилізе, я негайно підключусь. А поки — вибач.

Я опустив голову.

— А це я підшию до справи, — сказав капітан, махнувши моїм папірцем.

Коли я вже був перед дверима, слідчий іще раз озвався:

— Про це ж знали тільки ми…

Голос співрозмовника здійнявся луною, і я чимдуж покинув кабінет, щоб не закричати від безвиході.

Нестримний потік відвідувачів не допоміг викинути з голови таємничого листа. Автоматично виконуючи свою роботу, я паралельно уявляв містичного автора погрозливого повідомлення. Те, що в тих словах зачаїлася прихована небезпека, не було жодного сумніву: хтось, чи щось, намагався мене налякати, і йому це вдалося. До того ж так добре, що сьогодні я збирався ночувати в Апостолів. У них я почуватимуся в повній безпеці і, можливо, навіть усе розкажу друзям — носити в собі тягар цих подій ставало дедалі нестерпніше.

Але це буде потім, зараз я намагався визначити джерела загрози. Варіантів було два: реальний, під яким малося на увазі існування конкретної особи, яка вчинила замах на життя хазяйки і тепер з незрозумілих причин взялася за мене, і другий, у який хотілося вірити якнайменше, однак він уперто укріплював свої позиції. Морок потойбічності впевнено поглинав мене. Раптом я відчув, що в системі координат моїх цінностей стався збій. Якщо раніше аномалії сприймались, як щось не пояснюване наукою, то тепер мої логічні переконання були зміщені вчинком Ельзи Олександрівни. Якби не той напис, то все можна було б пояснити, але назва венеціанського кладовища на руці покійниці сплутала всі карти. «Мотив, мотив… Яша — правий, треба шукати мотив, навіть у позаземної істоти він повинен бути. Кому я міг стати кісткою в горлі? Ну з хазяйкою зрозуміло — у неї свої рахунки з минулим, а до чого тут я?»

— Чорт! — вилаявся я, привернувши увагу колег, які вже готувалися до кінця зміни.

— Згоден, важкий був день, — відреагував Сашко.

Без жодних пояснень я подався до виходу.

Приховати від Апостолів справжню причину свого візиту не вдалося.

Я був надто збуджений. Товариші, які звикли бачити мене врівноваженим і спокійним, негайно взялися за допит. І я не встояв. Тембр мого голосу налаштував хлопців на серйозний лад, і я розповів усе, попередньо взявши з них обіцянку про нерозголошення почутого. Коли я врешті поставив крапку оповіддю про лист із БТІ, друзі виглядали, як смерть. Історія розвела хлопців по різні боки барикад: Павло наполягав на існуванні живого злочинця, Петро ж вірив, що це — справа рук якоїсь нечисті.

— Ну все, досить! — урвав нас Павло. — Наразі це тільки слова в письмовому вигляді і нічого більше. Багрію, попереду Новий рік і свята, тобі треба розслабитися. Давай поїдемо в Славське до мого вуйка, відпочинемо, покатаємося на лижах, а там побачимо.

На планах про зимові канікули наша бесіда завершилася.

Заспокійливим фактором панічної втечі з дому виявилася репліка друга: «Наразі це тільки слова».

Наразі…

6

Засніжені хребти Карпат височіли по обидва боки електрички, що, звиваючись, прокрадалася між ними, мов гадюка. Численні повороти викликали легкі напади нудоти, що було добре видно по Оксані, але, заворожена красою гір, вона не відривала погляду від вікна. Хлопці спали, схиливши голови на плечі один одному. За кілька хвилин потяг зупинився у Славському, де нас уже чекав родич Павла.

Вуйко Зорян був родом із Закарпаття і вважав себе русином, але перебравшись після одруження по цей бік гір, поступово «українізувався». Узимку він із дружиною здавав на прокат лижі та сноуборди, а влітку — кімнати в оренду в невеличкому будиночку. У холодну пору року він не опалювався, крім вітальні, де був камін. Тут ми не раз зупинялися з хлопцями, коли приїжджали покататися на лижах. Вуйко Зорян мав широку душу та щирий усміх, що, здавалося, ніколи не сходив із його вуст. Він стояв біля своєї «волинянки» і звично усміхався.

— О-о-о, сего разу вас троха більше.

— Троха є, вуйку, — відповів Павло. — То — Оксана, вона з Андрієм.