— Багрію! Ти чого завмер? — крик Павла висмикнув мене з роздумів.

Я глянув на одногрупника і, похапцем зібравши речі, поспішив до іншої аудиторії.

На останній парі ми здавали залік з історії архітектури, що його приймав Казимир Григорович. Саме той Григорович, з яким ми об’їздили половину Західної України і який, будучи куратором нашого неофіційного товариства, залюбки розробляв для нас нові маршрути. Професор був удівцем, тож вільний час присвячував студентам. Тими, хто виявляв до минулого неабияку цікавість, опікувався найдужче.

Одним із них був я. Коли прийшла моя черга, викладач передусім розповів про плани на літо, й лише потому почав залік. До речі, його я склав на відмінно. Однак панібратства між нами ніколи не було. Навпаки, Казимир Григорович тримав дистанцію і поза вишем, вимагаючи від нас більших знань, ніж ті, що могли б знадобитися на розкопках чи оглядинах різноманітних пам’яток історії. Я відпросився в нього після заліку та взявся за вирішення своєї житлової проблеми.

До кінця дня, за наперед обдуманою схемою, я обдзвонював орендодавців із позначених власноруч оголошень і ходив за надиктованими адресами. Як і слід було чекати, нічого вартісного я не знайшов. Точніше, власники помешкань не бачили в мені адекватного квартиранта, надто коли чули, що величезна кімната мені потрібна, щоб захарастити її від підлоги до стелі. Находивши з десяток кілометрів, я геть змучений, уже під вечір, забрів у «Мак-Дональдс», що на проспекті Свободи.

За кілька хвилин я скромно вечеряв бігмаком, сидячи на другому поверсі фастфуду, і споглядав підсвічену оперу, людей, які роїлися довкола фонтана, темні вікна театру Заньковецької. Спостерігаючи за життям нічного міста, думками я повернувся до листа з кладовища. Я бачив його як окремий пазл, що випав із картини чийогось життя в минулому і заблукав у теперішньому часі. Я і гадки не мав, що незабаром власноруч реконструюватиму цю картину віднайденими пазлами, відновлюючи події того злощасного дня.

Коротка трапеза скінчилася заповненням анкети, що давала шанс на роботу у фастфуді, — заняття, звісно, не надто престижне, але вкрай необхідне.

4

Двері цього під’їзду мало чим відрізнялися від решти дверей, що їх мені довелося відчиняти за останні кілька днів, бігаючи в пошуках нового житла. Єдиною відмінністю була коричнева фарба, якою невміла рука помалювала не лише дерев’яне полотно, а й клямку. Пружина на дверях миттю стягнулася до первинних розмірів, гримнувши дверима в мене за спиною, щойно я переступив поріг. Здійнявся страшенний гуркіт, збиваючи на шляху глухонімі стовпи тиші і дрімучого спокою, що мирно співіснували тут до моєї появи.

Тиньк, що посипався від удару дверей об дерев’яний одвірок, укрив моє волосся сивим попелом. Я негайно заходився стріпувати його з голови, оглядаючи при цьому під’їзд. У кутку один на одному були поскладані два столи, під ними спочивало причандалля для наведення чистоти: відро і віник. Над столами висіло маленьке дзеркало, укрите павутиною тріщин, у якому ледь відбивалося моє обличчя. Праворуч виднівся вхід до підвалу, заґратований металевими прутами. На дверях квартири номер один сіпнулася фіранка, і я зрозумів, що за мною стежать. Правду кажучи, цей факт мене нітрохи не збентежив — за роки свого кочування я зрозумів, що люди бувають різні: зі своїми характером і звичками. Значно більше мене цікавила особа, на зустріч з якою я йшов. Телефоном голос цієї жінки видався мені змученим і дещо наляканим, однак тепер це не мало значення. Найважливішим було те, що ця людина погодилася дати притулок мені і моїм речам.

Дерев’яні сходи жалібно постогнували, та я рішуче сходив нагору. Була четверта година дня — час, на який було призначено зустріч. Нарешті я піднявся на третій поверх і зупинився, намагаючись визначити, котра із квартир мені потрібна. Тьмяне світло, що пробивалося крізь єдине вікно між четвертим і третім поверхами, допомогло розгледіти цифру «п’ять». Це означало, що мені слід повернути праворуч — туди, де панувала суцільна темрява. Я не здивувався, бо останнім часом дедалі частіше доводилося бувати в «темних» місцях. Двері квартири номер шість не мали скляних тахлів, як більшість дверей у старих будинках, — суцільне темно-коричневе полотно. Часу на оглядини не було, тож я поквапом натиснув ґудзик дзвінка. Із півхвилини я стояв у цілковитій тиші й темряві — ніхто не відчиняв. Я ще раз подзвонив. Аби дізнатися, чи є хтось у квартирі, я притулив вухо до дверей, і саме цієї миті по той бік озвався тихий жіночий голос.

— Хто там?

Це було так несподівано, що я відсахнувся, мало не вдарившись головою об стіну.

— Доброго дня. Мене звати Андрій. Я стосовно квартири, — відповів я, розгублено чухаючи потилицю.

Скрипнув замок, і за кілька секунд двері відчинилися, але не повністю, а на довжину запобіжного ланцюжка. Крізь шпарину вислизнув ледь помітний протяг і обвіяв мої ніздрі духмяним кавовим ароматом.

Я заговорив якомога привітніше:

— Я розмовляв із вами телефоном. Пам’ятаєте?

При слові «телефон» жінка здійняла руку, і я помітив у ній мобільний. Вона дивилася на нього, ніби перевіряючи, чи з ним усе гаразд; так, ніби від того залежала її доля. Це виглядало дуже дивно.

— Так, пам’ятаю. Одну секунду, — промовила вона тихо.

Співрозмовниця зачинила двері, щоб зняти ланцюжок, і врешті впустила мене до помешкання. Я ступив до коридору і з цікавістю глянув на жінку, яка цілком адекватно відреагувала на мої вимоги щодо житла.

Її врода вперто тримала оборону перед віком. Тонкий стан, від шиї до самих п’ят, вигідно підкреслювала чорна сукня. Із плечей жінки спадала темно-синя шаль. Стрункість, чи то пак витонченість, була притаманна всім частинам її тіла: від пальців на руках до тонкого, загостреного носа. Та соло в цьому тілесному ансамблі виконували очі: дві великі темні перлини вирізнялися своєю барвою на тлі світлої, матової шкіри та доладної зачіски, створеної з густого чорного волосся. Щоправда, зараз її погляд був націлений у підлогу. Складалося враження, ніби жінка мене боїться, тож я вирішив зняти напругу й відрекомендувався:

— Мене звати Андрій, прізвище Багрій.

— Приємно. Ельза Олександрівна.

Я по-джентльменськи кивнув і завмер, чекаючи запрошення оглянути кімнату. Жінка переклала телефон у другу руку і врешті запросила пройти за нею.

— Прошу. Це ваше майбутнє помешкання. Тільки накиньте, будь ласка, ланцюжок. Якщо домовимося, це — перша умова, якої необхідно дотримуватися: завжди зачиняти двері на замок і накидати ланцюжок.

— Гаразд, — насторожено відповів я, виконуючи наказ хазяйки. Ніжний аромат кави продовжував лоскотати мої ніздрі.

Ельза Олександрівна мовчки повела мене в кінець довгого коридору. Дорогою я розглядав її помешкання. Це була двокімнатна квартира з надзвичайно високими стелями, як і в більшості будинків, збудованих у Львові за австрійської влади. Меблі були переважно радянської епохи, не мали естетичної цінності і, здавалося, опинилися тут випадково. Єдине, що привернуло мою увагу, — старовинне дзеркало в коридорі. Вставлене в різьблену дерев’яну раму овальної форми, воно найбільш гармонійно вписувалося в інтер’єр цієї старої оселі. Цілком вірогідно, що то була робота закарпатського різьбяра Сільвая і, можливо, десь на зворотному боці був його автограф.

— Ваша кімната в кінці коридору. До мене іноді приходять відвідувачі, тож я просила б вас не турбувати їх зайвий раз своєю присутністю.

Нарешті їй вдалося приборкати хвилювання, і голос зазвучав більш упевнено. Прохання жінки анітрохи мене не збентежило: її квартира — її правила.

Ми зайшли до кімнати, і я став на порозі, приголомшений її простором.

Тут було стільки місця, що мені не довелося б думати, куди і як складати речі. Крім того, у кутку бовваніла велика шафа, що могла б сховати в собі левову частку мого майна. Під стіною стояв диван, а побіч нього — великий письмовий стіл. Зі стелі, наче бурулька, звисала подовгаста люстра. Та найбільше вражав вид із вікна. Просто на мене дивився костел Святого Андрія, що входив до комплексу монастиря Бернардинів. Чи можна було мріяти студенту-вигнанцю про такі умови проживання? Криву наростаючого задоволення перервала власниця розкішного помешкання.