— Здається, вам сподобалося.

— Так, навіть дуже. Уявити не міг, що житиму навпроти монастиря Бернардинів!

Вона ледь усміхнулася.

— Нічого, із часом звикнете. Я заварю каву, а ви поки призвичаюйтеся.

Жінка розчинилась у темряві коридору власної квартири.

Я провів її поглядом і попрямував до кімнати. Саме попрямував, бо вона була така велика, що тут можна було і ходити, і стрибати, а завдяки висоті стелі — завиграшки грати у волейбол. Обвівши щасливим поглядом квартирний обшир, я присів на старий пружинний диван — у нетрях душі миттю прокинулося відчуття чогось знайомого, зашкребло, сповіщаючи про свою важливість, як немовля тихим кректанням повідомляє батьків про своє пробудження.

Схожий диван колись був і в нашій хаті, у тій, де я жив із мамою-татом. Мимоволі згадалось, як ми втрьох полюбляли сидіти на ньому перед телевізором, розглядати сімейні альбоми чи просто читати книжки. Нині не було ні хати, ні нашої сім’ї, а я став безпритульним. Життя викрутило руки до хрускоту кісток. Час потроху залікував рани. Я продовжив навчання. Мама зосталася під наглядом лікарів і своєї сестри в Мадриді. А батько…

Голос Ельзи Олександрівни повернув мене зі спогадів.

— У вас усе гаразд?

Склавши руки навхрест, вона стояла на порозі і спостерігала за мною.

— Так-так.

— Тоді ходімо, усе готово.

Я вийшов за жінкою в коридор і, глянувши на себе у дзеркало, зрозумів, чому вона цікавилася моїм станом, — на очах виблискували сльози. Я негайно витер їх рукавом.

Місце, де зазвичай готують їжу, у квартирі Ельзи Олександрівни мало абсолютно інше призначення. Воно скидалося на кімнату-музей, де виставлялись експонати, для приготування кавового напою. На поличках тулилися зо два десятки джезв різної ємності. Мені впала в око одна з них: срібна, середнього розміру. Їй, як на мене, було не менше ста років. Полиці на протилежній стіні прикрашали кілька ручних млинків — у них мололи кавові зерна на різні фракції. У креденсі, що стояв праворуч від мене, виднілися з десяток скляних слоїків із різними сортами кави. Посеред кухні стояв великий дубовий стіл із порцеляновим сервізом і кавником. Решта кухонного начиння ховалася від людського ока в нижній частині креденса. Настроєвості додавали гардини темно-бордового кольору, що перекривали доступ сонячному промінню. Це була територія справжнього гурмана.

— Гарна кухня, — промовив я.

— Дякую.

Каву пили з порцелянових чашок і, ласуючи вівсяним печивом, вели розмову про майбутнє співіснування.

— Ви казали, що у вас багато речей.

— Так. Справа в тому, що я колекціоную предмети старовини. Загалом то недорогі речі, бо на такі бракує грошей. Але в мене їх назбиралося чимало.

— А де ви їх берете? — адресувалося мені чергове запитання.

— Зазвичай знаходжу. Це дуже цікавий процес.

— Згодна.

Я перевів подих і запитав:

— Ви не заперечуватимете, якщо я заставлю ними всю кімнату?

На якусь мить Ельза Олександрівна завмерла, але відповіла позитивно:

— Зовсім ні. То ваша кімната, що хочете те й робіть. Головне — підтримуйте чистоту і намагайтеся не галасувати, коли в мене будуть відвідувачі.

Підбадьорений останніми словами співрозмовниці, я поставив цілком логічне запитання:

— Вибачте за надмірну цікавість, але що то за відвідувачі?

— Мої клієнти.

— Клієнти? — вирвалося в мене з несподіванки.

— Так. Я ворожу на кавовій гущі і на картах.

— Цікаво, — відповів я, поставивши чашку на стіл.

— Сподіваюся, ви розумієте, що тиша і спокій є неодмінними атрибутами такого процесу.

— Так-так, звісно. Якщо бажаєте, я можу йти з дому на той час…

Вона різко обірвала мене, не давши змоги закінчити думку.

— Нема потреби. Досить належно поводитися.

І хоч її вимоги були обґрунтованими, як на мене, вони свідчили про надмірну обережність. Очевидячки, Ельза Олександрівна надто серйозно сприймала свій фах. Однак подумки я з нею погоджувався. Адже в кожного з нас є свої таргани: хтось колекціонує антикваріат, хтось ворожить, хтось займається йогою, хтось — політикою, а хтось узагалі байдики б’є — кому як зручно, той так і живе.

— І ще одне…

Я підвів погляд.

— Мені треба перевірити ваші документи.

— Гаразд. Паспорт підійде? Але я не взяв його з собою.

— Нічого. Покажете, як переберетеся.

Насамкінець ми домовилися про плату. Я допоміг Ельзі Олександрівні записати у її мобільний свій номер і, подякувавши за гостину, покинув її оселю.

Опинившись на вулиці, я навмисне подався до костелу Святого Андрія, щоби знадвору роздивитися вікна нового помешкання. Із цього боку їх була пара. Одне — на кухні, друге — у моїй кімнаті, з дерев’яними рамами, пофарбованими білою фарбою, що порепалася від часу. Милуючись архітектурою будинку, у моєму нутрі зародилося бажання якнайшвидше переїхати в нові покої. Найскладнішим етапом у цьому процесі були кілограми багажу: щоби впоратися з ними, мені необхідні Апостоли. Я телефоном зв’язався з Петром й отримав його обіцянку допомогти. Затим поспішив додому, аби підготуватися до рантки, бо пообіцяв йому, що спершу проставлюся.

Петро Петрович грівся на сонечку у дворику разом з іншими сусідами. Маючи обмаль часу, я лише привітався з ними і вибіг на другий поверх. Старенький замок заскреготав від обертів ключа, рипнули завіси і я опинився всередині. Не зачиняючи дверей, я пройшов у свою кімнату і, витягнувши шухляду, дістав звідти невеличку скриньку, вщент напхану валютою. Треба взяти рівно стільки, щоби вистачило посидіти з друзями у кнайпі. Зрештою, купюра номіналом у двадцять євро перекочувала в гаманець, і, поклавши назад бутафорний сейф, я вибіг на вулицю.

— Двері закрив! Буду пізно! — вигукнув я хазяїну на прощання.

Дідуган махнув рукою і щось сказав, але ті слова мене так і не наздогнали.

За годину наше нечисленне товариство насолоджувалося скромними посиденьками в генделику. На столі була пляшка напівсолодкого вина і легка закуска. Павло, який чомусь захмелів після першого келиха, сидів, сперши підборіддя на зчеплені руки й із закритими очима похитувався під мелодію джазової композиції. Атмосфера налаштовувала на бесіду.

— Тобі не набридло переїжджати з місця на місце? — запитав Петро, торкнувшись своїм келихом мого.

Я надпив трохи вина і відповів:

— Набридло. А вам не набридло постійно тягати мої речі?

У розмову втрутився Павло.

— А хто ж їх носитиме, крім нас? Ми ж товариші.

— Це точно! — погодився я і підніс келих, виголошуючи цілком логічний тост: — За друзів! Себто за вас.

Ми знову випили.

— Слухай, а коли ти забереш той старий патефон? — запитав Павло. — Тільки не думай, що він нам заважає. Я просто цікавлюся.

— Якби водилися вініли, то ми б іноді слухали, а так пилом припадає, — доповнив Петро.

— Заберу обов’язково. Коли матиму своє житло, тоді й заберу.

Апостоли перезирнулися і, мов телепати, одночасно видали:

— Ой, мабуть, іще довго чекати.

Ми зареготали. Від випитого настрій стрімко піднімався, тож було вирішено збільшити градус напоїв. Межа тверезості дуже швидко залишилася позаду. Друзів потягло на пригоди. Я розрахувався, і ми попростували до нічного кіоску.

Наступні події вечора хаотично змінювалися, мігруючи від розпивання слабоалкогольних напоїв до незграбних фліртувань із дівчатами. Пам’ять почала відмовляти мені вже після другої пляшки пива і зовсім зрадила, коли ми з друзями прощалися. Далі — суцільна амнезія.

Привели мене до тями пульсуючі удари у скронях. Вони потрапляли точно в ціль, викликаючи нестерпний головний біль. Похмільна «головотроща» ускладнювалася пекельною посухою в горлі. Я насилу продер очі й підвівся. Розгледів на столі горня, ймовірно з водою. Переконавшись, що то не міраж, я схопив кухлик й одним махом спорожнив його.

«Мабуть, Петро Петрович, помітивши мій стан, потурбувався, — виснував я з полегшенням. — Чоловік зрозуміє чоловіка з півслова. А чи зрозуміла б таке Ельза Олександрівна? Байдуже! Ідеальних людей не існує. Бо той самий Петро Петрович, який урятував мене від зневоднення, так і не змирився з моєю пристрастю до колекціонування старожитностей».