Він сидів у кріслі Реви (колись давно колеги обмінялись дублікатами ключів від своїх кабінетів — про всяк випадок), несвідомо соваючи туди-сюди одну з шухляд довжелезного робочого столу, і чекав на приїзд Анатолія.

Завібрував телефон. Григорій витягнув з кишені iPhone старої моделі, три роки тому подарований Анатолієм Ревою на День народження, — девайс, до якого він так і не звик, — і побачив, що від абонента «ШАФІН» надійшло текстове повідомлення:

«Я в Борисполі».

Натиснувши «Відповісти», Авер’янов швидко набрав:

«Літак буде готовий через 40 хв. Один з пілотів чекає в Терміналі С», — запевняючи себе, що тремтіння рук — це наслідок надмірного вживання алкоголю, а не того, про що так не хочеться думати.

Він очікував смс у відповідь, але Дем’ян Шафін нічого не надіслав. Не витерпівши, Григорій схопив до рук телефон і надрукував:

«Не облажайся».

На цей раз Шафін відписав майже відразу:

«Не дрейф…І не задовбуй».

За хвилину-півтори Григорій узявся набирати нове повідомлення:

«Не забудь, що в Орлі тебе не зустрічатимуть. До PN добираєшся сам. Я перетелефоную Пеллеріну, коли будеш на місці», — проте стер смс, не відправляючи. Мабуть, справді краще не дратувати. Перед тим як завернути таксі до офісу, Авер’янов заїхав до Шафіна, розбудив його і пояснив усе особисто. Є речі, які не варто довіряти мобільному телефону. Дем’ян усе зрозумів, Дем’ян завше розумів його з півслова, а це означає: знає, що робити.

«Як же невчасно», — кусаючи губу, думав Григорій (наче загибель сорока дев’яти людей може бути вчасною…). Бісова катастрофа сплутала всі карти. Він жахливо ризикував, посилаючи Дем’яна до Франції без відома Реви, але усвідомлював, що іншого вибору немає. Якщо він хоче найближчим часом посунути Реву і зайняти крісло президента, мусить діяти рішуче і жорстко. Повинен забути про правила і переступити через… через що? Рештки давно зітлілої дружби? Через себе самого?

Вони ніколи не були близькими приятелями, хоча Авер’янов відчував, що Анатолій Рева думає інакше. Сам для себе Григорій пояснював це різницею у віці. Чотирнадцять років — замало, щоб у Реви до нього виникли батьківські почуття, але забагато для того, щоб стати щирими, рівноправними друзями, хай як хотілося Анатолію бачити в Гриші такого друга.

Анатолій Рева познайомився з Григорієм Авер’яновим 1993-го, за рік після того, як очолив конструкторське бюро ім. Аронова, і відразу взяв двадцятивосьмирічного Григорія на роботу. Молодого спеціаліста Реві порекомендував колишній одногрупник, на той час уже професор на кафедрі літако-та вертольотобудування Казанського авіаційного інституту[48]. До того Авер’янов працював у Казанському авіаційному виробничому об’єднанні ім. Горбунова, де випускали бомбардувальники «Ту-160», пасажирські лайнери «Ту-214» тощо, й одночасно навчався в аспірантурі КАІ. Після розвалу Радянського Союзу авіабудівний ринок у СНД посипався, наче картковий будиночок, колись потужні конструкторські бюро простоювали без роботи, помалу втрачаючи молодих працівників. Григорій Авер’янов був фантастично обдарованим інженером, але роботу в той буремний час знайти не міг. Він погодився на переїзд до Києва, щойно отримав пропозицію від Реви.

Довго працювати інженером Григорію не довелося. Незабаром стало зрозуміло, що молодому білявому росіянину краще за проектування літаків дається планування та управління виробництвом. Авер’янов виявився без перебільшення геніальним стратегом. Він першим озвучив задумку створення транспортної авіакомпанії «Aronov Airlines» на базі надважких транспортних літаків «Аронов АР-124» для перевезення великогабаритних нестандартних вантажів. У 1994-му така авіакомпанія була єдиною у світі. Він першим запропонував співпрацювати з лондонською компанією «Airfoil Havilland», що взяла на себе маркетинг, пошук замовників, забезпечення юридичного і фінансового супроводу проектів, гарантувавши «Aronov Airlines» стабільний доступ на міжнародний ринок. Протягом 1994—1999 років основну частку доходів авіаційного концерну «Аронов» приносили не заводи, що входили в концерн, а «Авіалінії Аронова», фактично, «годуючи» конструкторський відділ і втримуючи компанію на плаву. Григорій Авер’янов помалу здобував визнання й повагу. У 2001-му, після чергової реорганізації і перейменування АНТК на Державний авіабудівний концерн «Аронов», росіянин обійняв посаду першого віце-президента, одночасно очоливши створену сім років тому компанію «Авіалінії Аронова». І все. На тому кар’єрне зростання Авер’янова припинилося.

А Григорію хотілося ще.

Шлях нагору, наче корок у шийці пляшки, перекривав Анатолій Захарович Рева. Всі почесті, похвали й нагороди діставались президенту концерну, а Григорій Авер’янов скромно тупцяв в тіні. Під кінець нульових років така ситуація йому набридла, Авер’янов утомився імітувати сердечну дружбу з Ревою. Росіянин вважав, що його обділили: завдяки йому АНТК пережило нестабільні дев’яності, непогано заробляючи в часи, коли ВАСО чи КАВО ім. Горбунова дихали на ладан; завдяки йому концерн зберіг інженерний та науковий потенціал, з високо піднятою головою вступивши в нове тисячоліття; якби не він, то половини літаків, що зараз складають основу прибутку компанії, просто не існувало б — їх не було б кому проектувати. Впродовж останніх років він також не сидів, склавши руки. Авер’янов забув, що таке стояти за кульманом чи длубатись у налаштуваннях CAD-системи[49], зате коли заходило про рекламу та просування нового літака, йому не було рівних. Маючи перед собою наглухо закритий (хіба що колючим дротом не обмотаний) європейський ринок, а за спиною — грізного конкурента Росію, він примудрявся продавати нові дітища ДП «Аронова» у всьому світі.

І що за це отримував? Мізерну зарплатню першого віце-президента.

Останньою краплею стала історія з Ельдаром Гараганом. Анатолій Рева, безперечно, усвідомлював, що без допомоги когось іще з керівництва компанії не зможе провернути все, що наобіцяв олігарху. З наявних кандидатур він вибрав Авер’янова, людину, якій найбільше довіряв. Переповів йому розмову з Гараганом, після чого попросив долучитися, пообіцявши щедро ділитись грошима. Авер’янов погодився. Спочатку Григорій зрадів — і додатковому прибутку, і можливій зміні статусу українського авіабудівного гіганта, відчуваючи, що в переформатуванні концерну криється шанс прослизнути нагору й нарешті посісти омріяне крісло на вершині піраміди. Радість тривала недовго, бо через кілька тижнів стало зрозуміло, що Анатолій Рева не бачить різниці між поняттями «щедро ділитись» і «жбурляти недоїдки» і, судячи з усього, після зміни форми власності не планує залишати трон. Авер’янов вирішив перехопити ініціативу, сам вийшов на Гарагана і запропонував тому альтернативні варіанти привласнення концерну.

Катастрофа «сорокчетвірки» у Франції все неймовірно ускладнила. З того моменту, коли Григорію зателефонував Жан-Робер Ґуерін і, затинаючись, пробелькотав, що «…їхній літак щойно розбився, є жертви, о, Ісусе Всемогутній, я не знаю, що робити», все стало дуже, дуже складно. Навіть для такого незрівнянного стратега, як Авер’янов. Тепер він мусив думати і про себе, і про концерн.

Двері широко розчахнулися. Анатолій Рева влетів до кабінету і тут-таки спинився, наче наткнувшись на невидиму стіну. Брови злетіли вгору. Якого дідька Авер’янов розсівся в його кріслі? Скотина! Росіянин сидів, відкинувшись, з відсутнім виразом на обрамленому світлим, злегка закучерявленим на кінчиках волоссям обличчям. Від обурення в мозку Анатолія кресонули іскри, проте він швидко опанував себе, списавши вибрик колеги на спричинене звісткою про аварію «ААРОНа 44» потрясіння.

Григорій пересилив бажання підскочити й звільнити крісло. Ні разу не зморгнувши, він витримав гострий погляд боса і навмисне на кілька секунд затримався в кріслі, гойднувся з боку вбік, перш ніж устати і вийти з-за столу. Попереду чекала непроста розмова, Авер’янов мусив, як шахіст, думати на багато кроків уперед, і, якщо він хотів, щоб усе пішло за планом, Реву слід було вивести з рівноваги, гарно роз’юшити, водночас не доводячи до кипіння.