Суплячись, Анатолій обійшов стіл з іншого боку і впав у крісло.
— Ну, що там? Розказуй.
— Є три новини: погана, хороша і дуже погана, — Авер’янов крутив у руках iPhone.
Рева морщив лоба. Голова тріщала. Хоча найгіршим було те, що він не міг позбутися важкого присмаку блювотиння в роті, а відтак і спогадів про 8-й клас і капітальну батькову прочуханку.
— Гришо, бляха, ми, що, на шоу «Стань сраним мільйонером»? — захрипів президент. — Викладай за порядком.
— Не скипай, Захаровичу, я теж невиспаний, п’яний і розгублений.
Анатолій гнівно блиснув підпухлими, налитими кров’ю очиськами (ти розгублений?.. розтуди твою маму, наш найкращий літак розхерачився у Франції, не налітавши й півсотні годин, а ти просто РОЗГУБЛЕНИЙ?!!) і відмахнувся:
— Кажи вже.
— Погана новина: я щойно розмовляв телефоном з месьє Жераром Пеллеріном, який очолив рятувальні роботі в аеропорту Париж-Північ. За його словами, з усіх, хто був на борту «ААРОНа», вижило лише четверо.
Повагавшись, Авер’янов вирішив поки що не повідомляти Анатолію, що один із цих чотирьох — це командир екіпажу втраченого лайнера. Наразі так буде краще.
Рева помасував пальцями скроні. На забрезклому, у багряних крапках обличчі президента не можна було нічого прочитати. За той час поки таксі везло його нічним, притихлим Києвом з Печерська на вулицю Туполєва, що неподалік станції метро «Святошин», він устиг морально підготуватись до найгіршого.
— Отже, сорок дев’ятеро, — процідив він, стискаючи голову долонями так, немов збирався її розчавити. — Сорок вісім плюс один.
— Так, усе правильно, — підтвердив перший віце-президент, — разом із працівником наземних служб — сорок дев’ять трупів.
Перша велика катастрофа «ААРОНа».
— Ох, бляха, — прохрипів Рева, відвівши ліву руку, а правою на мить прикривши очі.
Григорій не зводив холодного прискіпливого погляду з шефа. Президент АНТК ім. Аронова виглядав жалюгідно, не рятували навіть чиста сорочка й гладенький, схоже, донині не ношений жакет: посивіле, зазвичай ретельно вкладене волосся розтріпаною копицею стирчало над лобом, на обвислих щоках їжачилася щетина.
— Зате є й хороша новина. Працівник, що загинув на землі, був водієм снігоочисника. Власне, катастрофа сталась через те, що… — Авер’янов ворухнув бровами і посмикав себе за вухо. — Слово честі: навіть не знаю, як тобі розповісти. Коротше, під час посадки «ААРОН 44» врізався у снігоочисник, який випадково опинився посеред злітно-посадкової смуги.
На секунду чи дві лице Анатолія перетворилось на божевільний калейдоскоп: емоції зі швидкістю світла змінювали одна одну, то розгладжуючи, то поглиблюючи зморшки. Був момент, коли Григорій подумав, що обличчя його боса от-от підсвітиться посмішкою.
— ЩО-О?! ПОВТОРИ, ЩО ТИ СКАЗАВ! — без жодного сліду кволості, яка ще мить тому деформувала голос, проревів Рева.
— Літак заходив на посадку на смугу, якою рухався снігоочисник, не blower[50], щось із грейдером, та все ж немаленький, тонн на дванадцять, не менше, — Авер’янов міг далі не розказувати. Рева уявляв, як усе сталося, наче стояв поряд зі смугою на момент зіткнення. Для «ААРОНа 44» нормативна швидкість заходу на посадку становить 250—260 км/год; за такої швидкості лайнер не вціліє, навіть якщо налетить на поставлену посеред смуги тацю, на якій стюардеси розвозять пасажирам закуски, що вже й казати про снігоочисник. Результати зіткнення були кошмарними.
Хоча по-справжньому важливим було інше.
Присутність снігоочисника на смузі не давала змоги повісити провину за катастрофу на когось конкретно. Можливо, помилився диспетчер, спрямувавши снігоочисник на руліжну доріжку, що перетинала смугу, на яку приземлявся літак. Може, команда диспетчера була правильною, а водій неправильно потрактував її і вивів машину на діючу смугу. А можливо, промахнулися пілоти, скерувавши «ААРОН 44» на закриту для очищення смугу. Рева швидко збагнув: хай який із трьох розглянутих варіантів виявиться правильним, «ААРОН 44» тут ні до чого. Причина не в літаку! О, так, мабуть, це прозвучить безсердечно, але Авер’янов з біса має рацію: для розробників авіалайнера зіткнення зі снігоочисником — це навдивовижу хороша новина! Подарунок долі! Основне тепер — вчасно вкинути її у французький інфопростір, до того, як журналюги озброяться гівнометами й візьмуться поливати добривами придбаний в Україні літак.
Ущипливе відчуття полегкості переповнило Анатолія Захаровича. Рева відкинувся на спинку крісла, на мить відчувши себе так, наче занурився в гарячу ванну після кількох годин, проведених на морозі. Григорій Авер’янов не спускав з Анатолія очей (сірі зіниці неспокійно смикались) і відразу зауважив момент, коли розслаблення й неприхована радість на обличчі Реви заступили настороженість. Достоту, як Авер’янов і очікував.
— Слухай, Гришо, — Рева постукував кульковою ручкою по столу, вперши погляд у клавіатуру відімкненого наразі комп’ютера, — чому пілоти не пішли на друге коло? Вони не встигли? — досвідченому авіатору знадобилось небагато часу, щоб змоделювати в голові ймовірний перебіг подій, що передували катастрофі, і виявити чітко окреслену неув’язку.
— Ось це і є та дуже погана новина, про яку я згадав на початку, — награно зітхнув Григорій.
— Не розумію, — вигнув брови Захарович.
— Що ти хочеш почути?
Рева різко мотнув головою і вп’явся роз’ятреними очима в обличчя Авер’янова. Наче боксер, що пропустив відчутний удар від суперника, якого вважав значно слабшим.
— Що за ідіотське запитання?!
— Захаровичу, я запитую про те, що саме ти хочеш почути: офіційну версію, яку завтра — чи то пак, уже сьогодні — вранці розказуватимеш пресі, відповідаючи на каверзне запитання стосовно запізнілої реакції пілотів, чи… чи ти хочеш дізнатись мою суб’єктивну думку?
Анатолій змовчав, не вловлюючи, до чого хилить його колега. Хоча дещо він потроху починав розуміти: Авер’янов знає щось таке, чого не знає він, і Авер’янов уперше веде свою, незрозумілу гру. Несподівано Рева відчув, як по спині пробіглись мурашки, а під немитими пахвами потепліло: а що, як не вперше? Як давно вони говорили про щось, не пов’язане з роботою? Як давно випивали віч-на-віч, ділились потаємними планами чи скаржились на проблеми з дітьми? Коли він востаннє запрошував Авер’янова до себе в гості? А Авер’янов його? Рева реально не міг пригадати.
Не дочекавшись реакції, Григорій правив далі:
— Пеллерін сказав, що цієї ночі Францію накрив сніговий буран. Упродовж двох годин випала півмісячна норма опадів. Пілоти не зреагували вчасно, а може, не зреагували взагалі (як там усе було, буде встановлено в ході слідства) через те, що до останнього моменту не бачили снігоочисника. Я гадаю, це саме те, на чому слід уранці наголосити перед пресою. Хто б не виявився винним — пілот, диспетчер чи водій, — ми повинні підкреслювати, що вирішальним фактором, який призвів до катастрофи, став сильний снігопад.
Захаровичу стиснуло груди. Хотілося глибоко вдихнути. Причому не раз і не два. Він стримався, нараз усвідомивши, що не бажає демонструвати слабкість перед Авер’яновим. Озвучене Григорієм пояснення виглядало цілком задовільним, а Реву більше хвилювала різка зміна поведінки людини, яку він донедавна вважав своїм найбільш вірним псом. Авер’янов говорив зарозуміло, зверхньо і… якось недосяжно. Так, наче це він був начальником, а Рева — підлеглим, а не навпаки. Безцеремонність у розмові пригнічувала Захаровича навіть більше, ніж той факт, що він заскочив Григорія у своєму кріслі. Розмова скидалась на дурнуватий фарс, ще один розіграш, але Рева усвідомлював, що Авер’янов просто так язиком не плескав би. За видимою нісенітницею щось ховалося.
— Тоді в чому проблема? — переборюючи дискомфорт у грудях, мовив Анатолій.
Григорій, немов насміхаючись із шефа, витримав гіперболізовану паузу.
— Пам’ятаєш історію зі Столяром?
— Родіоном? — чергове ідіотське перепитування. Наче в АНТК ім. Аронова був ще один Столяр, що мав безпосередній стосунок до створення «ААРОНа 44». Насправді Рева тягнув час, намагаючись визначити, що коїться в голові Григорія. Страшенно не хотілося вести розмову навпомацки. Рева почувався аматором, який, щойно вивчивши правила гри в шахи, ув’язався в поєдинок із гросмейстером.