Не витримавши, Рева перейшов на інший канал, але за хвилину, терзаючись, увімкнув «BFM» назад. Кадрів, що фіксували момент катастрофи, більше не було. На екрані постала студія, де сиділо троє чоловіків у темно-синіх костюмах з невеселими виразами на обличчях, які щось зосереджено обговорювали. Анатолій не розумів ні слова з того, що вони промовляли, хоча й без того знав, про що йдеться. На цифровому дисплеї за спиною одного з ведучих висіло зображення літака «Аронов ААРОН 44» в синьо-жовтій заводській лівреї. Лайнер, ледь задерши носа, готувався відірвати від смуги шасі і здійнятись у небо.
«Ну, все, почалось, — Рева заклав руки за потилицю, вмостив голову на спинку крісла і втомлено заплющив очі. — Лайно пішло на вентилятор».
14 лютого 2013, 07:53 (UTC +2) Микільська Борщагівка, Київ
Кімната наповнювалась димом і сильним запахом горілого. Діана пересмажила другу сковорідку котлет. На плиті підгорала третя. Воно й не дивно, зважаючи, що вона смажила їх із напівзаплющеними очима, досипаючи на ходу, — Данило, за звичкою, підірвався за десять до шостої і підняв усю сім’ю. Винуватець раннього підйому гицав на улюбленому гумовому килимку і горлопанив:
— Муха копєц! Муха копєц!
Чотирирічний Артем сидів за столом, за яким мав звичку «працювати» його тато, не зважав на ранковий гармидер і щось зосереджено замальовував у подарованому на Новий рік альбомі.
— Муха копєц! — Даня намагався стати на голову і махати ногами: мавпував рухи брейк-денсера, підглянуті у якомусь кліпі по телику. — Копєц!
Насилу піднявши повіки, кожна з яких на той момент важила, як шлюз у дамбі, Діана подивились на сина. Вона другий день силкувалась зрозуміти, що означає оте «муха копєц!». Слова спливли в лексиконі Данила днів п’ять тому, з’явившись нізвідки, і на відміну від більшості беззмістовних висловлювань, що вивітрювались за день-два, не зникали. У садок він поки що не ходив, а це означає, що «муха копєц» мала домашнє походження. От тільки що це? Вона поняття не мала.
У залі, що була продовженням кухні, працював телевізор. Спарене приміщення мало форму сильно потовщеної літери «Г»: горизонтальна риска — кухня, вертикальна — зала; неширокий плоскоекранний телик висів на стіні ближче до основи літери, біля входу до зали, через що, стоячи біля плити, Діана не могла його бачити. Зате добре чула.
Йшла трансляція музичного каналу «М1». Артем, який розвивався не так, як його однолітки, не любив телевізор. На певний час він підсів на науково-популярний серіал по «National Geographic», але скоро забув про нього. Незадовго до «вигнання» Гена навчив Артема читати по складах, а також показав йому принцип роботи мишки і клавіатури. Відтоді малого цікавив лише комп’ютер. Він заходив у Google, вводив у пошуковий рядок підглянуті в подарованій на минулий день народження книзі назви динозаврів і передивлявся знайдені пошуковим сервісом відеоролики. На тому ера телебачення закінчилась.
Меншенький, Данило, теж не шаленів від телевізора. Він не сприймав дитячі канали на кшталт «Малятка» чи «Пікселя», зате обожнював музичний «М1». Діана радо вмикала йому «М1», що давало змогу в середньому сімнадцять хвилин позайматись власними справами, і намагалась не думати про те, що протягом тих сімнадцяти хвилин її син бачить більше голих жіночих грудей, ніж її батько протягом усього життя.
Того ранку на екрані показували Дзідзьо, який, вимахуючи придуркуватою лопатою-бородою, чимчикував вулицями Єрусалима в супроводі чорнявої ізраїльтянки і невтомно виспівував:
Я і Сара — то вобще, пара ідеальна,
Пара, йопересете, просто капітальна.
Бляха-муха, то капєц, то капєц, як ми пасували,
Всі дивилися на нас і офігівали!
«Бляха-муха, то капєц, то капєц…»
Діана глитнула слину і похолола: «Тільки не це!»
— Муха копєц! Муха копєц! — Даня тицяв пальчиком у телевізор і пританцьовував, смішно вихиляючись у такт примітивній мелодії. — А-муха копєц! Копєц!
— Господи! Коли ти встиг її підхопити?! — жінка метнулась до телевізора, схопила жирною рукою пульт і вимкнула його.
— Уци! — тупнувши, скомандував Данька. — Ана, уци! — «Діана, включи!»
— Ні.
— Уци муха копєц!
«Грьобаний Дзідзьо!!»
— Ні. Це негарна пісня. І негарні слова. — От як дворічному пояснити, що таке лайка і чому її не можна вживати?
Дико обурений утиском його права на вільний вибір музики Даня вдався до крайніх заходів — увімкнув «сирену»:
— А-а-а-а-а-а! Муха-а-а-а копє-е-е-ец!
— Перестань! Припини негайно.
— А-а-а-а-а-а-а-а!! — ще дужче.
— Перестань, а то більше не вмикатиму «М1»!
Нічого не допомагало. Данило не плакав — жодної сльозинки не витекло з хитрющих очей, — зате голосив так, що вуха закладало. Морщачись, Діана прикинула: якщо голосові зв’язки сильнішатимуть з віком, до п’яти років він своїм криком розноситиме стіни.
— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а!!!
— Будеш котлетку? — примирливим голосом спитала Діана.
«А ти сама її будеш?..» — жінка критичним поглядом озирнула кучугуру чорних кавалків.
Втягнувши повітря носиком, Даня заперечно мотнув головою і… раптом припинив верещати. Проаналізувавши запах котлеток, він, певно, подумав, що ними каратимуть за плач і за копєц, а тому зметикував, що краще по-доброму замовкнути, поки коричнево-чорне щось не почали заштовхувати йому до рота.
Жінка погодилась на мирову:
— Гаразд, можеш не їсти, тільки не верещи, — нагодувати Данила вона ще встигне. Точніше, тоді вона думала, що встигне. Діана повернулась до столу, за яким сидів Артем: — Тьомо, а ти? Котлетку хочеш?
— Я хочу яєчню, — не відволікаючись від малювання, прогугнив чотирирічний Артем.
«Правильна відповідь!» — подумки підколола себе Діана, намагаючись не дивитись на пересмажені котлети.
— З ріденьким жовтком?
— Угу.
— Добре, зараз буде тобі яєчня…
Жінка підступила до холодильника і дістала картонну коробочку з яйцями. Щойно вона поставила її на стільницю, кімнату заповнило футуристичне пілікання стаціонарного телефону, що стояв на невисокій тумбочці під телевізором.
Краєм ока зиркнувши на настінний годинник, Діана підійшла до телефону і з легким хвилюванням (Гена?.. це має бути Гена…) зняла трубку.
— Алло.
— Діано? — то був не Гена, бо прозвучав грубий і жахливо втомлений чоловічий голос. Голос із далекого іншого життя, який жінка не спромоглася зіставити із жодним знайомим обличчям.
— Так, це я.
— Діано, доброго ранку! Це Анатолій Захарович Рева, я… ем… я не надто рано? Не розбудив тебе?
Від несподіванки Діана впустила слухавку, ледве встигнувши піймати її перед тим, як та впала на підлогу, і похапцем приклала назад до вуха. Мозок увімкнувся, наче вона одним махом перехилила чашку найміцнішої кави, спалахнув феєрверками припущень, жодне з яких, утім, не пояснювало, з якого дива президент ДП «Аронов» особисто зателефонував їй додому за кілька днів до виходу на роботу.
— У… я… та ні, зовсім ні… не сплю з шостої… і… і вам доброго дня! — наметаним оком Діана зауважила, як Данька, ледь розставивши і зігнувши ноги в колінах, поліз рукою в труси і взявся замислено термосити свої причандали. «Хоче пісяти», — фоново, на автоматі, відзначила вона.
— Це добре, — Анатолій Захарович промовив тоном, який давав змогу однозначно говорити, що йому насправді начхати, розбудив він Діану чи ні. — Ранкові новини бачила?
— Н-ні, — обережно відказала жінка.
— Увімкни телевізор, — владно і водночас якось зацьковано попросив Рева.
На мить Діана відчула полегшення. «Це щось, пов’язане з батьком. Можливо, в АНТК зняли сюжет у пам’ять про нього і зараз крутять по якомусь із задрипаних каналів на кшталт «Культури» чи «Першого національного», — не випускаючи трубки, вона дотягнулась до дистанційного пульта й увімкнула телевізор. — Хоча «Перший національний» усе ж краще, ніж нічого! Мабуть, Анатолій Захарович захотів, щоб вона також подивилась, побачила, як вони цінують… чи то пак, цінували її…»