— Сподіваюсь, ти достатньо тверезий, щоб наглянути за Артемом, — вона лише чула, а не бачила Геча, тому не осягала повною мірою жалюгідності його стану.

— До твого приїзду я буду в ідеальній формі, обіцяю.

Жінка глипнула на годинник.

— Буду за півгодини, може, хвилин за тридцять п’ять.

— Гаразд, Діано, я…

— Приведи себе до ладу!

Гена збирався ще щось сказати, щось підбадьорливе, щоб не закінчувати розмову на мінорній ноті, але поки він длубався в пошуках потрібних слів у розквашеному від алкоголю мозку, Діана поклала трубку.

Відкинувши телефон, чоловік ліг на спину і розкинув руки. «Йолопе!», «Заткнись!» — відлуння образливих слів досі стугоніло в голові, у пересохлому горлі пекло від образи. Гена стиснув губи, зціпив зуби, аж м’язи на вилицях набрякли, і подумки заторочив, що не почне себе жаліти, що гнатиме геть липкі, наче смужки прозорого скотча, думки про те, який він нещасний, та зрештою рефлекторне самонавіювання завершилося нічим. Він нічого не міг із собою вдіяти. Замість вилізти з просякнутої перегаром постілі й піти до душу, щоб опанувати себе, Гена лишився в ліжку і пірнув на самісіньке дно, туди, де лежали баластом усі його безрадісні й водночас такі смаковиті думки про нелегку долю.

Гена зростав без матері. Вона покинула його і батька, коли хлопцю було сім; пішла, навіть не попрощавшись, на другий день після того, як Гена подався в перший клас. Геннадій її не звинувачував. Його тато був ще тим диваком, нестабільним, наче уран-239, холериком, затятим мисливцем, чиї перепади настрою могли зрівнятися лише зі зміною погоди в південних широтах. Гена погано пам’ятав матір, проте тепер йому здавалося, що вона, як і батько, була нездатна виховувати дітей. Повертаючись думками в літо 1992-го, Гена згадував, як вони з матір’ю набридли його батьку, той постійно про це казав, торочив без угаву, як вони дістали його, і в той час Гена очікував, що саме батько їх покине. Борис Ковпачок кожні вихідні їхав на полювання, і малий Гена чекав, що з якогось «полювання» він просто не повернеться. Вийшло навпаки. Матір, яка теж напрочуд прохолодно ставилась до сімейних цінностей, звалила першою, випередивши чоловіка і не лишивши йому вибору: Борис Ковпачок мусив ростити сина сам.

Борис Веніамінович увесь рік після втечі благовірної тримався, сяк-так корчачи із себе нормального татка, але восени 1993-го почав по-чорному гуляти. Він приводив додому жінок усіх форм і розмірів, подеколи по дві на тиждень, і на ранок був надто виснаженим, щоб дбати про сина. Гена залишився без їжі, оскільки був замалим, щоб зготувати щось на плиті, і тижнями підхарчовувався у сусідів або тим, що випрошував у однокласників на перервах між уроками. Кожна нова жінка намагалась сподобатися Гені, тож, можливо, саме через це Геннадій навчився так тонко розуміти, що потрібно жінкам від чоловіків. Він ненавидів усіх батькових лярв, але навчився чемно говорити компліменти, коли це було потрібно. Усмішка, легкий доторк, «яка ви красива» — і кілька купонів у тебе в кишені, на жуйки й наклейки вистачить. Набуті в дитинстві навички знадобились під час знайомства з Діаниною мамою (та й узагалі з мамами всіх дівчат, з якими Гена зустрічався), яка просто мліла від молодого і — як вона думала — напрочуд талановитого поета.

Гена був письменником. Точніше, Гена думав, що він письменник. Молодий чоловік мріяв жити з гонорарів, але, попри те, що його мрія була величезною, немов намібійський слон-самець, на підсвідомому рівні розумів, що до справжнього письменника йому як до неба рачки, бо письменник — це той, кого, по-перше, публікують, а по-друге, читають. Щоправда, Гена не заслуговував називатись письменником не через те, що його не публікували. Гена не був письменником, бо дуже багато часу не писав.

Колись Геч справді був непоганим поетом. Власне, вони з Діаною познайомились саме завдяки віршам: шість чи сім років тому на читаннях у кав’ярні «Купідон», що на Прорізній, неподалік Хрещатика, де хлопець виступав разом з іншими безвусими поетами. Вірші, правда, були хорошими, та й Гена, підігрітий дешевим коньяком, прочитав їх так, що офіціантки в сусідній залі шморгали носами. Діана не могла відвести очі від худорлявого хлопчини з непропорційними, по-дівочому великими, карими очима і баламутним солом’яним волоссям, що почасти ховало відстовбурчені вуха, а після виступу, піддавшись пориву й подолавши невпевненість, підійшла до нього.

Ще до одруження Гена видав друком дві поетичні збірки — «Кейруан»[64] та «Інфрачервоний», — добре сприйняті і критиками, і публікою. Після народження Артема він продовжував писати вірші, але не виступав, а відтак — його не друкували. Крім того, Гена усвідомив, що заробити на життя поезією напрочуд важко. Для того щоб отримати можливість жити на гонорари, він повинен був узятися за прозу, написати роман, який миттю привернув би до нього увагу і примусив би сприймати його всерйоз. Пошуки ідей, сюжетів та образів почалися давно, але до сьогодні чоловік не мав у голові чіткої картинки того, що хоче написати. І що більше Гена думав про це, то більшою виглядала прірва між тим, що він хоче створити, і зробленим. Тодішні друзі заспокоювали Геча, що, мовляв, чувак, розслаб батони: ти ще знайдеш себе. Та навіть на той час Гена розумів, що себе не знаходять — себе створюють. А із цим якраз були проблеми.

Геннадій сповз із ліжка і сів за ноутбук. Запустив текстовий редактор Word, відкрив файл «Дегенерація 2000.doc» і втелющився в аркуш з обірваними реченнями, що мали зростись у цеглинки абзаців, з яких вибудується бестселер. Колись. Можливо. Текст було почато у вересні 2010-го, відтоді файл розрісся до 110 сторінок і містив майже 45 тисяч слів. Проте, щиро кажучи, весь обсяг тексту створював лише видимість створеного, фантом роману, бо цілісної історії в Геча не було. «Дегенерація 2000.doc» складалася із придуманих у різний час, незакінчених і не пов’язаних одна з одною оповідок. Прововтузившись на стільчику зо дві хвилини й так нічого й не написавши, Гена згорнув файл (не закрив, а саме згорнув — так спокійніше, адже виникає стійка ілюзія можливості миттєво повернутись до роботи; хоча в глибині душі Гена розумів, що не можна повернутися до того, чого насправді не починав) і занурився в Інтернет… Від цього моменту бідолаха бачив свій день наперед з точністю до секунди. Чоловік тямив, що мусить писати, у голові, немов зачумлені джмелі, метались уривки думок, причому, як здавалося, непоганих думок, та щойно Гена випростував пальці над клавіатурою, як мозок опинявся у вакуумі, думки зотлівали, а голова починала притишено гудіти, наче порожня дерев’яна бочка. Він пригадував, що збирався писати щось про долю, про «двійку» на початку життя, глипав на білий екран і не міг витиснути із себе жодного слова. Зазвичай Гена сидів над відкритим текстовим файлом годину, а то й дві, проте сьогодні мав поважну причину, щоб не писати і, відповідно, не мордуватися над рукописом півтори години: похмілля, що темною хмарою насувалося з-за горизонту. Гена не був дурнем, він добре розумів, що бовтання в багнюці мережі пожирає час, відсуваючи в попелястий туман усі його мрії; чого він не розумів, так це того, що кожного дня затрачає колосальну кількість енергії, шукаючи нову відмовку, щоб не писати. І в цьому нерозумінні крилася реальна небезпека. Сьогодні — похмілля, вчора він провалявся півдня в ліжку через «сонну» погоду, позавчора — затримався, скуповуючись на ринку, за день до того, здається, була середа — ігровий день Ліги чемпіонів (а скажіть: хіба хтось працює в день Великого футболу?..) і т. д., і т. п. Геннадій настільки звик прикривати сторонніми факторами брак дисципліни й дрімучі лінощі, що просто не зауважував цього. Що кращою, багатослівнішою виходила відмовка, то ліпше почувався сам Гена. Чоловік не замислювався над тим, що суть будь-яких відмовок полягає в тому, щоб відволікти увагу від себе і привернути її до чогось іншого. Замість писати, добиваючись визнання, він гаяв час, шукаючи співчуття невідомо в кого.