— Мама, забе-ери-и-и його-о, — розплакався Артем, побачивши Діану.

Почувши суворий мамин голос, Даня припинив зчиняти неподобство, опустив руки і завмер на місці (правда, посміхатись не перестав, лукаво зиркаючи на Діану з-під лоба). Малюк не тікав, знаючи, що, поки попу не помиють, бити його не будуть, а доки мама митиме попу, жага покарання в неї відчутно послабне. Незрозумілим для малюка чином гівно наділяло його тимчасовою недоторканістю — як депутата.

— Марш до ванної! — Діана відступила на крок, пропускаючи Даню, який неохоче, наче в’язень у концтаборі, почвалав до ванної кімнати. — Стій там, поки я тут усе не приберу! І не здумай ні до чого торкатися.

— Ма, давай заткнемо йому попу, — жалібно попросив Артемчик. Оскільки відучити Даню вимазувати какашками стіни й меблі не вдавалося, Гена колись жартома пригрозив, що «заткне малому розбишаці корком попу», якщо той не припинить гівняцькі теракти. Артем почув фразу й учепився за неї, як потопельник, якого змило за борт під час дев’ятибального шторму, за скинуте із судна рятувальне коло. Врешті-решт, Артемчик найбільше страждав від «терактів».

— Тьомо, ми нікому нічого не затикатимемо, — відрубала Діана.

— Чо-ому-у-у-у?

Стримуючи вельми недоречний після новини про аварію сміх, що норовив вирватись як не через рот, то носом, жінка проказала:

— Бо тоді какашки полізуть у Дані з голови. І буде ще гірше.

Не злізаючи зі столу, Артем похнюплено хмикнув і зовсім по-дорослому промовив:

— Я так більше не можу…

У цей час Діана намочила ганчірку і розпочала прибирання, мугикаючи під ніс пісню Скрябіна «Танець пінгвіна», дещо змінивши текст приспіву:

Гівно на стінах,

я там, де гівно на стелі,

танцюю танець пінгвіна

страшно веселий!

Артемчик зацікавлено спостерігав за мамою зі столу.

Діана знала, що вибрик Данила затримає її щонайменше на чверть години, але це не зіпсувало настрій. Штука в тому, що таке життя її влаштовувало: з двома дітьми на плечах, з гівном на стінах, з напівдиким котом, який здатен, ні сіло ні впало, подряпати так, що кров годину не спинятиметься, і з вельми розмитим уявленням про те, що чекає її в майбутньому. Жінка нізащо не зізналася б, але таке життя не просто влаштовувало. У глибині душі воно їй подобалось.

14 лютого 2013, 08:56 (UTC +2) Микільська Борщагівка, Київ

Сяк-так відчистивши кімнату, ретельно помивши Даню, нашвидкуруч припудривши лице і зібравши волосся в непоказний хвіст, зіпріла й через те розхристана Діана вийшла з під’їзду на вулицю. Дитячий візочок, який теоретично міг пришвидшити пересування містом, вона не взяла, знаючи, що більшу частину дороги котитиме його порожнім, — Даня візок не любив. Годинник показував чотири хвилини до дев’ятої; вдягання малих зайняло вдвічі більше часу, ніж вона розраховувала, та, попри це, Діана вірила, що встигне вчасно приїхати до «Авіанта». За чверть години вона буде біля Гениного будинку, дорогою викличе таксі, залишить Гені Артема, приблизно о 9:15 вирушить до мами (спочатку проспектами 50-річчя жовтня і Комарова, потім вулицею Борщагівською), попрохавши, щоб вона вийшла до метро «КПІ» і забрала Даньку — так буде швидше. За її підрахунками, лишатиметься цілих десять хвилин, щоб доїхати від метро «КПІ» до офісу АНТК ім. Аронова неподалік «Святошина»… Діана не була дурною, з плануванням часу в неї все було гаразд, просто вона давно не їздила Києвом о дев’ятій ранку.

Першим на подвір’я викотився набурмосений Артем, показово тримаючись осторонь від мами й меншого братика. Діана затрималась на ґанку, доверху застібуючи зимову куртку Данила. Закінчивши, вона випросталась і, незважаючи на те, що тіло під щільно напнутим пуховиком пашіло жаром, теж наглухо застебнулася. Не вистачало ще схопити застуду перед поверненням на роботу. По тому взяла за руку меншого, гукнула Артема, щоб не відставав, і задріботіла, провалюючись по кісточки в мокрий сніг, у напрямку перехрестя бульвара Ромена Роллана і вулиці Тулузи. Можна було зрізати, пройшовши до Гениного будинку дворами, але за такої погоди навряд чи вдалося б виграти час: доводилось петляти між калюжами й кучугурами мокрого снігу. Діана сподівалась, що тротуари вздовж Тулузи більш розтоптані і там вона зможе пройти швидше.

Жінка не встигла зробити й десяти кроків, коли Данила затрусило, наче в лихоманці. Малюк вирвав долоню з маминої руки, застрибав на місці і радісно загукав:

— Тяз! Тяз! Ана, тя-а-аз!

Діана простежила за поглядом сина і, не стримавшись, жовчно прицмокнула.

«Ну, чому саме зараз? Господи, ЧОМУ?!»

— Блін! — спересердя злетіло з язика.

У двір в’їжджав сміттєвоз.

— Тяз! Тяз! Тяз! — дитя звивалося в екстазі.

Тязом малюк називав сміттєзбиральну вантажівку компанії «ГрінКо» — здоровенний насичено-синього кольору «Mercedes Benz», який раз на два-три дні приїжджав у їхній двір за сміттям.

Данило був звихнутим на машинах. Його не цікавили літаки, кораблі чи мотоцикли. Хлопчак десятки разів передивлявся мультфільм «Тачки», половина його речей, починаючи з рушників у ванній і закінчуючи капцями та трусиками, мали на собі зображення автомобілів з «Тачок», він спав з машинками, їв з машинками, бавився лише машинками і не виходив з дому, не поклавши до кишень кілька невеликих металевих модельок. Тільки машинки, тільки хардкор! У царстві автомобілів Данило виділяв особливий, привілейований клас — Великі Машини. Наприклад, далекобійний трейлер. Або трактор. Або ще краще — бетонозмішувач! Причому, що більшою була Велика Машина, то довше від неї не міг відірватися хлопець. І серед цього привілейованого класу була всім машинам Машина — Сміттєвоз. На сміттєвоз Данило міг дивитися вічно. Якби Даня у свої неповні два рочки розумів, що таке кохання, і вмів говорити, то, безперечно, зізнався б, що закоханий у сміттєвози. Дивлячись, як малого теліпає від одного погляду на сміттєзбиральну вантажівку, Діана готова була повірити, що в минулому житті її меншенький був водієм однієї з таких.

Діана насилу стримувалася, щоб не психанути, бо поява сміттєвоза означала, що вони не зрушать з місця, поки шофер не вивантажить сміття з контейнера і не поїде геть.

— Даню… Дань… — без особливої надії в голосі покликала вона. — Нам треба йти.

Хлоп’я не чуло її. Широко розплющивши очі і виставивши від захоплення язичок, Данило спостерігав за тим, як неповороткий сміттєвоз протискується у їхнє подвір’я. Як на зло, в’їзд у двір загороджував півтораметровий замет, який ще не розтанув після снігопадів над Києвом, що тривали протягом усього минулого тижня. У вузьких кручених проїздах між багатоповерховими будинками багатотонному «Mercedes’у» не було де розігнатись, сміттєвоз мусив на першій передачі долати неглибоку, та все ж грузьку кучугуру. Додавало проблем те, що на під’їзній доріжці, оголивши ґрунт, злізла частина асфальту: колеса вантажівки буксували, бризками розкидаючи навсібіч мокрий сніг, швидко докопуючись до мокрої землі, ще більш слизької за мішанину снігу й води. Водій тричі подавав машину назад, намагаючись підшукати місце, де шини краще чіплятимуться за ґрунт, потому газував, з-під коліс летіла одна чорна земля, але сміттєвоз ніяк не хотів перевалювати через сніговий вал, що перегороджував в’їзд на подвір’я.

Діана дістала з кишені куртки мобільний телефон, хмуро глипнула на екран — 09:01 — і прикусила губу.

Несподівано її посмикав за холошву штанів Артем:

— Ма-а, а що таке «зднюхою»?

— Що-що?

Чотирирічний хлопчак знітився, вирішив, що помилився, неправильно прочитавши слово, але повторив по складах:

— З… дню… хо… ю.

— А-а, — зрозуміла Діана, — це вітання з Днем народження. Пам’ятаєш, у тебе восени був День народження? — малий зосереджено кивнув. — Так-от, дорослі дяді, які довго товаришують, так вітають один одного з Днем народження. Зрозумів?

Артем ще раз кивнув і відійшов від мами.