На щастя, у компанії «ГрінКо» здогадалися перед тим, як випускати вантажівку на дорогу, обплести заднє ліве колесо цепом. Завдяки ланцюгам, сміттєвоз за п’ятим разом таки подолав кучугуру і, чмихаючи компресором, посунув углиб прибудинкової території. Обдавши Діану й хлопців вихлопними газами та смородом сміття, сміттєвоз розвернувся, і тут Данька помітив плетиво ланцюгів, що стягували шину. Побачене шокувало — нічого подібного він раніше не бачив.

— О! — ще ширше вирячив очі малюк.

І Діана, і Гена ніколи не сюсюкалися з синами, від народження розмовляючи з ними як із рівними, навіть якщо всі довкола думали, що малюки їх не розуміють. Підкоряючись усталеній звичці, Діана пояснила:

— Це ланцюги, — чітко промовила нове для Дані слово, — взимку ними обмотують колеса, щоб машини могли їхати по льоду чи снігу.

Данило зосередив увагу на водієві, що висковзнув із кабіни й узявся готувати контейнери до завантаження.

До Діани підбіг Артем. Став перед мамою, задерши личко, і вдумливо спитав:

— Ма… Мама… А що таке «попіздунчик»?

Жінка здригнулася і відвела погляд від синьої вантажівки. «Приїхали».

— Звідки ти взяв це слово?! — випалила вона. «Здається, час викидати телевізор на смітник».

— Прочитав, — гордо задерши носика, пояснив Артем. — Он там.

Діана повернула голову в той бік, куди показував малюк, і на стіні одного з металевих гаражів, якими було заставлено центральну частину подвір’я, прочитала довжелезний (метри на чотири) напис «ПОПІЗДУНЧИК, З ДНЮХОЮ!».

П’ятисекундний ступор. Уперше Діана замислилась над тим, що Гена, схоже, поспішив, так рано навчивши Артема читати.

— Мама, — Артемчик нетерпляче смикнув маму за рукав пуховика. — Я правильно прочитав? По-піз-дун…

— Цить! — обірвала його жінка. — Це погане слово! — напис з’явився нещодавно, ще вчора його не було.

— Чому? — задерло голову хлоп’я.

— Бо… погане, і все!

— А що воно означає?

Діана вирішила, що не полінується і дізнається, у кого з під’їзду на цьому тижні День народження, а потім вибере день, щоб зайти й особисто привітати «попіздунчика». І якщо він не дев’яносторічний дідуган, вона подумки пообіцяла собі, що примусить його злизувати той напис язиком. Усипле «попіздунчику» таких «попиздяк», що пір’я летітиме.

— Я не знаю, що воно означає. Спитаєш у Гени.

Останні склади не встигли вилетіти з рота, а вона вже збагнула, що відповідь вийшла стратегічно хибною. Артемчик наморщив лоба і втупився у графіті. Діані здалося, наче вона чує, як порипує, стискаючись від напруження, мозкова речовина в голівці її сина, коли дитя по складах перечитує загадкове слово і намагається запам’ятати його, всотати на віки вічні, склад за складом, буква по букві, щоби потім спитати в татка, що ж воно, чорт забирай, означає. «О-от, фак!»

Шофер сміттєвоза «ГрінКо» все ще порався з механізмами, що затягували контейнери в черево вантажівки, витрушували і спресовували їхній вміст. Даня, вмліваючи від холостого туркотіння «мерседесівського» двигуна, що пронизливим тремтінням протинало його тільце, ступив кілька кроків до сміттєвоза і спинився, боячись, що водій кинеться його відганяти.

Артем тим часом нудьгував:

— Ма, пішли, мені холодно…

Діана знову-таки полізла по мобілку. 09:05. Ситуація поволі ставала катастрофічною. Вона сердилася на Реву за те, що без попередження висмикнув її на роботу, на водія сміттєвоза — за те, що порався зі сміттям убивчо повільно, але більше за інших гнівалась на Гену — за те, що він не може взяти обох синів, а тому їй доведеться відвозити Данила до мами, вгачуючи на це бісову купу часу.

— Данька, — Діана промовляла нехотячи, демонстративно індиферентно, не показуючи, наскільки їй важливо вирушити просто зараз.

Даремно. Данило не зважав на маму.

— І-і. — «Ні». Коли поряд стояв сміттєвоз, готуючись заковтнути порцію запашного сміття, решта всесвіту припиняла існування.

Нарешті надійшла черга останнього контейнера. Діана готувалась схопити Данила і тягти геть з подвір’я, і раптом із жахом уявила, що буде, якщо раптом водія сміттєвоза перед тим як він усядеться за кермо і поїде з подвір’я, вхопить інфаркт чи яка-небудь інша зараза з летальним завершенням. Навряд чи їй удасться пояснити Дані, що дядя-сміттяр врізав дуба, склеїв ласти, скопитився і що їм час іти, куди йшли, бо шоу скінчилося. Малий — навіть до ворожки не ходи — її не послухає і стоятиме, неначе пам’ятник Леніну в Луганську, стійко, несхитно, не відводячи оченят від здоровенного синього «Mercedes’а». А потім приїде швидка. Про те, що станеться далі, Діана не хотіла думати. Звісно, швидка допомога не належить до класу Великих Машин, зате в неї є красиві сині МИГАЛКИ! А сині мигалки — це о-о-о…

Ковзаючись на розтертому колесами снігові і на ходу знімаючи побурілі рукавиці, водій обійшов машину. Живий. Слава Богу, живий і цілісінький! Перед тим як заскочити до кабіни, він підморгнув Даньці, що стежив за ним, відваливши щелепу до землі. Малюк замалим не втратив свідомість від щастя.

— Ана… — прошепотів він, боязко покосившись на маму, не сміючи поворухнутись, щоб не розвіяти магічності сакрального моменту. Малюк простягнув руку, щоб показати на шофера, але пальці заклякли, так і не розігнувшись до кінця.

— Так, дядя тобі підморгнув. — «Їдь уже швидше, іроде!»

Чоловік спритно заскочив до просторої кабіни, відтиснув зчеплення і почав розвертати вантажівку. Проїжджаючи повз зачарованого Данила, Діану на межі кипіння й Артема, який з нудьгою озирав подвір’я, видивляючись, щоб такого ще почитати, шофер махнув Дані рукою і посигналив. Малюк верескнув, підскочивши від несподіванки. А тоді повернувся до мами. Його нижня губа зрадливо тремтіла, а темні (у тисячний раз жінка відзначила, що стовідсотково Генині) очі поблискували, наче зсередини їх підсвічували кишеньковими ліхтариками. На личку малого проступив вираз живого, всеохопного щастя, істинного щастя без жодних домішок і генетично модифікованих об’єктів: йому просигналив сміттєвоз!

Розчавивши кілька калюж, вантажівка забралася з подвір’я. Діана рішуче взяла малих за руки і, незважаючи на апатичні протести Артема (Данило був надто шокований тим, що сталося між ним і сміттєвозом), у швидкому темпі закрокувала до бульвару Ромена Роллана. Мобілка показувала 9:10, і жінка знала, що ніяк не встигне на початок запланованої Ревою наради. За півсотні кроків від перехрестя з Тулузою Артем вирвав руку з маминої долоні, зупинився і повернувся до Діани спиною.

— Що сталося? — Діана відпустила Даньку, обійшла старшого сина і схилилась над ним. — Артемчику, з тобою все гаразд? Нам потрібно йти.

Найгіршим було те, що малий не видавався ні сумним, ні ображеним, він незворушно тупився поперед себе, дивився наче крізь маму, спостерігаючи за щільним потоком машин, що повзли бульваром Роллана в напрямку кільцевої дороги. Інколи такий відчужений погляд лякав Діану. Обличчя Даньки було немов семафор: воно завжди прозоро сигналізувало про думки й емоції, що нуртували в мозку меншого сина. Старший же, навпаки, часто замикався в собі, і Діана, крадькома підглядаючи за ним, уявлення не мала, що робиться у в його чотирирічній голівці.

— Ти чуєш мене? — додавши металу в голосі, вона поторсала Артема за плече.

— Я не піду, — коротко відповів малюк, протинаючи її тим самим скляним поглядом.

«Господи, ви з мене знущаєтесь?!» — жінка прикусила губу, тамуючи перші сплески істерики. Присіла навпочіпки перед Артемом.

— Тьомо, ти ж уже дорослий, послухай мене, мама дуже, ДУЖЕ поспішає на роботу.

Хлопчак мляво кліпнув, але не рушив з місця. Мовчання в цьому разі означало «ні». Діана раптом зрозуміла, що її пояснення не матимуть жодного ефекту з однієї простої причини: Артем не знав, що таке «робота». Вона ніколи раніше не поспішала на роботу, вона взагалі під час прогулянки з ним ніколи й нікуди не поспішала, а це означає, що малюк упевнений: цього разу квапитися нікуди.

— Артемчику…