— Ей! — показуючи на найменшого, заледве три сантиметри в довжину, джунгарика в акваріумі. — Оцей!
Продавець дістав крихітного хом’яка, потім акуратно роздивився обох вибраних, переконуючись, що вони різної статі і таким чином точно не нудьгуватимуть, після чого під прискіпливим поглядами Дані й Артема запустив їх до прозорого пластикового контейнера.
— До речі, на цьому тижні нам привезли двох шиншил. Вони ще не освоїлись, і тому ми не тримаємо їх на вітрині, але якщо ви…
— Ще одне слово, і я спалю на хрін увесь ваш магазин, — прошипіла Діана, нітрохи не переймаючись тим, що її почують діти.
Продавець зиркнув на неї й умить заткнувся, стуливши рота з такою швидкістю, що клацнули зуби. Він здавна мав справу з різними тваринками, а тому краще за інших знав, що розлютовану самку з дитинчатами краще не займати.
…Коли Діана, стікаючи потом, тримаючи в лівій руці клітку з хом’яками, затиснувши під пахвою Артемів рюкзак, очманіло тиснула на кнопку дзвінка Гениної квартири, на екрані її мобілки висвітились дуже неприємні цифри 09:49.
Гена відчинив.
Секунд тридцять вони стояли і дивились один на одного. Чи то пак, Діана дивилася, спопеляючи чоловіка сповненим презирства поглядом, а Гена намагався сховати очі, через що складалося враження, наче він більше цікавиться стінами й підлогою під’їзду, ніж виразом обличчя дружини. Миготіння Гениних зіниць було також зумовлене тим, що бідолаху вело, він мусив що дві секунди фокусувати погляд на іншій точці, інакше ризикував звалитися, розклавшись зірочкою просто під ногами Діани і синів.
— Ти п’яний, — у відчаї промовила Діана.
Чоловік виглядав настільки підхмеленим, що навіть Даня, який завжди зустрічав тата радісними вигуками «Гена! Гена!», мовчав.
— О’кей, кеп, визнаю, у мене немає аргументів, щоб вам заперечити, — драглистим, наче холодець, язиком Геннадій ледве виштовхував слова з рота. Жарт однозначно не вдався.
— Ти п’яний у гівно, — жінка прикусила краєчок губи. Гена зіщулився, подумавши, як він скучив за таким знайомим мімічним жестом: Діана прикушувала губу завжди, коли сердилася, вагалася чи хвилювалась.
— Вибач… — прошамкав він, утупивши очі їй у ноги. — Діано, пробач.
Підіймаючись сходами, Діана подумувала наполягти і залишити в Гени обох дітлахів. Вона готова була благати, впрошувати чоловіка. Якщо виїхати до «Авіанта» просто зараз, у неї ще є шанс устигнути на нараду; заїжджаючи до матері, вона могла не потрапити навіть на її закінчення. А тепер жінка міркувала про те, що не має анінайменшого бажання залишати із цим покидьком навіть одного Артема.
Утім, вибору не було. Діана знала, що її мати не погодиться взяти обох хлопчаків на цілий день, хай як вона проситиме, та ще й почне давно знайому пісню, мовляв, на біса було їх народжувати, якщо знала, що не матиме часу їх ростити, і т. д., і т. п. Припхатися на нараду до Реви з півгодинним запізненням та ще й із чотирирічним сином на руках теж не виглядало хорошим варіантом.
— Інгалятор не забула? — промимрив Гена, відтісняючи за поріг нестерпну мовчанку.
Діана кинула на чоловіка такий погляд, що того пересмикнуло. Якби поглядом можна було спалити людину, Гена Ковпачок уже змінив би форму існування, обернувшись на купку смердючого попелу.
— У малого в рюкзаку.
Проклинаючи себе за те, що робить, Діана підштовхнула мовчазного Артема за поріг і простягнула чоловікові клітку з хом’яками.
— Тримай.
— Що це? — спитав Гена. Жінка не реагувала, опустившись навпочіпки біля Артема. — Маму… е, Діано, що це?
Діана не зважала. Вона розстебнула Артемову куртку, застромила руки досередини й обняла сина, стискаючи худеньке хлопчаче тільце, а подумки випрохувала в нього пробачення.
— Хом’ячки, — розтовкмачив Артем, не знімаючи голівки з маминого плеча.
— Агов, на кий хер мені хом’як? — Гена підняв клітку на рівень очей і виправився: — …два хом’яки? — зробивши акцент на складі «-ки».
— З Днем святого Валентина, коханий! — підводячись, в’їдливо цвіркнула Діана.
Гена кліпнув. Він забув, що сьогодні День усіх закоханих.
— Та що за…
— Подбай про них. Можливо, вони привчать тебе піклуватися про тих, кого любиш… Якщо, звісно, не здохнуть до вечора.
— Я не…
«Хіба я не дбав про тебе? Блін, невже я настільки…»
Нахилившись, жінка впівголосу, але чітко проказала в обличчя чоловікові:
— Якщо за день з його ока викотиться хоч сльозинка, я каструю тебе, — відступила і додала голосніше: — Все, мені вже час. Зателефоную під обід. Малого заберу ввечері.
Вона чмокнула Артема в щічку, щось прошепотіла на вухо, підхопила Даню на руки і, ковтаючи сльози й думаючи, що ненавидить себе саму, задріботіла сходами до виходу. Гена зачинив двері й хвилину стовбичив посеред коридора, задерши руку з кліткою і підозріло роздивляючись хом’яків. Клітка тремтіла і гойдалась у нетвердій руці. Гризуни з не меншою недовірою витріщалися на нього. Нищівний запах у подиху людини нічого доброго джунгарикам не віщував.
14 лютого 2013, 10:49 (UTC +2) Серійний завод «Авіант», Київ
Після розмови з Гараганом Захаровича довго теліпало. Ельдар Юліанович не кричав, не перебивав Реву, обмежившись коротким «Я зрозумів» наприкінці розмови, але саме мовчанка найбільше лякала й насторожувала. Анатолій Захарович не знав, що чекати від людини, яка збудувала свою фінансову імперію за допомогою далеких від економічних методів: два десятки років назад найімовірнішим варіантом завершення незадовільних з точки зору Ельдара Гарагана переговорів був розстріл опонента, нерідко просто за столом переговорів. Рева запевнив олігарха, що хвилюватись немає про що: він контролює ситуацію, хоч розумів, що Гарагана це не переконало.
Щоб хоч якось заглушити стугін у наполоханій голові, Рева ввімкнув телевізор. Якщо раніше він не міг знайти французькі чи франкомовні канали, то тепер вони, наче навмисне, впадали в око. Після кількох натисків на кнопку перемикання каналів на екрані виник «La Chaîne Info», кабельний канал новин. Картинку показували таку ж, як і на «CNBC», тож Анатолій збирався перемикатись далі, коли його увагу привернула фраза, що повільно сунула справа наліво внизу екрана: «Cinquante Français sont morts dans un l’accident de l’avion ukrainien ce soir. BEA demande l’inspection d’un permis qui a été délivré à l’EASA»[66].
Анатолій Рева не зрозумів ні слова, а тому міг би проігнорувати текстовий рядок, якби не слова «BEA» та «EASA». Обидва йому страшенно не сподобались. Якщо до справи долучиться Європейська агенція авіаційної безпеки, їхньому контракту гайки. Анатолій Захарович узяв до рук чашку прохололої кави, за сьогодні вже шосту. Відпив ковток, тішачись, що гіркий напій нарешті перебив кислуватий присмак жовчі й блювотиння, але з прикрістю розуміючи, що не може позбутись відчуття падіння в прірву. У потилиці й десь глибоко під скронями, пульсуючи, розростались клубки холодного болю. У сусідній кімнаті розривались телефони: газетярі наввипередки намагались дотелефонуватись до президента ДП «Аронов», щоб вихопити коментар з приводу катастрофи найновішого лайнера.
На столі тихо пискнув внутрішній телефон. Рева натиснув кнопку для з’єднання його із секретаркою.
— Анатолію Захаровичу, до вас Григорій Макарович, — долинуло з динаміка.
— Нехай заходить, — і перед тим як секретарка відімкнулась, спитав: — Що там із журналюгами?
— Нервують. Спроваджую всіх на прес-конференцію.
— Добре.
Рева потягнувся до пульта і вимкнув звук у телевізорі. Зображення не прибирав. Він призначив початок власної прес-конференції на 13:00, через годину після прес-конференції Жана-Робера Ґуеріна, щоб мати змогу скоригувати власний виступ залежно від того, що наплете француз.
Двері кабінету розчинилися, у проході з’явився причесаний і вмитий Авер’янов, який стримано посміхався. Зважаючи на те, що запропонована Гришею кандидатка на членство у міжнародній слідчій групі на півгодинну нараду не з’явилася, Анатолій Захарович вважав усмішку, м’яко кажучи, недоречною. Підсвічене півмісяцем пухких губ округле обличчя й дбайливо викладені кучері кольору курчачого пуху розлютили його. Невитравлювані думки про останню розмову з Ґуеріном також не сприяли відновленню душевної рівноваги.