— Я не хочу до тата.

— Чому?

— Не хочу.

— Ми ж із тобою домовилися, що підемо до Гени, ти взяв з собою альбом, фломастери і будеш там малювати. Ми домовлялися, правда?

— Я хочу подивитися на хом’ячків, — за півкварталу від їхнього будинку знаходився зоомагазин, куди Діана часто навідувалась з малими, показуючи їм папуг, морських свинок і, трясця їхній матері, хом’яків.

Кадик Діани смикнувся, губи злиплися в риску. Перед очима постало видіння, як вона просто на холоді здирає з малого штанці і з розмаху прикладається долонею по дупці. Гаряча хвиля поволі відступила, жінка відновила самовладання. Силувано всміхнувшись, намагаючись не виказувати роздратування, вона запропонувала:

— Давай зробимо так: я відведу тебе до татка, і ви з ним в обід підете подивитися на хом’ячків?

— Ні. Хочу зараз. Хочу подивитися на хом’ячків.

«Бляха-муха, це капєц, це КАПЄЦ!» — жінка випросталася і роззирнулася, шукаючи найближчий перехід. Тепер доведеться зробити гак радіусом метрів триста. Якби вона зразу вирушила до Гени навпростець, дворами, то зараз знаходилася б на півкілометра ближче до того клятого магазину.

— Даню! — натрапивши очима на світлофор південніше бульваром, гукнула Діана. — Данило, не відставай, ми йдемо дивитися на хом’ячків. — «Трясця, трясця, трясця тим куцохвостим! Ненавиджу!» Добре хоч менший заспокоївся, надивившись на сміттєвоза. Даня слухняно дріботів за мамою і братом, трюхикав, неначе обкурений, невидющим поглядом туплячись поперед себе і час від часу щасливо посміхаючись.

14 лютого 2013, 09:17 (UTC +2) Микільська Борщагівка, Київ

Дорогою до зоомагазину Діана молилася, щоб крамниця працювала з десятої, і вона могла сказати Артемчику, що магазин зачинено, хом’ячки ще сплять, треба прийти пізніше разом із Геною, проте фортуна, схоже, остаточно відвернулася від неї. Магазин відкривали о дев’ятій.

Жінка й хлопчаки зайшли досередини. Даня й Артем розбіглись до улюблених кліток і акваріумів: менший попер дивитись на черепашок і геконів, старший потупотів до морських свинок і хом’яків.

— Доброго ранку! — завчено посміхнувшись, привітався продавець, худий хлопчина років двадцяти із зачіскою їжачком і сережками в обох вухах. Він почав підводитись, але, впізнавши жінку, залишився за прилавком і приязніше додав: — Радий вас бачити.

Діана розстебнула пальто-пуховик, розуміючи, що інакше розплавиться. На спині під простою білою кофтиною від «Reporter» зі стилізовано-потертим зображенням сердечка на грудях зібрались краплини поту. З шумом випустивши крізь губи повітря, вона стала чекати.

— Ви сьогодні рано… — аби не мовчати, озвався хлопчина-продавець.

Даня й Артем зійшлись біля чималого прямокутного акваріума, у якому, зарившись у стружку, мирно спали два десятки різномастих хом’яків (переважно джунгариків), тицькали пальцями в скло й обмінювались захопленими вигуками.

— Поспішаю на роботу, — процідила жінка.

— Ма, диви — кролик! — зойкнув Артем. Поряд із заповненим стружкою акваріумом стояла скромна клітка з чотирма мініатюрними кроликами, чиї вуха були настільки довгими, що діставали до підлоги клітки.

— Ага, синку, бачу, — крижаним голосом відповіла Діана.

Раптом Данька зірвався, підбіг до прилавка, вчепившись за його край, став на пальчики і випалив просто в лице продавцю:

— Иць!

«Иць» означало, що він хоче, щоб хлопчина розворушив хом’яків, бо на сплячих не так цікаво дивитися.

Продавець косо зиркнув на Діану і вибачливо промурмотав:

— Я все одно збирався їх годувати, — після чого підійшов до акваріума. Даня й Артем із палаючими від передчуття очима стали навпроти.

Хлопчина із сережками безцеремонно розштовхав хом’яків долонями, після чого почав кидати їм якийсь корм. Куцохвості спершу вилазили з-під стружки неохоче, але, побачивши, що згори сиплються зернини й шматки сушених фруктів, пожвавішали.

— І-і-і, — радісно запищав Данька, приклеївшись носиком до скла.

— Хочу хом’ячка, — несподівано випалив Артем. — Ма, я хочу джунгарика.

— Тьомо…

— І-і-і! І-і-і-і! — Даня висловлював свою підтримку ідеї придбати хом’яка.

— Зараз надворі дуже холодно, — на льоту вигадала Діана, — ми не можемо забрати джунгарика із собою. Він замерзне дорогою.

— Я можу продати вам спеціальну утеплену пластикову клітку, вона зовсім недорого коштує, — з готовністю запропонував продавець.

Діана шпигнула його сповненим жовчної ненависті поглядом.

— Мама, ну, будь ласка, — старшенький підійшов до матері й, уткнувшись носом у пуховик, обійняв її за ногу. — Будь ласочка, — Діана полагіднішала, відчувши, як защипало в носі.

Данило підкидав значно більше турбот і сюрпризів, ніж його старший брат, але з ним було легше. Артем спокійніший і розважливіший, однак слабування на астму, напади якої розпочалися більше року тому, зумовлювало особливе, більш м’яке ставлення до нього. Діану брали дрижаки, коли згадувала, як сіріло личко її старшого сина під час приступів. Після того ні Діана, ні Гена не підіймали на малого руку, навіть голосу не підвищували, лише вмовлянням гасячи примхи та вередування. На щастя, Артем не завдавав батькам клопоту, бо боявся нападів, швидко збагнувши, що надмірне хвилювання чи плач можуть спровокувати черговий напад задухи. Поки що він був замалий, щоб здогадатись, що напади можна імітувати і таким чином шантажувати батьків, а тому і Діана, й Гена без вагань задовольняли його забаганки.

— Добре, я куплю хом’ячка, — погодилась жінка, — і ми відразу підемо до Гени. Чуєш мене, Тьомо?

Чотирирічний хлопчак відпустив мамину ногу і почесав назад до акваріума вибирати гризуна:

— Ось цього, коричневого. Ма, я хочу коричневого!

Діана нарешті відійшла від порога і підступила до прилавка. На мить вона завагалася, подумавши, як сприйме поповнення в родині Грубодупенко, і тут-таки знайшла спосіб вирішення проблеми: вирішила, що залишить хом’яків у Гени.

— Давайте сюди ту звірюгу, — наказала продавцю. — І… ну… запакуйте його чи що.

— Тобто ви берете пластикову клітку?

— Не понесу ж я його в кишені.

— Гаразд, але… — хлопчина із сережками зам’явся. — Є проблема.

— Вони заразні? — спохмурніла жінка. — Кусаються?

Продавець посміхнувся:

— Ні, ви що! Просто джунгарики — соціальні тваринки, поодинці довго не живуть, — хлопець дістав з акваріума вибраного Артемом хом’яка і показав його Діані. — На самоті він може засумувати і померти буквально за кілька днів. Припускаю, ви не хочете, щоб він здох так швидко.

Діані закортіло спитати, чому він так гадає, але вона стрималася.

— Що ви пропонуєте? — вона любила тварин, і хом’ячки їй подобались (не те щоб вона всерйоз задумувалась про те, щоб тримати їх удома, але й огиди гризуни не викликали), разом з тим вона розуміла, що з кожним словом цієї, по суті, безглуздої розмови спливає час до початку наради в АНТК, і це дратувало. — Завести йому акаунт у ВКонтакті і назбирати в друзі таких самих самотніх джунгариків?

— Як варіант, — кутики губів продавця піднялися вище, — але краще купити другого джунгарика. Вдвох вони не сумуватимуть.

— Що ви сказали?

— Ви мусите брати двох. Інакше один загине.

Діана не мала сил сперечатися. Крім того, від однієї думки про те, що вона побачить, зиркнувши на мобілку, їй ставало недобре, і вона готова була на все, аби тільки забратися з магазину.

— Гаразд, давайте ще одного. І виберіть якийсь корм для них. На ваш смак.

Артемчик, який совався поряд, уважно дослухаючись до розмови, засяяв ще більше і знову перебіг до акваріума.

— Вибирай! — дзявкнув він просто у вухо меншому брату. — Вибирай собі хом’ячка!

— Ай? — перепитав Даня, з недовірою й надією зиркнувши на маму.

— Так, можеш вибрати і собі одного, — дозволила Діана.

Данило міркував добрих півхвилини перш ніж приклав пальчик до скла і сказав: