Коли бачу: поміж мішків, неначе серединою вулиці, з радісними вигуками посувається мишача процесія. Я підскочив, мов на пружинах, і заступив їм дорогу.

Миші скам’яніли. Не сміли тікати, та, зрештою, кожну з них я щомиті міг придушити лапою. Попереду стояла літня миша в попелястому салопчику, за нею тулився якийсь дженджик у світлих рукавичках і котелку. Далі — чималий гурт святково вбраних гостей.

Коли я моргнув оком, усі зблідли. У дженджика випала з рук бамбукова паличка, але він не наважувався її підняти. Згори я бачив, як зухвалий малюк, що дріботів позаду, скориставшись з розгублення дорослих, почав зв’язувати гостям хвости.

Несподівано мишка в салопчику ступила вперед.

— Шляхетний пане Нявчуро… — заговорила тремтячим голосом. Тоді я побачив, що вона тулить до грудей невеличкий згорточок у мереживі. — Дорогий наш Тиране!

Я пригладив вуса. Миші в задніх рядах, налякані цим жестом, з писком кинулися врозтіч і враз застигли — їх не пускали зв’язані хвости. Малий пустун з радощів перекинувся через голову, а бабуся, тримаючи внука за вухо, старанно обтрусила з нього пил.

Я не витримав і засміявся. Зрештою, тієї ночі я не зміг би нікого скривдити.

— Ну, говори, голубко, — муркнув тихо.

Побачивши, що я в мирному настрої, всі з полегкістю зітхнули.

Дженджик скинув котелок і нишком витер піт з лоба.

— Ми йшли просити тебе, грізний Нявчуро, щоб ти ласкаво згодився бути хрещеним батьком мого первістка! — Вона підійшла зовсім близько — я виразно чув дух її напахченої шубки — і подала мені сповите в пелюшки мишаче немовля.

Що було робити? В мене м’яке серце, я охоче згодився.

Коли під радісні вигуки мене з новонародженим на руках вели на мишачий бенкет, славні мої предки на небі, певно, рвали на собі вуса й кляли свого нащадка, бо ще ніколи, як світ світом, не було такого, щоб кіт та побратався з мишами.

З того часу щоразу, коли я ловив якусь мишу на крадіжці зерна, виявлялося, що то дядечко або тіточка мого хрещеника, і доводилося, перепросивши, відпускати їх. А малий підріс, став такий верткий, і мати часто приводила сина до мене, щоб я його побавив. Вона цим дуже пишалася, бо й сама походила зі шляхетного роду, в її жилах текла королівська кров.

— У миші? Не може бути! — обурилась королівна.

— Атож, бо десь у далекій країні, здається, в Польщі, миші з’їли якогось короля Попеля, і то в його власному замку!

— Чи чувано таке! — здивувалася Хитруся. — Дивина та й годі!

— А куди ж дивилась поліція?! — сердито спитав капрал Пипоть.

— Отож поки я бавив малого, решта шастала по коморі, зсипаючи у шкіряні мішечки борошно та зерно. Дійшло до того, що я мусив стояти на чатах, щоб старий їх не застукав. Але й цього мало, — вони почали вимагати, щоб я сам носив зі спіжарні сало, бо мій хрещеник, мовляв, хирлявий і йому треба добре харчуватись.

І от якось я задрімав. Самі подумайте: цілий день робиш, а вночі мусиш охороняти невгамовних мишей, які так розперезалися, що шмигали по столі, коли я вечеряв. А часто, сягнувши в кишеню по ключі, я знаходив там сонне мишеня. Тієї ночі мене зморив сон. Мельник Питель, розбуджений галасом, здивовано тер очі: посеред хати сунувся величезний лантух з пшеницею. Старий подумав, що це йому приснилось, але ні — лантух сміло прямував до дверей, причому виразно чути було голоси цілого юрмища мишей, які тягли його на спинах. Питель зірвався на ноги, перевернувши лаву.

У млині раптом посіріло, табуни мишей металися з писком, цілі купи вискакували зі скринь. Мельник стояв занімілий, звівши руки над головою, на якій останні три волосини стали диба, щоб не пропустити цього жахливого видовища. Потім кинувся до мене. Не встиг я опам’ятатись, як господар витяг мене за хвіст.

— Ти знеславив, зганьбив котячий рід! — репетував мельник. — Ти взагалі не кіт, а мишам брат!

Він пхнув мене ногою у крижі, і я покотився по снігу. Почекав, поки його гнів охолоне. По коморі блукало світло, звідти доносились несамовиті зойки. То Питель підраховував збитки.

Я не був певен, що ми з ним розпрощалися навіки, але й досі кульгаю і тому думаю, що він все-таки був незадоволений моєю службою.

Роботи я ніде не знайшов, але й не голодував, бо за мною йшла слава мишачого захисника. Хто-небудь із далеких родичів мого хрещеника завжди приносив бодай кілька обрізочків, героїчно видертих із наставлених пасток. «Це нашому улюбленому Мишібратові», — казали вони зі слізьми на очах, співчуваючи моїй недолі.

— Ти шляхетний котяра, — штурхнув його в бік капрал.

Нараз над головами в них, мов ягідка горобини, повисло Трицятко.

— Дивіться, наше сонечко вернулося!

— Тс-с-с… тихше…

— Пильним будь! Пильним будь! — кричали перепілки у прив’ялених спекою хлібах.

— Гляньте, якийсь віз їде! — гукнув Мишібрат.

Стояла така тиша, що було чути, як осипається пісок з коліс, як рипить упряж і хропуть шкапи.

Пилюга висіла над балагулою, вилася, мов драконячий хвіст.

— Тікаймо! — скрикнули друзі, — Це циган Мозоль!

Вони зірвалися з місця і, розхиляючи колосся, помчали межею до вже близьких Стогайських борів.

— Ось вони як на долоні! — почули радісний рев цигана.

— Нічого не бійтесь, я вам допомагатиму, — шепотіло Трицятко, в’ючись у лисиці над вухом.

Викрадення в Тютюрлістані image037.jpg

Братство отруйників

Викрадення в Тютюрлістані image038.jpg

Циган захряс у густих чагарях. Рвонувся щосили, тоді ще й ще і, нарешті, виплутав ноги з-поміж колючих пагонів ожини. Засунув ножа за пасок і, чухмарячи голову, вийшов на галявину.

— Гей, Дримбо!

Здаля озвались дочка й син. Вони верталися захекані, з порожніми руками.

— Ми не знайдемо їх у цих хащах, тату! — заволала циганка, вибираючи з кіс листя.

— Якби тут були мої блохи! — Мозоль потер долонею бороду, потім запустив у неї пальці й прошепотів:— Є одна думка! Ставайте хутчій на одну ногу!

— А навіщо?

— Ти не питай, а слухайся. Я знаю, що роблю!

Він підібгав одну ногу і, схилившись до трав та папороті, забурмотів закляття:

Скачу по росі
на одній нозі,
хусточку стелю черлену:
— Йдіть, отруйники, до мене!
А в діброві
хто зостався —
хробакові щоб дістався!
Згинь — о-о-о-о!

Затремтіли дерева, почувши це закляття, а плющ на старому дубі ще довго колихався, ніби од вітру.

Крізь листя блиснуло кругле око півня і виткнувся гострий ніс Хитрусі.

— Пропали ми, — прошепотів Мишібрат, відступаючи у глибоке дупло, де кулилась перелякана Віолінка.

На галявину зусібіч висипали мухомори і шикувались у стрункі шереги.

Мухомор — дивовижний гриб. Стоїть собі в червоній шапці, загнутій догори або насуненій на очі, у білій панчосі, такий чистенький і безневинний. Та навколо нього завше дивний спокій і мертва тиша. Не літають метелики, не дзижчать мушки. А він стоїть і варить у собі отруту. Ви помітили, що в молодих мухоморів шапочки суспіль червоні, а в старших — густо вкриті білими цятками. Але ви, мабуть, не знаєте, що то — відзнаки. За кожну погублену муху — одна цятка. Лизне мушка схожого на молоко соку й одразу отруїться, згине в муках. Мухомори найгірш ненавидять людей, бо піде хтось із них по гриби, знайде боровика — похвалить, обскребе землю з ніжки, покладе в кошик, а мухомора ціпком по голові, шапку йому зіб’є, потрощить, розтопче. Тому-то мухомори і збираються великими громадами, радяться, як краще готувати отруту. І радіють, коли старенький дідок або підсліпувата бабуся зірве гриб, укине в горщик, із’їсть і, отруївшись, тихенько засне навіки.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: