— Чого тобі від нас треба? — питали мухомори, нетерпляче тупцюючи на місці. — Навіщо нас скликаєш?

— Я хочу, щоб ви відшукали схованку лисиці, півня й кота. З ними є людське дитинча. Тих трьох можете отруїти, але дитини торкатись не смійте! Вона мені потрібна жива! А як не знайдете, оберну всіх вас на порхавки!

— Ох, не треба, володарю наш! З-під землі дістанемо, і ця трійця корчитиметься з роздутими животами. Коли поснуть, націдимо їм до рота отрути! А малу завтра приведемо до тебе!

— Добре, даю вам часу до світанку, але вирушайте зараз же і шукайте пильно, а то… — він вихопив з-за пояса бич і цьвохнув у них над головами.

Мухомори розбіглися, лиш миготіли в траві їхні червоні ковпачки.

Адже гриби можуть рухатись. Тільки коли їх торкнеться людський зір, вони застигають нерухомо. Але зсунуті шапки, спітнілі ніжки доводять, що ще хвилину тому грибки жваво пробиралися поміж заростями. Іноді натрапиш зненацька на цілі родини, що зійшлися з дітьми, зі щербатими дідами… І аж скрикнеш: «Скільки ж тут грибів висипало!» Звичайно так буває після теплих злив, бо в дощ гриби засиджуються в знайомих, у домочках під корінням, гомонять на м’якому моху, а потім завидна вертаються додому, певні, що нікого з людей не занесе під мокре від дощу, низько нависле гілля.

Найстарший мухомор вийняв з-під пахви карту і подав її циганові. То була лопушина, але вона так висохла й викришилась, що зосталася тільки тоненька сіточка з прожилок, котрі показували, як пролягають поплутані стежки у Стогайських лісах.

— Ми заженемо їх у болота Мочарника, там ти їх і схопиш. Я позначу це місце червоною шпилькою. — Мухомор витяг шпильку з білого жабо і встромив у карту. — От бачиш, дорога пряма, утрапиш!

Кивнув цигану головою, не скидаючи шапки, і статечно попрямував у кущі.

Звіддалік чути було тупіт і перегукування. Щільним червоним ланцюгом ішла через ліс мухоморяча облава.

Циган розтер затерплу ногу й замислився над картою. Дримба з Лупоном цікаво дивились на нього.

Півень нетерпляче ворухнувся в дуплі. Посипалось порохно, і йому залоскотало в носі. Капрал чхнув, аж загуло в порожньому стовбурі. Циган стривожено озирнувся.

— Мабуть, цей старий дубище потяг забагато соків, от і гикавка напала, — засміялась Дримба.

Друзі завмерли. Серця в них гучно стукотіли. Тільки Віолінка засичала:

— Шкода, що тобі не скрутили голови, когутяко!

Лише Хитруся, тремтячи, стежила за сонечком, а воно покружляло над циганом та й опустилося на карту. Притьмом витягло червону шпильку і само сіло на це місце.

— Чекайте біля фургона, — наказав Мозоль, — і приготуйте мотуззя. Дримбо, я подарую тобі лисичу шкурку!

Він ще раз глянув на карту, потім рушив найближчою стежкою до боліт, ідучи на голоси мухоморів, що нишпорили по чагарях.

Півень розпростав крила, а лисиця обтрусила з шубки порохно.

— Що ж будемо робити?

— Треба почекати до смерку, може, пощастить пробратися до шляху… Недалечко звідси є село Скупиці. Там нас переховають.

— Аби тільки хтось не виказав!

— Трицятко ж обіцяло нам допомогти!

— Е, що воно може, сонечко?

Знову з чагарів долинули голоси, зашелестіли віти, хтось наближався.

— Ховайтеся, залазьте в діру, — підштовхнув друзів півень.

Вони причаїлись під заслоною плюща, а галявину, посвистуючи, перебіг циганів синок. Лупон.

— Чого цей голодранець тут крутиться? — зітхнула Хитруся.

— Тихше, не ворушіться. Треба терпляче ждати!

Скорчившись у своїй схованці, вони дивились, як багряні сонячні промені, пробиваючись між деревами, стають чимдалі косішими. Всередині дупло було забризкане безліччю золотих цяток.

А циган крався поплутаними стежками. Час від часу розгортав карту й дивився, де ота червона позначка. Незабаром побачив, що треба звернути праворуч. Коли глянув через кілька хвилин, виявилося, що збився з дороги. Він зійшов на бічну стежку й побіг підтюпцем, гупаючи підкованими чобітьми по прілому листі та глиці.

То сонечко пересувалося по карті, змушуючи його кружляти на одному місці. Вже сутеніло, коли засапаний циган востаннє розіклав план. Крізь плетиво тоненьких жилок просвічувала його брудна лапа.

— Та що ж це таке, стонадцять вітрів! — вилаявся він. — Чорти мене морочать, чи що?!

Мозоль підніс карту до почервонілих очей. Злиплі від поту кудли звисали, мов стручки. Він аж носом водив по назначених стежинах і навіть не помітив, як придушив своїм носярою шляхетне сонечко.

Смертельно поранене, воно скотилося з карти і тільки видихнуло:

— Це за вас, друзі…

Падало м’яко з листка на листок у голубувату сутінь, що курилася над землею, аж поки якась милосердна галузка поклала його на мох. Воно лежало, безживне, зі схрещеними на грудях лапками, як заведено в комах.

З квітів, з дерев, з далекого неба почали спадати великі сльози близької ночі — ночі, прекраснішої за сон. Місяць ходив понад лісом і, вимазуючи ліхтарем, скликав сонми летючих зірок. Легкий вітрець ніс якісь незнані пахощі.

Циган протер очі раз і вдруге, але сивий туман усе густішав. Листя струшувало з себе росу. Щось невагоме пролетіло й черкнуло його крилом, м’якшим, ніж пух кульбаби.

— Гей, є там хто? — гарконув він.

Ніхто не обізвався. Навіть луна не хотіла повторювати слова цього нелюда. Мозоль побачив у траві пляму холодного світла, схожу на вкляклу постать. Дві стулені долоні, хисткі, мов полум’я, ховали щось маленьке й дорогоцінне, несучи його в зоряну вись.

Може, то один з ангелів спустився і, не сколихнувши срібним крилом безмірного простору, забирав на небо самовіддане Трицятко.

Нажаханий циган кинувся в гущавину. Дерева заступали йому шлях, двічі він тріснувся головою об стовбур, щокроку спотикався, бо ожина хапала його за ноги, а тернина безжально шпигала колючками.

І він нарешті спинився, наосліп гатячи кулаками й від люті шматуючи карту.

Якщо ви коли-небудь побачите тоненькі, прозорі листяні сіточки, то знайте, що це і є клаптики карти, яку подер Мозоль.

Циган побіг далі. Раптом він зачепився ногою за корінь дуба і, беркицнувши, по пояс провалився в багно. Десь удалині перегукувались мухомори, шукаючи втікачів. Мозоль був сам у болотах Мочарника.

Він ухопився за ожину, навислу над трясовиною, але колючі стебла були ненадійною опорою і не дуже помогли. Циган застогнав, відчуваючи, як драговина з цмоканням і плямканням затягає його все глибше. Десь збоку подавали голос сполохані дикі качки. Зовсім близько, булькнувши, блимнув мандрівний вогник, пробіг по вкритій ряскою воді, заграв червоним блиском у рубіновій цигановій сережці.

Саме в цей час четверо втікачів, скориставшись темрявою, добрели до узлісся.

Півень перший розсунув гілки. У високості кліпали зорі. Ніч була тиха й тепла, як подих дитини. Друзі перестрибнули через рів і тепер уже сміливіше побралися до села. Обабіч спали дерева.

Враз над ними почувся гучний шум крил і хихотіння.

— Не бійтеся, це сова, — шепнула Хитруся.

— А чому вона засміялась, як Дримба? — спитала Віолінка.

— Ти сонна, от і примарилося казна-що, — заспокоювали дівчинку супутники.

Але вона не помилилась, то справді була Дримба. Стривожена тим, що батька довго нема, вродлива циганка перекинулася совою, щоб обшукати темні хащі. Вона линула попід гіллям, і птахи нишкли у гніздах, побачивши, як її тінь сунеться по місячнім кружалі. Нарешті з туману понад болотом до неї донеслася лайка — там шамотався загрузлий у трясовині Мозоль.

— Зажди, тату, зараз я тебе визволю! — гукнула Дримба, сівши на нижню гілляку.

Тільки по намисті, яке блищало на гладенькому пір’ї, можна було пізнати, що це не звичайна сова. Вона кілька разів махнула крилом і пошептала закляття, що мало повернути їй людську подобу. Під другим крилом вона тримала жмут мотуззя, яким збиралася зв’язати втікачів, коли їх приженуть мухомори. Тепер кинула кінець батькові, що шалено борсався в лабетах драговини.