Спереду поставили кілька крісел для міських радників. Посередині, гладячи чорну як смола бо роду, сидів сам бургомістр.

Перед тим як циган розпочав свої штуки, бургомістр виліз на стілець і, піднісши руки, звернувся до натовпу з промовою:

— Поштиві громадяни! Пам’ятайте про викрадену королівну і не дайте себе заморочити розвагами, бо аж страх подумати, що буде, коли її й далі не буде… — Тиша стояла на майдані, і тільки серця в наших приятелів, принишклих у натовпі, забились дужче. — Кожного, хто принесе якусь вість про неї, король щедро винагородить, а тим, хто схоче вирушити на розшуки, зброю, золото й коня постачить. Але невідомо, де її сховано, тому й зараз, на виставі, будьте насторожі, бо, може, вона десь поряд промайне, коли її вестимуть крадькома. Присутній тут маестро Мозоль зложив свідчення, котрі небагато вияснюють, та він надію має, що оних викрадачів виявить. Отож майтеся на бачності й пильнуйте!

Він уклонився, сплів пухкі руки під чорною жалобною бородою та й сів у крісло, звівши очі до неба.

Запала напружена тиша, але маестро Мозоль швидко кивнув синові.

І ось уже Лупон у сурму дме, тарілками брязкає, а Дримба викочує невеличкі клітки із святково вбраними блохами.

Спочатку маестро обійшов клітки і попідіймав дверцята. З них почали вискакувати, потягуючись і позіхаючи, велетенські блошища. Вони блискали гострими зубами, блимали на всі боки неситими очима. Гомін прокотивсь майданом, багато глядачів відсахнулось, бо блохи дивилися на них так, наче вже вибирали, хто ситіший. Циган повів рукою, ніби втихомирюючи натовп. Потім ляснув бичем. Блохи підскочили раз, другий. І ось уже під свист бича, що звивався кільцями, слухняно побігли по дві, по три в такт музиці.

Циган уклонився, залунали оплески. Він заслужив на похвалу. Тільки залізним дресируванням і відчайдушною сміливістю можна було примусити коритися цих кровожерних звірюк.

— Твої проти цих — сумирні ягнятка, — шепнув півень у вухо Хитрусі.

— Навіть подумати страшно, що з них могло вирости, — відказала та.

Потім блохи ритмічно стрибали крізь підпалені обручі, робили сальто, утворювали піраміди, легко й звинно злітали в повітря у своїх різнобарвних трико.

Але тільки на перший погляд усе так тихо-мирно, бо ось уже дві найсміливіші присуваються ближче до юрби, клацаючи зубатими пащами. Аж мороз іде в глядачів поза шкірою, аж злякані діти з плачем туляться до матерів.

Але пильне око маестро все помічає. Він миттю видобув пістолет і стрелив над головами в бліх.

Розлетілася жменя запаленого клоччя; з обсмаленими довбешками, люто гарчачи, блохи повернулись на свої місця.

Гримнули оплески.

Мозоль граціозно кланяється. Зігнавши своїх вихованок докупи, стежить за ними одним оком, а сам з усмішкою на обличчі повертається до глядачів і врочисто оголошує:

— Вельможні пані й панове! А тепер номер, секретом якого наша родина володіє з діда-прадіда, номер унікальний, чудо дресирування: блошиний спів, воістину, — додає високомовно, — гідний того, щоб тішити слух королів.

Здіймається радісний, захоплений гамір. Потім усі змовкають, злягають на шнури загорожі і, сопучи з нетерплячки, витягують шиї.

Розсувається завіса у вишневі квітки, і виїжджає шестерна карета. В запрягу клусом біжать найросліші, найтупіші і найзліші блохи в гаптованих золотом попонах. Часом одна одну гризнуть за шию, завищать голосно, пирскаючи піною і підкидаючи голови з султанами із страусових пер. Серед тиші, яку порушують тільки зітхання зачарованих глядачів, маленька каретка з гуркотом тричі описує коло, і блохи, тупаючи по дошках, спиняються.

Тоді маестро стягає лосину рукавицю, недбало кидає на пісок і закасує лівий рукав. Безстрашно простягає до бліх руку, хоч вони присідають на задніх ногах і гарчать.

— Ну, поїхали! — гукає він.

І враз увесь запряг з копита рушає чвалом і виїжджає на оголену руку. Всі бліднуть і завмирають, бо циган виймає срібну шпильку і, вточивши шість крапель гарячої крові, в нагороду поїть нею хижаків. Од блошиного плямкання та цмокання аж мурашки по спині бігають.

На мить западає тиша, а потім під абрикосовим погідним небом хтось починає плескати. Немов збудившись зі сну, глядачі й собі б’ють у долоні. Під град оплесків дверцята карети розчиняються, і з неї вибігає одягнена в рожеву сукенку, з гітарою під пахвою, циганова улюблениця, славетна циркова зірка — Блохінелла!

Вклоняється раз і вдруге. Карета, на яку вже ніхто не звертає уваги, з’їжджає з руки, а блохи внизу стають півколом, мугикаючи в такт. Блохінелла злітає вгору, мов метелик, і стає на тонкій, як волосинка, натягнутій мотузочці, майже не видній на тлі вже позеленілого неба. Балансуючи гітарою, вона перебігає на середину й подає знак.

Внизу зривається спочатку незграйний крик, потім починає мугикати й співати хор. Угорі, хитаючись на тоненькій мотузочці, б’є по струнах Блохінелла, і дзвенить її тихий голос:

Захоплене зітхання пролинуло над майданом.

— Ти диви, таке манюнє і таке тямке, — сопла огрядна тітка.

Зараз за кріслами міських радників Гіпцьо по-змовницькому штурхав Вузлика:

— Гарно, еге?

— Здорово, але почухай мені спину, щось кусає!

— Радій, брате, — може, то блоха? Відкриємо власний цирк!

— Ех, якби нам Блохінеллу, тоді було б діло, було б діло… — мурмотів Вузлик, тручись спиною об край крісла.

Гіпцьо ляснув його в тім’я.

— Брате, я придумав!

Він уважно обвів очима заслуханий натовп.

— Я її струшу, а ти здіймай крик і лови в шапку! А потім — ноги на плечі!

Він спритно протиснувся поміж глядачами і сперся на бамбукову жердину, так що мотузочка трохи провисла. Потім, ніби злякавшись, відскочив убік, гнучка бамбучина відхилилася, мотузочка натяглася і, мов пружина, підкинула вгору розспівану Блохінеллу. Всі задерли голови і стежили за нею, зустрівши цей незвичайний трюк захопленим ревом.

Піднята ще вище подихом натовпу, Блохінелла закружляла в повітрі і, розпачливо вимахуючи гітарою, почала навкіс падати.

її ще видно було на тлі трохи потемнілого неба.

— Стрибай мені в руки! — волав циган, але, побачивши, що подмух зносить її вбік, нахилив голову і ринувся в юрбу.

Вузлик верещав, мов недорізане порося, запищали, заплакали діти.

Серед загального замішання блохи гризлись між собою, нарешті, плутаючись в упряжі, роздираючи барвисті костюми, поскакали в натовп, на брук, уже вологий од вечірньої імли.

Від болючих укусів міщани замахали руками і спробували тікати, стовпище завирувало, а злодії ще збільшували гармидер, кличучи на допомогу поліцію, самі ж у цей час спорожняли гамани переляканих тулебців.

Мозолеві здалося, що Блохінелла опустилась на чорну бороду бургомістра. Циган прискочив і, злегка притиснувши того коліном, розділив бороду на двоє пасом і став шукати блоху в густій зарості. Бургомістр тільки застогнав, але циган уже лазив навкарачки, визираючи свою улюбленицю на камінні поміж товстими литками міщан, що металися зі страху. То тут, то там витикалось його налите кров’ю обличчя, чулася вигадлива лайка й бідкання. Він був розорений. Дримба плачучи кликала Блохінеллу.

Глядачі в паніці розбігалися. З грюком зачинялися двері, звідусіль лунали поклики, зойки. Мишібрат біг попід стіною, аж тут перед ним виринув розлютований Мозоль.

— Ага, попався, харцизяка! — ревнув він, хапаючи кота за шкірку.

Півень рвонувся на поміч товаришеві, та було вже запізно, їх розділила хвиля втікачів.