— Бережи Віолінку! — гукнула йому у вухо Хитруся, і капрал обхопив дівчинку крильми й підняв угору, звертаючи разом з потоком глядачів у найближчу вуличку. Він уже не бачив, як борсався в лапах поліцейських Мишібрат, як під гнівні вигуки бідолаху тягли до в’язниці.

— Це один з тієї злодійської зграї, — звинувачував його Мозоль. — Кажи зараз же, де королівна?

— На шибеницю його! — кричали навколо, — Смерть кривдникам дітей!

Бульдоги міцно тримали кота попід пахви, вправним прийомом виламуючи йому лапки.

Майдан збезлюдів. У глухій пітьмі гарчали тільки випущені на волю, здичавілі, спраглі крові блохи.

Тієї ночі ніхто й носа не виткнув надвір. Тільки подвоєна сторожа никала завулками, їй вдалося навіть спіймати кілька бліх, що обпилися крові й заснули в підворіттях. Решта поховалася в підвалах, загрожуючи безпеці міста. Через тиждень після цих подій якась бабуся задрімала в церкві, і блохи обгризли їй коліно до кістки.

Розійшлася чутка, що схоплений крадій затявся й не хоче виказати своїх спільників. І, щоб зламати його впертість, нібито довелося взяти злочинця на тортури.

Півень, мов ошалілий, товкся по хаті, ламав у розпачі крила. Та дарма, він був безсилий. Як тут допомогти приятелеві? За цю ніч гребінь у нього зовсім посивів.

— Поки присуду нема, іди до замку! — крикнув він, торсаючи розіспану королівну. — Ти мусиш його врятувати!

— Я не вийду звідси, аж поки знов стану гарна, — брикалася під ковдрою Віолінка, плачучи в подушку.

— Не займай її, — обізвалась Хитруся, — прийде цапок з ліками, тоді сам приведеш її перед очі короля. Той тільки гляне — і вже буде в твоїх руках! Я теж тремчу за Мишібрата.

— Твоя правда, — шепнув півень. Він став біля відхиленої віконниці, прислухаючись, чи не чути кроків. Але цапок не йшов. По бруку, заляпаному молочним сяйвом місяця, дудніла тільки хода озброєної сторожі.

Тим часом цапок скрадався безлюдними вулицями. Дзиґарі роздумливо вибивали години. Кам’яні леви проти місяця потягалися і позіхали, за цілий день їм набридло сидіти нерухомо. Вони широко роззявляли щербаті пащі, в які за дня діти безкарно вкладають рученята, гукаючи: «Вкуси мене, левику!»

Цапок увесь тремтів і тулився до мурів. Вервечками тіней пропливали по стінах сни — на вбогих злинали маренням про заставлені столи, багатіїв та скнар терзали можливістю втрат, картинами розорення, яке неминуче принесе близька війна. Солдатам снилися біваки, гривасті коні й вогнища, і то так ясно, що аж міська сторожа зупинялася, помітивши червоні відблиски пожежі в спальнях та альковах. У глибокій прохолодній тиші цапок перебігав від одного рогу до другого. Білястою плямою сунув по залитих місячним сяйвом вуличках, і здавалося, що то вітер несе клапоть паперу. На бігу стискав ратичкою своє боязке серце, а може, сховану на грудях торбинку з дукатами.

Підкравшись до фургона, придавленого тінню ратушної башти, цапок виразно почув голосіння Дримби й тупіт решти бліх, які силкувалися вирватись на волю. Він нечутно штовхнув двері і, відгорнувши заслону, ввійшов у півтемне приміщення.

Тут пахло дикими звірами, вітром, шерстю та всіляким зіллям, що пучками сохло під стелею. Хоч кроки приглушував грубий шар тирси, насипаної на дошки, блохи зачули чужого й перестали скреготіти зубами об грати, тільки зирили на запізнілого гостя при жовтому світлі каганця, блискаючи налитими кров’ю очиськами.

— Хто там? — гукнула з глибини Дримба.

— Це я, — тремтячи, озвався цапок. Над своєю головою він побачив жаб’яче опудало і кілька прив’язаних за ногу, загиблих від спраги мухоморів. Це нагадало йому про власну ганьбу, він зібрався на силі й ступнув уперед.

— Чого тобі треба? — спитала, виринувши з темряви, Дримба. Срібні монети, вплетені в її чорні коси, замерехтіли, мов іскри.

— Циганочко, моя красуне, — усміхнувся цапок, облизуючи шорстким язиком бліді губи, — масті треба, ліків сильних і помічних.

Пильно вдивилася в нього Дримба, щоб угадати, від якої недуги шукає ліків.

— Всякі тут є масті, — заговорила вона, — та веснянки зганяє, та волосся зміцняє, є від старощів, є від немощів і від черви в животі.

Потер цапок ратичкою лоба, потер голе місце, де колись росли чудові роги, а потім зітхнув:

— Треба мені масті, щоб вибілити шкіру, потемнілу від вітру, а може, й від чарів…

— О, то дорогі ліки, — мовила циганка, тоді засвітила свічку і, зіп’явшись навшпиньки, стала нишпорити по полицях. Гніт тріщав, свічка спливала сльозами, передчуваючи близький кінець.

Циганка рядочком ставила перед цапом слоїки, невеличкі, пузаті, накриті плівкою і з сургучевою печаткою на зав’язці.

— Ось для вічного кохання, ось для рогів проростання, це — бороду золотити, а оце — личко скрасити, — пояснювала йому. — А за це ось дукатів жменька — шкіра стане як біль біленька.

Засвітилися в цапка хитрі очиці. «Це ж як до жменьки, — з надією подумав він, — я в ратичці більш як два дукати не вміщу». Одначе циганка розвіяла ці ілюзії, підставивши пригорщу, йому аж у серце кольнуло, коли почав сипати золото.

— Один, два… — рахував він. Раптом із тремтячої ратички вислизнув один дукат і, брязнувши, покотився між клітки. Дримба, вхопивши свічку, прислухалась до глузливого дзенькоту монети.

— Куди ж його занесло? — спитала вона. Але блохи, надувшись, мовчали, інші, лякливіші, гучно хропли й зітхали, удаючи, що міцно сплять.

— Мої дукати! — скрикнув цапок.

— Один тільки…

— От щоб мене позолотили, не менш як два впало!

— Один!

— Два, кажу!

Дримба стала навколішки і зазирнула в усі закапелки. Цапок тільки того й чекав: притьмом ухопив і сховав за пазуху два слоїки, що стояли скраєчку, — «для росту рогів» і «для позолоти бороди». Третій, з мастю для королівни, недбало взяв і, зваживши на ратичці, вигукнув:

— Ось вам ще два золотих, жінко добра! — І, кинувши гроші на прилавок, вискочив з фургона.

Украдені слоїки пекли його крізь каптан. Цапок уявляв собі, як завтра його вітатиме все місто. Він накладе масть грубим шаром, щоб за ніч і роги виросли, і борода позолотіла. Тоді всі кричатимуть: «Хай живе рятівник королівни! Хай живе цапок Бібкович!» І він мчав вуличками, а під кожним ліхтарем спинявся, виймав слоїки, перелічував їх, обстукував ратичкою, нюхав, навіть лизнув плівку шорстким язиком.

— Ці два для мене, а отой для королівни, — шепотів, риссю женучи заулками. Але він стільки разів перекладав слоїки, що в голові все переплуталось. його аж піт пройняв на думку, що він може помилитись.

— Ці два для мене, а отой для неї! — мало не крикнув цапок, добігши до прочинених дверей заїзду. Звідти долинав гамір і співи підпилих старих вояків, добродушних міщан та горлатих волоцюг.

О цій порі у товстостінній башті міської ратуші розпочалося слідство. Низьке склепіння з вологих каменів лизали вогники смолоскипів, зграї кажанів з писком товклися по кутках.

Закутий у важкі кайдани, Мишібрат, тремтячи, стояв перед лавою присяжних. На головах у них були гостроверхі каптури з дірками для очей. На грудях — черепи із срібної бляхи на знак того, що вирок їхній суворий і остаточний. Перед ними стояв пісковий годинник, в якому з шурхотом пересипався пісок, нагадуючи, що час спливає, кінчається година милосердя, а на світанку признаватись та каятись буде вже запізно…