У глибині, в ніші, заслоненій почорнілими ґратами, сховались обидва королі. Добрий король Барило аж трусився від хвилювання, сопів і раз у раз смикав за рукав короля Цинамона. Той, прибитий горем і тривогою, сперся чолом на ґрати, очікуючи зізнань.

Тричі глухо стукнув молоток об катівську сокиру. Судді встали. Два прислужники, штурхнувши ліктями Мишібрата, попхнули його до лави. Тоді з коридорчика виступив здоровенний дядюга в червоному фартусі, щоб на ньому не було видно крові засудженого. Він поклав важке ручисько на плече Мишібратові й зловтішно засміявся.

«Кінець мені», — подумав у розпачі нещасний кіт, вгадавши, хто ховається під чорною катівською маскою.

Вже багато років у Тютюрлістані нікого не засуджували на смерть Сварливих перекупок водили вулицями в намордниках, а за дрібні провини під ганебним стовпом сікли різками по оголених, зарожевілих із сорому задах. Але тепер потрібен був кат, який міг би взяти винуватця на муки, щоб витягти з нього признання. Тоді зголосився циган. І ось зараз, скрегочучи зубами й куйовдячи свою чорну бороду, він натягав пурпурові катівські рукавиці.

У темній глибині підземелля прискали тільки смолоскипи та дві воскові свічки кидали тремтячі тіні на схилені каптури суддів.

— Мишібрат Нявчура, син Сіруні та Мишолова, народжений у місцевості Старе Млинище, обвинувачується у викраденні блабланської королівни Віолінки. Спільниками його в цьому ганебному злочині були: півень Мартин Пипоть та лисиця Хитруся. Викрадення вчинено з метою одержання викупу. Ці свідчення дав під присягою маестро Мозоль, власник цирку Кручано. Обвинувачений, чи визнаєте ви себе винним?

— Ні! — крикнув охоплений жахом кіт. — Все це неправда!

— Обвинувачений, ви насмілюєтеся твердити, що ви невинні?

— Так, високий суде.

— То хто ж тоді викрав королівну? Ви його знаєте?

— Так.

— І можете назвати?

— Так! — відповів сміливо Мишібрат.

Серед тиші чути було важке сопіння ката, що люто кусав кінчик бороди. Невидимий за ґратами король Цинамон сплів пальці, аж суглоби затріщали.

Мишібрат мовчав. Потім звільна обернувся і, простягти лапку, показав на зблідлого ката.

— Це він, циган Мозоль!

Запала зловісна тиша, тільки іскри з шипінням злітали вгору й гасли.

Кат здвигнув плечима й нетерпляче накрутив пасмо бороди на вказівний палець. Полегшене зітхання пролинуло по лаві присяжних.

— Оскільки обвинувачений уперто каже неправду і намагається збити слідство на манівці, вважаю за потрібне вжити особливих засобів, щоб витягти з нього правдиве зізнання.

— На тортури! На тортури! —заревів кат і подав знак прислужникам, щоб ті поволокли бідолаху.

Миттю розп’яли Мишібрата на вузькому столі, стягли ременями передні й задні лапки. Кажани пищали, б’ючись об склепіння, з якого фіолетовими краплями капала вода. Цирульник у довгій завитій перуці поклав руку на пульс підсудного.

Кат, смикнувши Мишібрата за вуса, запхнув йому між стиснуті шелепи шкіряну лійку. Даремно нещасний силкувався виплюнути її, лійка зайшла аж у горло. Витріщеними очима він водив за прислужниками, які крутилися біля стола. Серце неспокійно стукотіло, але в ньому жила тверда рішучість зберегти вірність товаришам, не виказати їхньої схованки. Інакше вони загинуть, їх одразу віддадуть до рук циганові, який зумів обдурити навіть суддів. І якщо Мишібрату судилося вмерти, то життя своє він віддасть за шляхетну справу, за звільнення королівни. Зі страху шерсть у нього стала дибом, але втішала думка, що півень і Хитруся доведуть діло до кінця. Та хоч правда виявиться, хоч цигана покарають, його, Мишібрата, вже не буде. Купка білих кісточок навіки залишиться під вичовганими плитами підземелля. І йому стало так шкода себе, що сльози дзюрком потекли по вусах.

Цирульник вийняв великого годинника, труснув ним раз, другий, приклав до вуха. Упевнившись, що годинник справний, дав знак: можна починати. Прислужники подали катові глечик молока. Мишібрату раптом здалося, що його душать. Він похлинувся, піна виступила в кутиках рота, кілька краплинок бризнуло з носа. Довелося ковтати.

«Ну, якщо цим мене хочуть зламати…»— усміхнувся він в душі. Але глечики підносили один за одним. Холодна рідина потоком лилася в горло. Дикі очі цигана зловтішно спостерігали болісну гримасу на мордочці нещасного. А в кота живіт уже розпух, мов надувна куля, ще один ковток — і він лусне, чвиркне фонтаном ненависного молока. Але в лійці знов дзюрчало.

«Прощайте, друзі, прощай, сонечко», — подумав Мишібрат і зомлів.

Тоді цирульник, відчувши, як слабне пульс, звелів припинити катування.

Лійку витягли. Хлюпнули в очі водою.

— Скажеш правду? — спитав суддя.

Мишібрат кивнув головою.

Хто викрав королівну Віолінку?

— Ци… ган… Мо… золь… — прошепотів кіт.

Заскрипіли по пергаменту пера протоколістів.

— Та де ж запеклий злочинець, — перемовлялися на лавах судді. — Нічого не вдієш, спробуємо колесо, треба зламати його впертість… — І почалося колесування.

З кутка витягли заіржавілу махину, що віками стояла без діла. Циган шнуром вправно прив’язав Мишібрату хвіст, лапки притисли защіпками до стіни. Другий кінець шнура перекинули через велике, обтикане цвяхами дубове колесо. Циган закрутив корбу. Заскреготів механізм, загриміли трибки, а давно не мащена корба злісно запищала: «Тер-пи, тер-пи, тер-пи».

Мишібрат застогнав, він мало не висів у повітрі, а велике колесо, обертаючись, помалу натягало мотузок. Лапки страшенно боліли, чоло зросив краплистий піт. Бідолаха одчував у натягнутому хвості кожну кісточку, здавалося, ще трошки і хвіст вирвуть. Поруч стояв катів помічник, він співчутливо шморгав носом і обтирав котові мордочку мокрою ганчіркою.

— Хвіст… — стогнав Мишібрат. — Ви мені вирвете хвіст!

Судді мовчали, скреготіла стара машина.

— Несила на це дивитися, — шепнув король Барило, — може, звільнимо його?

— Як несила дивитися, то заплющ очі, — просичав король Цинамон. — Треба ж з нього нарешті витягти правду!

— Ваша милість, — звернувся раптом кат до судді, — чи можна поставити одне запитання цьому негідникові?

Суддя кивнув. Циган заговорив з глумливою ласкавістю:

— Ми вже знаємо, що ти, Мишібрате, невинний, але скажи тільки одне: капрал Пипоть мав щось спільне з викраденням королівни?

Скатований Мишібрат мовчав. Тоді Мозоль ударив кулаком по натягнутому, як струна, хвості.

— Ня-а-а-ав! — зойкнув по-котячому підсудний.

— Він признався! — з тріумфом гукнув кат, — Ви чули: ясно сказав, що мав! А якщо півень доклав до цього крил, то й цей молодець теж, і лисиця, бо це нерозлучна трійця.

— Смертна кара, смертна кара, — забубоніли судді, ставлячи хрестики на пергаменті.

«Іменем короля Барила суд засуджує на смерть крадіїв дітей: Мишібрата Нявчуру, а заочно лисицю Хитрусю й півня Мартина Пиптя. Кому вони попадуться до рук, той може безкарно їх убити. Що ж до присутнього тут Нявчури, то вирок має бути виконано на світанку».

Розпустили пута, і Мишібрат безживно зсунувся на мокру кам’яну підлогу.

Судді, грюкаючи пюпітрами, залишали зловісне підземелля. Прислужники покинули напівживого Мишібрата посеред зали. Король Барило втішав близького до розпачу короля Цинамона:

— Терпіння, любий мій, може, вранці він заговорить, і ми натрапимо на слід…

Король Цинамон мовчав, але стиснуті губи й насуплені брови свідчили, що в його душі визрівають грізні рішення.

У глибокому підземеллі з тихим сичанням догоряли смолоскипи, останні піщинки з шурхотом пересипалися в пісковому годиннику.