Було вже ген за полудень, коли півень оголосив привал. З самого ранку подорожні нічого не їли, ідучи через лісові хащі ледве помітною стежиною, що вела скорше до оселі вепрів чи оленів, аніж до містечка, де вони мали намір заночувати. Мишібрат застромив лапу в сакви, але витяг тільки жменьку крихот.

— Якраз для бліх, — мовив він і відразу прикусив язика, бо на саму згадку про своїх вихованок Хитруся заходилась плачем.

— Ви що, на ожині думаєте мене тримати?! — крикнула Віолінка, витираючи замащені соком губи.

— Наче лихий проти нас заповзявся, — бурмотів півень, розглядаючись по луках та перелісках. — Хоч би тобі яка хатина…

Помалу рушили далі, тіні їх висунулись наперед, нюшкуючи вечерю і спочинок.

— У мене вже немає ані гроша, — прошепотіла Хитруся, коли вони сходили піщаною дорогою на пагорок.

— Гірше те, що й продати нема чого. Набідуємось ми, як добрі люди не поможуть.

почала, відсапуючись, Віолінка — їй страшенно подобалися вірші Юлика Коркотяга.

доказала Хитруся.

Всі засміялися. Ластівки черкали блакить гострими крильми, щебечучи, кружляли над головами в мандрівників.

— Дивіться, ластівки!

— Ну то й що?

— Де ластівки, там мають бути й оселі.

Друзі піддали ходу і, минувши величезне, сонно-лискуче поле люпину, спинились на узвишші. Перед ними текла в далечінь річечка, над нею схилилися крислаті верби. Дорога вела прямо до містка, перегородженого шлагбаумом у милі бузкові смужечки. Далі ясніли білі будиночки містечка, його вже оповила надвечірня тиша, тільки, мов срібне ковадлечко, бамкав у церкві маленький дзвін.

Затупотіли по містку. Королівна кинула в ліниву воду два камінці.

Одразу почали шукати заїзд. Прочинивши двері, почули веселе шкварчання сковорід.

Мишібрат потяг носом.

— Тут і заночуємо, попросимо вечерю, а вранці дамо драла, — прошепотів до півня.

Та не встигли вони покласти торби на лаву, як до них підбіг хазяїн і, підозріливо оглянувши їхню полатану одежу та закіптюжені писки, сердито крикнув:

— Хоч мій заїзд третього розряду, але для вас і це надто велика розкіш!

— Дозволь нам перепочити хвильку і дай щось перекусити, — попросила Хитруся.

— Грошики на стіл, або геть звідси! — гримнув хазяїн, загородивши двері гладким черевом. — А коли для вас тут дорого, то махайте до заїзду «Під сотнею блощиць», але попереджаю: там їх куди більше.

— Ну і що ж тепер робити? — зажурився капрал Пипоть.

— Так хочеться їсти і спати, — якось тихо й сумно поскаржилась Віолінка.

Повз них саме проходив якийсь дідок. Блакитні окуляри в нього були зсунуті на лоба, а в широко розплющених очах відбивалось ясне, вже зблідле небо.

— Чи не міг би я стати вам у пригоді? — спитав він.

То був місцевий настроювач фортепіано і соборний органіст пан Тимпан Гримучий. Він почав порпатися в кишенях і викладати своє добро: табакерку, де лежала лялечка метелика, дві не першої свіжості носові хустинки в горошок, грудку цукру, яку хутенько накрив долонею, пояснивши, що це для канарки, три в’язки ключів, камертон, зламане долото й пірце для змазування органних труб.

У міру того, як ця купа росла, пан Тимпан усе тоншав і вже сам скидався на велику ноту, що втекла з партитури, тільки з довгим сивим волоссям, яке спадало на хрусткий гутаперчевий комірець.

— Марні надії, а я так хотів з вами поділитися.

Аж ось він натрапив на дірку в кишені. Обмацавши пальцем усі її ходи й виявивши, що вона сполучається з штаньми, пан Тимпан скинув черевик та зацеровану шкарпетку й переможно витяг з неї стертого мідяка.

— Оце й усе, — засмутився дідок. Вручив монету півневі, а чистішу хустку — Хитрусі. — Більш у мене нічого нема. — Він похмуро насупився й заклав руки за спину, збираючись іти.

— Дорогий маестро Тимпане… — притримав його Мишібрат.

— Ласкавий пане Гримучий, — ухопив його за полу півень, — чи не знайдеться у вас якої роботи? Дров нарубати, води принести…

Тимпан замислився, блукаючи поглядом по небу. Раптом його окуляри зіскочили з лоба й осідлали носа, вертаючи маестро на землю.

— А може, у вас є що продати? Живе тут один лахмітник, отам, — показав рукою, — де ножиці брязкають на вітрі. Бачите оту кравецьку вивіску? — Він запхав у кишеню хустку й ключі. Торкнув пучкою лялечку в табакерці. Вона двічі хитнула черевцем. — Лякай мене, лякай, — усміхнувся старий, опускаючи покришку. — Ну, далі вже ви самі подбайте про себе, — сказав він, прислухаючись до цвірінчання горобців, що влаштували нараду в дикому винограді на сліпій стіні будиночка.

— Що ж, ходімо, спробуємо щось продати…

Мандрівники потягли до кравецької майстерні, де на вечірньому вітрі крутилися ножиці, схожі на роззявлений дзьоб хижого птаха.

Двері нечутно розчинились, і з них вийшов лисий чоловік з гострою чорною борідкою. Він був у жилетці, з цератяним сантиметром на шиї. Усміхнувся до подорожніх криво, одним кутиком уст, бо в другому затис кілька шпильок. Потертий сантиметр зсунувся з шиї і, обвившись навколо руки, сичав під вітром.

— Я Лаокоон Фуляр, незвичайний кравець. Незвичайний, — повторив із притиском, а сантиметр зашарудів, сповз на землю й заходився вправно обмірювати зморені постаті мандрівників.

— Може, купите куртку, пане майстре? — спитав півень, підштовхуючи Мишібрата, щоб той заступив надвечірнє сонце, яке просвічувало крізь протерті рукава. — Зовсім як нова… — вихваляв він, швидко крутячи нею на всі боки.

— Це не для мене, — похитав головою кравець, — але я охоче куплю дещо в нього. — І показав на Мишібрата.

— Костюм, черевики? — здивовано спитав кіт, дивлячись, як сантиметр повзає навколо нього, пильно знімаючи мірку.

— Тінь куплю, — процідив кравець, криво всміхаючись. — Добре заплачу!

— А нащо тобі моя тінь?

— Я ж казав вам, що я незвичайний кравець. Коли хтось розбагатіє і розтовстіє… уявіть собі лишень: багач з отакенним черевом, а тінь у нього ще з худих часів, тонка й мізерна, — це ж просто сором! То я скуповую тіні в таких, як ви, латаю, доточую, зшиваю. Бо ви без них обійдетесь, а люди маєтні, вельможні повинні мати гідні себе тіні. І таки мають завдяки моїй чародійній кравецькій майстерності.

— Не продавай, — попросила Віолінка, а її власна тінь зіщулилася біля ніг.

— Візьми мою, — запропонував півень, — стійка, солдатська тінь.

— Твоя вже надто стара, а в лисички витерта на боках, куплю тільки твою, парубче-котику! Ну, згода? Золотий дам!

Затремтів Мишібрат. Товариші дивилися на нього запитливо й стривожено.

— Ні, Мишібрате, — зашепотіла Хитруся, — вона була з тобою зроду, мандрувала з нами невідступно, не віддавай її. Краще голодувати й ночувати просто неба.

— Сьогодні витримаєте, а завтра? — засміявся кравець. — Затягаючи пасок, не додаси приятелям сили. Дивись, які вони змучені й кволі. А дорога перед вами далека.

— Нічого нам не треба! — вигукнули ті в один голос. — Не вір йому! Ми ще й не таке витримаємо, думай тільки про себе, Мишібрате!

І навіть спробували усміхнутись, але надто вже силувані були ті усмішки. Глянув Мишібрат на худу мордочку лисиці, на запалі груди півня, і в нього стислося серце.