— Бери! — крикнув він, одвертаючись.

Майстер Лаокоон Фуляр опустився на коліна, розгладив тінь долонею, прикріпив кількома шпильками й свиснув. Сантиметр поповз угору, обвиваючись навколо його стегна, потім з полегшеним шурхотом почав змотуватися і зник у господаря в кишені. Тоді зашумів вітер, ножиці зіскочили на землю і, захланно скрегочучи, почали обрізувати тінь біля самих ніг Мишібрата. Відтак забряжчали і, клацаючи, знову зависли над вивіскою.

— Добре, що ти згодився, о цій порі тіні найдовші, перед заходом сонця вони звичайно ростуть, виходячи назустріч нічній темряві. — Кравець упхнув котові в лапку дукат і зі згортком, тоншим від чорного шовку, зник у темній глибині крамниці.

— Я найжалюгідніше створіння в світі, — шепотів славний котисько, — навіть власної тіні не маю. Ну та це дрібниця, зате у вас буде добра вечеря й зручна постіль.

— Друже, товаришу вірний, хіба ж ми варті такої жертви? — розчулено белькотіли всі троє, обіймаючи й цілуючи його.

Коли сходили на ганок заїзду, сонце, хоч і було навзаході, світило ще яскраво. Віолінка уважно оглянула Мишібрата.

— Дивіться! — скрикнула вона, плещучи в долоні. — Дивіться, оце-то чудасія!

І справді, біля їхніх довгих, схудлих тіней напроти Мишібрата від криво обрізаного клаптика на білу стіну падала чітка тінь миші. Як на глум, подумайте лишень — мишача тінь у кота!

Увечері, коли лягали в пухові постелі, а півень ще човгав пантофлями й співав колискову своєму синочкові, замкненому в яйці, нікому з них і на думку не спадало, що то остання ніч, яку їм випало бути разом. Довго друзі гомоніли й тішилися, що до Блаблації вже недалеко. Скупиці, потім навпростець через Стогайські бори, а там уже до кордону — один крок.

Рано-вранці бадьоро рушили далі. На решту грошей накупили припасів, яких мало вистачити аж до корчми пана Сніданнячка. Там вирішили відпочити й почекати, поки з’явиться король Цинамон з військом.

Але вже у Скупицях обступив їх гурт урвиголів.

горлали вони, дражнячи Мишібрата, й бігли за мандрівниками набридливою галасливою зграєю. — А тпрусь! Камінням його! По ходулях!

І засвистіло каміння.

Віолінка так огріла найближчого бельбаса дрючком по вусі, що той аж присів. Проте решта не злякалась. Коли півень гримнув на них сердито, зчинився ще більший ґвалт, позбігались дорослі.

— Я їх пізнав! — зарепетував Скупендрій Центусик, знявши замок з рота. — Це дружки тих негідників, які щороку нас обкрадають!

— На гілляку їх! — заревла юрба.

Побачивши, що староста вже розмахує мотузкою з зашморгом, Мишібрат кинувся навтікача, решта — і собі. Гналися за ними довго, вимахуючи дрючками. Тільки в лісовій гущавині втікачі стишили ходу і втерли зрошені потом писки.

— Я б цим гольтіпакам дав перцю, якби не боявся за Віолінку, — сапав Мишібрат.

— А ти не бійся, я б і сама їм боки так полатала, що пам’ятали б до нових віників, — нахвалялась Віолінка.

— Годі-бо вам, годі, — заспокоював їх півень, притискаючи крило до натрудженого, розкалатаного серця.

— Ой лишенько! — скрикнула Хитруся. — В мене торбу зірвали! Пропали всі харчі…

— Гарний номер, — буркнув півень.

— Йому зараз цирк у голові. От уже темний птах! — спалахнула Віолінка.

— Я сказав «гарний номер» в іншому значенні, — виправдувався капрал, — ну, просто невдача, не щастить…

— То кажи ясніше!

— Не сердься!

— Цитьте! — крикнув півень, прислухаючись.

Йому здалося, ніби десь далеко торохтять колеса. Той звук усе наближався, відлунюючи поміж дерев. У цих лісах важко було сподіватися на дружню зустріч.

— На додачу ще й циган, еге? — повела носом Хитруся.

— Два гриби в борщ, — нявкнув Мишібрат.

— О, цьому борщ із грибами ввижається! Я й сама голодна, як собака!

— Скажи, — звернувся кіт до капрала, — чого вона до мене в’язне?

— Та годі вам, не сваріться!

— Хитрусю! Бери Віолінку за руку й марш на узлісся. Я піду попереду, а Мишібрат в ар’єргарді! Чуєте, як сполохались лісові птахи, — будьте насторожі!

— Така втрата, лелечко! Що ми тепер їстимемо?

— Чого скиглиш? Яка там втрата! У тебе ж є Віолінка, в мене — яйце й сурма. А в Мишібрата — всі ми.

— Це правда, разом з вами, друзі, я по-справжньому щасливий. Хоч ми часом і сваримось, але я б за вас душу віддав, — мурмотів кіт, ступаючи по м’якому моху.

Але зайшли вони недалеко, бо несподівано побачили на дорозі маленького хлопчика в червоній шапочці. Він сидів на камені й гірко плакав.

— Що сталося, малий? — спитала Віолінка, звівшись на пальці й поважно гладячи борідку.

— Страшне лихо, — заридав хлопчик, — страшне лихо!

— А хто ж ти такий?

— Я — Червона Шапочка. Вовк недавно з’їв мою бабусю. Цей вовцюга спить недалечко звідси. Може, в когось із вас є складаний ніж, тоді ми розпоремо йому черево, бабуся вилізе, і все буде гаразд. Ну, ходімо!

— Капрале, Мишібрате, треба її рятувати!

— Чував я про цю історію. Проте ніколи не думав, що вона може трапитись тут. Але слухай-но! Адже Червона Шапочка — це була маленька дівчинка.

— Дівчинка? — здивувався малюк. — А мені тато казав, що то був хлопець.

— А де ж твій тато? Може, покличеш його? Чи він боїться цього вовка?

— Мій тато нічого не боїться!

— Невже? — здивувалася хитра лисичка. — Не може бути.

— Він і не таким звірюкам дає гарту… Ого-го, якби ви бачили його бліх!.. — розійшовся хлопчина.

— А чи ми, бува, не знайомі? — допитувалась Хитруся.

— Та, мабуть, ні, — прошепотів малий, спустивши очі, й почервонів.

— Слухай-но, а твій тато — такий низенький, голений?

— Та де там! Мій тато високий, як дуб, а борода й вуса — по пояс!

— Тікаймо, браття, це ж циган Мозоль!

— Лупоне, тримай же їх, недотепо, йолопе, бевзю! — заревів циган, вискакуючи з ліщини, де ховався під парасолями папороті.

Але наші друзі вже дмухнули в лісову гущавину і мчали все далі й далі. Важко дихаючи, вони бігли поплутаними стежками, якими лісові звірі ходять до водопою на річці Кошмарці, до боліт Мочарника.

Здалеку ще долинав жалібний рев Лупона.

— Ти, виродку, навіть циганити не вмієш?! Що з тебе виросте? — тряс його Мозоль, ухопивши за карк. А тоді витяг із штанів пасок та й давай чухрати.

Потім ракші, пурхаючи над вершечками дерев, ще довго зловтішно скрекотали:

Над лісом стояла задушлива, гнітюча полуднева тиша. Запаморочливо пахла нагріта глиця, горобини на галявині вже приміряли коралі, а лісові горішки були повні м’якої, терпкої вати.

— Не буду більше блукати нетрями, — розплакалася Віолінка. — Коли б ви знали, як мені хочеться пити!