Геппель узяв доччину руку в свої, удаючи, ніби міцно стискає, хоч насправді ледве торкався її. Його світлі очі сміялися і були вологі. Коли родичі попрощалися, він покликав до себе дочку і обох молодих людей і заявив їм, що цей день треба відсвяткувати: вони прогуляються до Унтер ден Лінден і після цього десь повечеряють.
— Тато загуляв! — вигукнула Агнеса і обернулася до Дідеріха. Але він не підвів очей. В трамваї він виявив таку незграбність, що його відтіснили далеко від інших; а в натовпі на Фрідріхштрасе він і Геппель відстали. Раптом Геппель зупинився, розгублено обмацав свого живота і спитав:
— Де мій годинник?
Годинник зник разом з ланцюжком. Мальман сказав:
— Ви давно в Берліні, пане Геппелю?
— Певна річ! Тридцять років я тут, але ж такого зі мною ще не траплялося. — І, попри все, з гордістю додав: — Бачте, — і Геппель обернувся до Дідеріха, — в Нецігу такого взагалі бути не може!
Отже, замість вечеряти, довелося піти в поліційний участок і скласти протокола. Агнеса закашлялася. Геппель здригнувся.
— Ми всі, мабуть, стомилися, — пробурмотів він.
З, удаваною веселістю попрощався він з Дідеріхом, який ніби не помітив простягнутої Агнесиної руки і незграбно скинув капелюха. Раптом, раніше ніж Мальман збагнув, у чому річ, він з надзвичайною спритністю вскочив до омнібуса, що проходив мимо. Він був урятований! А незабаром почнуться канікули! Він усього здихався. Вдома він, щоправда, гучно жбурнув на підлогу найважчі із своїх підручників хімії. Він уже взявся був за кавника. Та десь рипнули двері, і він зразу ж кинувся піднімати все з підлоги. Потім тихо сів у самий куточок дивана, підпер голову руками і заплакав. Якби спочатку все не йшло так добре! Вона спіймала його на гачок. Дівчата завжди так роблять: удають, ніби ти їм подобаєшся, а насправді глузують з тебе з таким от, як той. Дідеріх глибоко усвідомлював, що суперничати з таким суб’єктом йому нема чого. Він порівнював себе з Мальманом і не міг ніяк припустити, щоб знайшлася дівчина, яка б віддала йому перевагу над мекленбуржцем. «Що я уявив собі? — думав він. — Дурна була б та, яка б закохалася в мене!» Він дуже боявся, щоб Мальман не прийшов з іще страшнішими погрозами. «Вона зовсім мені не потрібна. Коли б скоріше поїхати звідси!» Кілька днів він у смертельному страху просидів удома за замкненими дверима. Коли надійшли гроші, він поїхав з Берліна.
Мати здивовано й ревниво допитувалася, що з ним трапилося. Минуло так мало часу, а син став зовсім дорослий.
— Так, берлінські бруки…
Коли вона висловила бажання, щоб він не повертався до Берліна, а поїхав до якогось маленького університетського міста, Дідеріх з радістю погодився. Батько вважав, що це має свої «за» і «проти». Дідеріхові довелося докладно розповісти йому про Геппелів. Чи бачив він фабрику? Чи навідувався він до інших ділових знайомих? Геслінг хотів, щоб Дідеріх використав канікули для ознайомлення з виробництвом паперу на його фабриці.
— Я вже не такий молодий, і осколок гранати давно мене так не тривожив.
При першій можливості Дідеріх старався втекти, щоб забратися в Геббельхенський ліс або прогулятися берегом струмка біля сільця Гозе і помилуватися природою. Тепер він цього навчився. Йому вперше уявилося, що далекі горби такі сумні і мають вигляд великої туги, а сонце й дощ з неба — це ніби його, Дідеріха, палке кохання і сльози. Бо він багато плакав. Він спробував навіть писати вірші.
Зайшовши одного разу до аптеки, він побачив за прилавком свого шкільного товариша Готліба Горнунга. «Так, я вирішив цим літом погратися трохи в аптекаря», — пояснив той. Він якось уже навіть отруївся ненароком і потім корчився від болю, як угор. Все місто говорило про це! Та восени він поїде до Берліна, щоб теоретично вивчити всю цю премудрість. Чи весело в Берліні? Зрадівши із своєї переваги, Дідеріх почав вихвалятися своїми берлінськими пригодами. Аптекар пообіцяв:
— Удвох ми перевернемо Берлін догори ногами!
І Дідеріхові не стало сміливості сказати «ні». Думка про університет у маленькому містечку була відкинута. Наприкінці літа — Горнунгові лишилося ще кілька днів практики — Дідеріх повернувся до Берліна. Він покинув кімнату на Тікштрасе. Рятуючись від Мальмана і Геппелів, він оселився в іншому кінці міста, аж коло Гезундбруннена. Там став чекати на Горнунга. Але Горнунга ще й досі не було, хоч він повідомив, що виїздить. А коли той, нарешті, з’явився, на ньому була зелено-жовто-червона шапочка. Один з колег зразу ж завербував його в корпорацію. Дідеріхові також слід вступити до неї, це «Нова Тевтонія», корпорація обраних, сказав Горнунг: самих лише фармацевтів там шість чоловік. Дідеріх приховав свій страх під машкарою зневаги, та це не допомогло. Горнунг уже розповів про нього, і він, треба думати, не осоромить його: він повинен хоч раз побувати там.
— Та лише один раз, — твердо сказав Дідеріх.
Цей «раз» тривав доти, поки Дідеріх не опинився під столом і поки його не винесли. Коли він проспався, за ним прийшли, щоб разом відправитись на ранковий кухоль пива. Дідеріх сподобився звання «товариша по чарці».
Дідеріх зразу відчув себе на своєму місці. Він потрапив у широке коло людей, де ніхто не робив йому нічого поганого і де від нього лише вимагали, щоб він пив. Сповнений вдячності і доброзичливості, він цокався з кожним, хто до нього пив. Пити чи не пити, сидіти чи стояти, розмовляти чи співати — все це здебільшого залежало не від нього самого. Все робилося за голосною командою, і той, хто діяв за нею, жив у злагоді і з самим собою, і з усім світом. Коли Дідеріх уперше не спіткнувся на «саламандрі»,[1] він посміхнувся своїм сусідам, майже засоромлений своєю досконалістю!
Та це були дрібниці проти його успіхів у співах! У школі Дідеріх належав до найкращих співаків. І вже першу збірку пісень, з якою йому довелося познайомитись, знав напам’ять, навіть сторінки, на яких була та чи інша пісня. Тепер йому досить було сунути пальця в мокрий від пива студентський пісенник, щоб раніше від усіх знайти номер, який збиралися співати. Часто він протягом цілого вечора з побожністю ловив кожен рух губів їхнього голови: чи не дійде черга до його улюбленої пісні? Тоді він починав хоробро гудіти: «Де к бісу їм знати, що волею зветься». Він чув, як поруч нього буркотів товстий Деліч, і йому було так затишно сидіти в напівтемряві низького старовинного погрібця з шапочками, що висіли на стіні, в колі роззявлених ротів, які пили й співали те ж саме, вдихати запах пива і пітного тіла. Під кінець вечора йому здавалося, ніби всі вони становлять єдине велике пітне тіло. Він розчинився в корпорації, яка думала й хотіла за нього. І це робило його мужчиною, підносило у власних очах, він пишався честю належати до корпорації. Ніхто не міг вирвати його з її середовища, завдати лиха йому одному! Посмів би Мальман тепер прийти і взятися за старе. Замість Дідеріха проти нього стало б двадцять чоловік! Дідеріхові навіть хотілося, щоб той прийшов, такий безстрашний він був. Ще краще, щоб той прийшов з Геппелівною, нехай би вона подивилась, яким став Дідеріх, тоді б він був відомщений!
Найбільшу симпатію почував він до найлагіднішого з усіх, свого сусіда, товстуна Деліча. Чимсь глибоко заспокоювала, викликала довіру ця лискуча, біла і сповнена гумору маса жиру, яка внизу широко розпливалась до рівня стола і там, ніби зробивши все можливе, осідала без руху, коли не брати до уваги підіймання й опускання пивного кухля. Деліч, як ніхто інший, був тут на своєму місці: хто бачив, як він сидить, забував, що коли-небудь Деліч буває на ногах. Він був створений виключно для того, щоб сидіти за столом, заставленим пивом. Його штани, що в усякому іншому стані меланхолійно висіли мішком, набирали під час сидіння свого справжнього вигляду і дуже надувались. Так само, як і зад, Делічеве обличчя розцвітало тільки за столом. Тоді воно сяяло життєрадісністю і товстун ставав дотепним.
Відбувалася справжня драма, коли який-небудь юний фукс,[2] бажаючи пожартувати, відбирав у нього кухоль. Деліч пальцем не ворушив, але на його обличчі, яке поверталося, коли він стежив за відібраним кухлем, відбивалися раптом усі бурі й скорботи життя, і він вигукував крикливим тенором із саксонським акцентом: