Він поклав квитка до конверту, нічого більше не додавши, і, щоб себе не виказати, написав адресу каліграфічним почерком. Коли він стояв коло поштової скриньки, звідкись з’явився Мальман і посміхнувся глузливо. Дідеріх відчув, що його бачать наскрізь; він втупив очі в свою руку, яка щойно вкинула листа. Але Мальман лише виявив намір оглянути Дідеріхове житло. І прийшов до висновку, що в кімнаті у того, як у літньої дами. Навіть кавника той привіз із собою з дому! Дідеріх зашарівся від сорому. Коли Мальман зневажливо розгортав і швидко закривав підручники хімії, Дідеріхові ставало соромно і за свій фах. Мекленбуржець розлігся на дивані і запитав:

— То як вам подобається Геппелівна? Гарна цяцечка, га? Ну, він знову червоніє! Беріться за неї! Я відступаю її, якщо вона вас цікавить. В мене на прикметі п’ятнадцятеро інших.

І коли Дідеріх недбало відмовився, Мальман вів далі:

— Слухайте, нею варто зайнятись. Або ж я зовсім не розуміюся на жінках. Це руде волосся! А хіба ви не помітили, як вона дивиться на хлопця, коли думає, що ніхто цього не бачить?

— На мене вона не дивилася, — сказав Дідеріх ще зневажливіше. — Та мені плювати на це.

— Діло ваше! — Мальман шалено зареготав, після чого запропонував трохи повештатись. Вони почали мандрувати по пиварнях. Коли засвітилися перші газові ліхтарі, обоє вже були п’яні. Трохи пізніше, на Лейпцігерштрасе, Дідеріх без будь-якого приводу дістав від Мальмана доброго ляпаса. Він сказав: «Ой! Це ж…» — слово «нахабство» він не насмілився сказати. Мекленбуржець поплескав його по плечу: «Це так, по-дружньому, хлопче! Тільки по дружбі!» — і після цього забрав у Дідеріха його останні десять марок… По чотирьох днях Мальман застав його ослаблим від голоду і великодушно дав йому три марки з грошей, які встиг тим часом позичити у когось іншого. В неділю у Геппелів — якби не порожній шлунок, Дідеріх, може б, не прийшов — Мальман розповів, що Геслінг розтринькав усі свої гроші і повинен хоча б сьогодні наїстися досхочу. Геппель і його шуряк співчутливо сміялися, але Дідеріх пожалкував, що народився на світ, коли відчув на собі сумний, допитливий погляд Агнеси. Вона зневажала його! В розпачі він утішав себе: «Все одно вона зневажала мене й до цього!» Тут вона спитала, чи не він прислав їй квитка на концерт. Усі обернулися до нього.

— Дурниці! Це мені й на думку не спадало! — відповів він так негречно, що всі повірили. Агнеса повільно відвела погляд. Мальман запропонував дамам цукерки і поставив коробку перед Агнесою. Дідеріх не звертав на дівчину уваги. Він їв ще більше, ніж минулого разу. Все одно всі думають, ніби він тільки для цього сюди й прийшов!

Коли зайшла мова про те, щоб поїхати пити каву до Грюневальду, Дідеріх відразу ж вигадав, що умовився про побачення. Він навіть додав:

— З людиною, яку а в жодному разі не можу примусити чекати.

Геппель поклав йому на плече свою повну руку, глянув на нього знизу, примруживши очі, і півголосом сказав:

— Не бійтеся, ви, звичайно, мій гість.

Але Дідеріх з обуренням запевнив, що не в цьому справа.

— Ну, принаймні заходьте знову, коли буде бажання, — закінчив Геппель, а Агнеса ствердно кивнула головою. Вона, здається, навіть хотіла щось сказати, але Дідеріх не дочекався і пішов. До кінця дня він блукав із самовдоволеним смутком у душі, наче приніс велику жертву. Ввечері він самотньо сидів у переповненій пиварні над кухлем пива, підперши голову руками, і час від часу похитував головою з таким виглядом, ніби тільки тепер збагнув свою долю.

Як протистояти Мальману, що силоміць позичав у нього гроші? Наступної неділі мекленбуржець підніс Агнесі букет квітів, але Дідеріх, який прийшов з порожніми руками; міг би сказати: «Цей букет, власне, від мене, панно». Одначе він мовчав, почуваючи, що злоститься на Агнесу ще більше, ніж на Мальмана. Мальманове нахабство викликало подив: він міг уночі побігти за незнайомим чоловіком, щоб продавити йому циліндра, — хоч Дідеріх аж ніяк не нехтував тою пересторогою, яка таїлася в такій поведінці для нього самого.

Наприкінці місяця, до дня свого народження, він одержав непередбачену суму грошей, заощаджену для нього матір’ю, і з’явився до Геппелів з букетом, не таким уже й великим, щоб не переборщити, а також щоб не роздратувати Мальмана. На обличчі молодої дівчини, коли вона брала квіти, відбилося хвилювання, і Дідеріх посміхнувся водночас милостиво й зніяковіло. Ця неділя здалась йому надзвичайно святковою; він не збентежився, коли все товариство зібралося йти до Зоологічного саду.

Після того, як Мальман підрахував, що всіх було одинадцять осіб, товариство рушило в дорогу. Всі зустрічні жінки, як і Геппелеві сестри, були одягнені не так, як у будень: можна було подумати, ніби сьогодні вони належали до вищого стану або дістали спадщину. Чоловіки були в сюртуках — мало хто з них у чорних штанях, як Дідеріх, — і майже всі в солом’яних капелюхах. Бічна вулиця, на яку вони звернули, лежала широка, рівна й порожня — ані людей, ані кінського кізяка. Тільки один раз вони побачили гурт малих дівчаток, обвішаних кругом бантами, в білих сукнях і чорних панчохах; побравшись за руки, вони кружляли в танку й верескливо співали. Далі, на шумливій вулиці, спітнілі матрони штурмували омнібус; поряд з їхніми розпаленими червоними обличчями крамарчуки, що завзято боролися з ними за місця, здавалася неймовірно блідими. Всі прагнули вперед, усі поривалися до якоїсь мети, де, нарешті, мала початися втіха. Всі обличчя ясно виражали одне: «Годі, ми удосталь напрацювалися!»

Дідеріх показав себе перед дамами справжнім берлінцем. У трамваї він одвоював для них кілька місць. Якомусь пасажирові, що збирався сісти на одне з них, він завадив це зробити, з усієї сили наступивши йому на ногу. Пасажир закричав: «Грубіян!» — Дідеріх відповів йому в такому ж дусі. Потім виявилося, що це Геппелів знайомий, і, коли їх відрекомендували один одному, Дідеріх і той пасажир тут-таки показали зразки лицарської чемності. Ніхто з них не хотів сідати, щоб другому не довелося стояти.

За столом, у Зоологічному саду, Дідеріхові випало сісти поряд з Агнесою — чому сьогодні все складалося так щасливо? — і коли зразу ж після кави вона схотіла поглянути на звірів, він шумно підтримав її. Він був цього разу надзвичайно ініціативний. Перед вузьким проходом між клітками з дикими звірами дами завернули назад. Дідеріх запропонував Агнесі супроводжувати її.

— Краще візьміть із собою й мене, — сказав Мальман. — Коли справді якась гратина вискочить…

— То ви її також не вставите, — заперечила Агнеса і під регіт Мальмана ввійшла в прохід. Дідеріх рушив слідом. Його пройняв страх: перед звірами, які беззвучно кидались до нього справоруч і зліворуч, обдаючи своїм диханням, і перед молодою дівчиною, пахощі якої сягали його. В кінці проходу вона обернулася і сказала:

— Терпіти не можу хвастощів!

— Справді? — спитав Дідеріх, охоплений радістю.

— Сьогодні ви милий, — сказала Агнеса.

Дідеріх відповів:

— Я б хотів, власне, завжди бути таким.

— Справді? — тепер легко затремтів її голос. Вони подивилися одне на одного, кожне з таким виразом обличчя, ніби він цього не заслужив. Молода дівчина жалісно сказала:

— Який нестерпний сморід від цих звірів.

І вони пішли назад.

Мальман зустрів їх.

— Я хотів лише подивитися, чи ви не втекли.

Потім він одвів Дідеріха вбік.

— Ну? Як там з дівчиськом? І у вас ладиться? Я вам зразу сказав, що це річ не складна.

Дідеріх не відповідав.

— Ви, мабуть, добре взялися за неї? Знаєте що? Я пробуду в Берліні ще тільки один семестр, а потім можете бути моїм наступником. А до того часу будьте ласкаві почекати… — Його маленьке обличчя над величезним тулубом раптом стало єхидним, — Мій дружочку!

І він відпустив Дідеріха.

Той дуже перелякався і більше не наважувався наблизитись до Агнеси. Не дуже уважно слухаючи, що їй говорив Мальман, вона гукнула батькові через плече:

— Тату, сьогодні гарний день, я почуваюся дуже добре.