Поруч трубадурів вільгельмівської монархії в тогочасній німецькій літературі виступають і численні письменники-декаденти. Їхні твори свідчили про розгубленість і страх, які пойняли велику частину німецької буржуазної інтелігенції перед лицем нової національної дійсності. Типові для мистецтва занепаду настрої песимізму, зневіри, трагічної самоти, намагання втекти від жорстокої і огидної дійсності в далеке минуле, містику чи світ фантазії та краси притаманні і німецькому декадансові кінця століття. Консервативний романтизм переживає відродження. Активізуються естетські гуртки і школки. В старі міхи «мистецтва для мистецтва» ллється нове вино.

Через специфіку історичного розвитку Німеччини критичний реалізм у німецькій літературі по революції 1848 р. не дав таких значних художніх творів, як російський, норвезький або французький. Слід ще додати, що й по злуці численних німецьких князівств, герцогств та земель у єдину державу в сфері політичній, соціальній, духовній і далі відчувався дуже сильний негативний вплив колишньої роздрібненості. В мистецтві та літературі він знаходив свій вияв у провінційній вузькості, замкненості, локальності тематики і проблематики, камерності звучання. Хоч і були в цей час талановиті письменники-реалісти, як Шторм або Раабе, їхній внесок у скарбницю світової літератури критичного реалізму неможливо порівняти із здобутками Толстого, Ібсена чи Мопассана.

Генріх Манн почав свою літературну діяльність у дев’яностих роках як новеліст. Його новели вельми розмаїті за своєю тематикою, описуваною країною чи добою, позначені й різнорідними стильовими шуканнями автора, і багатьма літературними впливами. Що їх об’єднує, так це глибокий інтерес письменника до складної і тонкої сфери людської психіки, його велика спостережливість і нахил до драматичної напруги, динамічного розвитку дії. Та сам автор уважав їх лише за підготовчий етап, учнівські спроби і справжній початок своєї літературної творчості датував 1900 роком, коли вийшов у світ роман «Земля обітована». За перші десять років нового століття Манн написав шість романів. Це, крім уже згаданого, трилогія «Богині, або Три романи герцогині д’Ассі» («Діана», «Мінерва», «Венера») (1903), романи «Гонитва за коханням» (1904), «Вчитель Унрат» (1905), «Між расами» (1907), «Маленьке місто» (1909).

Не все тут було рівноцінне, не все з однаковим успіхом витримало пробу часу. На ідейній концепції «Богинь», як і на формальній стороні трилогії, виразно позначилися декадентські впливи; романи ці пройняті естетством і індивідуалізмом, хоча й не позбавлені критики брудного світу грошей, що розбещує і губить навіть по-справжньому обдарованих людей. В романі «Гонитва за коханням» дія точиться в середовищі артистичної богеми Мюнхена, міста, в якому Манн жив довгий час. Письменник уже зрікається хвали гордій індивідуальності на зразок Віоланти Ассі, яка протиставляє себе нікчемному оточенню. Він показує, які необгрунтовані претензії егоцентричної особистості поставити себе над суспільством, відкинути будь-яку мораль, стати, говорячи словами Ніцше, «по той бік добра і зла». Але й тут Манн ще не може цілком позбутися певних моментів, характерних для декадентського мистецтва. Змальовуючи розклад буржуазії, автор надає багато місця картинам оргій, еротичним сценам. Деякі сторінки книги неприємно натуралістичні.

Серед перших романів вирізняється «Маленьке місто», і не лише тому, що цей твір постав не з німецьких, а з італійських вражень (багато з Віолантиних пригод діялося також на італійському тлі). Важливою відмінністю «Маленького міста» було те, що письменник уперше спробував поставити в центрі оповідання не індивіда, а масу, колектив, народ. В цьому творі Манн показує, як у мікрокосмі провінційного містечка в дещо карикатурному вигляді відбиваються політичні і соціальні конфлікти, які хвилюють європейське суспільство. Він створює цілу галерею виразних постатей-типів, розкриває перед читачем глибший сенс зовні буденних справ. Навколо дрібного питання про те, буде чи не буде дозволено мандрівній оперній трупі дати в місті свої вистави, розгортається запекла боротьба між фанатичними клерикалами і не менш фанатичними «прогресистами», причому кожна з партій запобігає перед народом. Письменник переконливо і оригінально виявляє складний діалектичний зв’язок різних явищ, які в сукупності дають те, що ми називаємо життям суспільства. Діалектика характерів, стосунків, конфліктів — сильна сторона цього трагікомічного твору, в якому органічно поєднуються задирлива іронія і пафос великих пристрастей. Томас Манн називав цю братову книгу кращою з усього ним на той час написаного і бачив у ній «духовний поворот до демократії, до спільності, до об’єднання, до любові».

Та більшість дослідників творчості Генріха Манна найцікавішими творами першого періоду його письменництва вважає сатиричні романи «Земля обітована» і «Вчитель Унрат», в яких з особливою силою виявився своєрідний талант митця, котрий зразу ж, уже в своєму первістку, зарекомендував себе як безжалісний саркастичний критик буржуазного суспільства.

Навіть при першому побіжному знайомстві з романом «Земля обітована» в око впадають риси, які свідчать про його близькість до творів великих французьких письменників — Бальзака і Мопассана. Андреас Цумзе — головний герой роману — сприймається як ще одна модифікація образу буржуазної молодої людини XIX століття, як логічне завершення розвитку типу, що починався постаттю Ежена Растіньяка, щоб за кілька десятиліть деградувати до Жоржа Дюруа. Андреас Цумзе близький родич Дюруа, його, сказати б, німецький кузен. Мопассан назвав «любого друга», точніше людей цього типу, «чоловіком-повією». Це визначення дуже пасує і героєві «Землі обітованої». Кар’єрист і вискочень, як і його старший побратим, він хіба трохи сентиментальніший та недолугіший, трохи необережніший і тому програє свою життєву ставку. Не тільки риси характеру головного героя, але її чимало ситуацій, сюжетних ходів викликають у пам’яті схоже з романів французьких критичних реалістів. Та під пером молодого німецького письменника вони набувають нового, різко сатиричного забарвлення, стають гротесковими. Те, що у героїв Бальзака було трагедією, драмою, пристрастю, у персонажів Манна, які живуть і діють за нових історичних умов, скидається на ниций фарс, розіграний зажерливими, але нездарними акторами. В критиці часто висловлюється думка, що образові Андреаса Цумзе вадить статичність. Він не розвивається в часі. Автор лише грунтовніше, сказати б, у різних ракурсах показує ті ж самі незмінно притаманні йому якості. Але в такому зображенні є своя переконлива логіка. Постаті роману не мають перспективи розвитку, якихось змін на краще, вони безперспективні, як і форми суспільства, в якому живуть і діють. Розклад буржуазного суспільства породжує продукти гниття і не вивільнює нової енергії.

Надзвичайно вразливий на те, що звуть «духом часу», Генріх Манн схопив важливу прикмету світу, який його оточував, — внутрішню порожнечу і закостенілість при зовнішній розкішності й метушні. Зокрема це відбилося і в тому, що постаті роману, рухаючись і діючи, залишаються внутрішньо незмінними, духовно інертними. Це стосується і справжнього героя капіталістичної Німеччини мільйонера Туркгаймера, навколо якого, як укруг ритуального боввана, рухається все виведене в романі. Він центр і магніт «обітованої землі», на блиск його грошей, як комашня на вогонь, летять молоді й старі андреаси цумзе. Він диктує свої умови політикам, урядовцям, пресі, бо він платить і може, практично беручи, купити все і всіх, від актриси до міністра, від журналіста-початківця до маститого метра літератури, від оплесків захоплення до дівочого кохання. Він активний та динамічний у галузі накопичення грошей і зашкарублий, нерухомий у тій делікатній сфері, яка зветься духовністю.

В романі по-бальзаківському людно. Десятки майстерно виписаних постатей, у кожної своя неповторна манера говорити, свої жести, свої примхи і… свої розрахунки щодо того, як краще пристосуватися, влаштуватися, урвати, аби собі, аби більше, смачніше, дорожче! Манн не дає в романі картини життя всієї країни чи всього Берліна, він обмежується досить вузьким соціальним середовищем — буржуазні підприємці, банкіри й промисловці і та частина інтелігенції, що спродалася їм, слугує їхнім діловим інтересам, улещує, тішить і розважає. Це середовище в романі замкнене і нерухоме, хоч велика кількість сцен світського життя і може створити якусь ілюзію енергії. Насправді письменник змальовує існування, в якому можливі лише кількісні, а не якісні зміни. Іронія, що наскрізь просякає роман, є сама по собі запереченням подібного середовища та форм його життя. Автор широко вдається до таких прийомів загострення художнього образу, як гротеск або сатирична гіпербола, проте вони не втрачають у нього цілком реального життєвого змісту. Маннова сатира густо насичена барвами, та вони, зрозуміло, не складають гармонійного колориту, не милують ока. Це кричуща строкатість, що дратує і викликає відчуття чогось неприємного, вульгарного і позбавленого смаку, чим саме і був об’єкт Маннового зображення. Якщо вдатися до прикладу із спорідненої царини — живопису, образи «Землі обітованої» своїми кольорами й різкими лініями близькі до картин відомого німецького маляра-сатирика Отто Дікса, його триптиха «Велике місто» (можливо, що роман надихав художника в цій праці).