«Вчитель Унрат, або Кінець одного тирана» — великий здобуток Генріха Манна в галузі соціально-психологічної сатири. З надзвичайним блиском виявився його хист до створення монументальних сатиричних образів, які по праву можуть стояти поруч кращих літературних типів, що давно вже стали для мільйонів читачів живим утіленням певних людських рис, чеснот і вад. Вчитель Унрат, німецький унтер Пришибеєв, — мерзенний виплід державної системи, що спирається на насильство. Його ненавидять і бояться не лише учні гімназії, де він викладає. І ті, що давно вже покинули шкільну лаву, зберігають десь на дні душі липучий ляк і почуття безсилості перед владою, які вщепив їм за дитинства вчитель-тиран. Найстрашніше не те, що Унрат — недорікувата, обмежена людина, тупий педант, сповнений недовіри і ненависті — покликаний вчити і виховувати дітей, хоч і це велике лихо. Найгірше те, що цей «педагог і напутник» не якийсь ганебний виняток, а норма кайзерівської школи. З усіма своїми бридотами він чудово вписується в щоденне життя вільгельмівської Німеччини. Він породження цього життя і одночасно його інструмент для формування покірливих і тупих вірнопідданців. Та постать вчителя Унрата має глибший зміст як втілення найреакційніших сторін німецької дійсності кінця минулого століття. «Унратівщина» як суспільне явище була відкрита письменником задовго до того, як духовні годованці похмурого вчителя-тирана — німецькі фашисти — стали запроваджувати в життя його людиноненависницькі принципи. Тим-то і великий Генріх Манн-сатирик, викривач капіталістичного суспільства, що, висміюючи різні негативні явища, характерні для цього суспільства, він спроможний побачити найнебезпечніше, найсуттєвіше і показати його на повний зріст.

У зв’язку з цим слід згадати ще одну важливу тему роману — історію згубної пристрасті Унрата до співачки вар’єте Рози Фрейліх. Спочатку це почуття здається незбагненним, неймовірним, навіть таким, що порушує правду образу бездушного самітника, для якого кохання — це щось гріховне, підозріле, ба навіть крамольне. Та пізніше стає очевидним глибокий авторів задум. Манн показує, як у душі людини, вихованої в державі насильства, придушені людські почуття набувають викривленої, потворної форми. Всі природні прояви людської вдачі, загальмовані, загнані в підсвідомість, вибухають пристрастями, які здаються ірраціональними. Кохання набуває рис еротичної манії або садистської жорстокості. Відчуття своєї приниженості знаходить компенсацію у мстивому знущанні з тих, хто беззахисний або підвладний. Манн дає читачеві можливість зазирнути у «безодні» душі вірнопідданого раба, як до нього це робив Достоєвський, і це допомагає зрозуміти деякі причини пізнішого явища — нелюдської жорстокості німецьких фашистів, яка здавалася багатьом незбагненною, ірраціональною.

Як і в іншому сатиричному романі, у «Вчителі Унраті» нема позитивних героїв. Зображеному злу протистоїть авторів гуманістичний світогляд, який дає йому право і силу судити і засуджувати хибне суспільство, що спирається на владу грошей, примус і облуду; суспільство рабів і тиранів. Ще сильніше, ніж у «Землі обітованій», відчувається в цій сатирі жахлива духовна порожнеча світу власників, його розтлінний вплив на все, що становить для людини зміст і цінність її життя. Наука, мистецтво, віра, кохання, батьківські почуття, людська гідність — все втрачає свою природну вагу і призначення, переводиться і нікчемніє. Щедро використовуючи гротескні образи й ситуації, Генріх Манн показує цілковиту аморальність суспільства, в якому вихователями та моралістами можуть бути унрати, в якому за мистецтво править розпусне фіглярство Рози Фрейліх, речниками християнської віри виступають цинічні й егоїстичні святенники, а кохання стає товаром з ринковою вартістю, не більше.

Ще на початку століття Манн задумує новий твір, головною постаттю якого мав стати буржуа доби Вільгельма II. Не великий фінансовий магнат, як Туркгаймер, не «столична штучка», а типовіший на той час середній капіталістичний діяч провінційного масштабу, який ще має стати «фігурою». В січні 1907 року він пише оповідання «Гретхен», котре можна розглядати як підготовчу роботу до роману «Вірнопідданий», своєрідний начерк характеру і середовища, що стануть у центрі уваги письменника в наступні роки. Манн довго не друкував цього оповідання, мабуть маючи намір зробити його одним з епізодів майбутнього роману. На схилі віку він згадував в автобіографічній книзі «Огляд століття», що безпосередньо наштовхнуло його на задум «Вірнопідданого». Одного разу він спостерігав, як буржуазна публіка палко й улесливо вітала кайзера Вільгельма II на Унтер ден Лінден. Водночас хазяїн кав’ярні, де сидів письменник, брутально вигнав із зали якогось чоловіка лише за те, що той був робітником і йому не місце було серед «чистого та добромисного» товариства. Цей разючий соціальний контраст, як блискавка, осяяв саму сутність Німецької держави, але, як писав Манн по сорока роках, «мені було потрібно шість років все сильніших переживань, поки я був підготовлений до того, щоб написати «Вірнопідданого» — роман про буржуазію доби Вільгельма II». Розглядаючи творчість письменника в цілому, можна сказати, що більшість написаного ним за перше десятиліття творчості, передусім «Земля обітована» і «Вчитель Унрат», були ніби ідейно-художньою підготовкою до написання цього сатиричного шедевру.

Є підстави гадати, що перший варіант роману був написаний ще 1910 року, але авторові знадобилося ще понад три роки, щоби вважати книгу завершеною. Жодний з попередніх творів не вимагав від нього таких великих зусиль, не забирав стільки часу.

Уривки з роману, присвячені дитячим літам героя та його перебуванню в Берлінському університеті, з’явилися в сатиричному журналі «Сімпліціссімус» в 1911–1912 рр. Та повністю твір зміг бути надрукований німецькою мовою лише по листопадовій революції 1918 року та поваленню монархії. Тільки ці історичні події зняли заборону публікації «Вірнопідданого». Цікаво відзначити, що вперше роман було видано 1915 року в Росії, причому перекладено його було просто з рукопису. «Я виступив з романом «Вірнопідданий» раніше, ніж це було можливе… Лише в кінці 1918 р. його могли читати і справді читали: позірно він мав великий успіх серед усіх німців, котрі після програної війни спершу вкинулися в роздуми про своє становище. Та скоро вони покінчили з цим і поводилися далі так, наче нічого не сталося». (Якими актуальними здаються слова великого письменника, коли думаєш про сучасну ситуацію у Західній Німеччині!)

«Вірнопідданий» — перша частина трилогії «Імперія», наступні томи якої, «Бідні» та «Голова», були створені в 1917–1925 рр. Але це водночас і цілком завершений, самостійний роман, до того ж, безумовно, найкращий у трилогії, а можливо, і найкраща книга Генріха Манна взагалі.

На відміну від попередніх творів із досить складною, а подекуди й плутаною структурою «Вірнопідданий» вражає простотою і стрункістю побудови. Письменник використовує архітектоніку ро-ману-виховання, історії життя та історії кар’єри, але надзвичайно широко розсуває межі цієї традиційної і трохи старомодної в XX столітті форми, ще раз доводячи, яка вона гнучка і містка. Сюжет роману тісно пов’язаний з постаттю головного героя, «вірнопідданого» Дідеріха Геслінга. Але перипетії долі цієї малопочтивої особи допомагають письменникові показати основні конфлікти політичного та соціального життя кайзерівської Німеччини передвоєнних десятиліть, виявити докорінні суперечності цілого періоду в розвитку капіталістичного суспільства. Даючи узагальнений образ імперіалістичної держави та її керманичів, апостолів експлуатації і мілітаризму, Манн напрочуд виразно і переконливо змальовує національні особливості Німецької держави та її буржуазії, ті вкрай сприятливі для реакції умови, за яких міг сформуватися тип «вірнопідданого». Саме досконале знання цих умов дає письменникові можливість зазирнути в майбутнє, не раз стати прозірцем прийдешніх подій. На останніх сторінках роману він змалював символічну сцену зливи, яка змиває з лиця землі весь монархічний накип, весь бруд кайзерівського райху. Революція 1918 року в Німеччині була ніби справдженням пророчої метафори митця. Так само пророчими були попередження Генріха Манна про небезпеку націоналістичної істерії та сліпого схиляння перед «залізним вождем». Всім відомо, до чого ці тенденції, що їхній зародок він так проникливо помітив, призвели німецький народ пізніше, за років панування Гітлера та його зграї, які незліченні жертви та тяжкі страждання принесли народам світу.