Сам особисто за штурвал став - і таки поплив. І що ви собі думаєте? Якби абсолютно випадково не втрапив наш пароплав під їхнім Стамбулом на мілину, то точно перетопив би весь турецький військовий флот і на додачу - Шостий американський. А так - турецькі рятувальники зняли нашого недійшлого адмірала з борту і повернули на Батьківщину. Там йому влиндили по повній програмі і закінчив він кар’єру на одній з Дніпрових приток… капітаном драги. Було це вже за Леоніда Ілліча Брежнєва, тож можете оцінити своєрідність почуття гумору нашого генсека в той період, коли його ще ніхто не підтримував під білі рученьки, бо він ходив сам.

Але все це, наголошую, було пізніше і вже не у нас на Поділлі. А тоді, як голова Рохманчук втрапив новому „першому” під гарячу руку, було йому не до гумору і не до сміху. Бо всіх запрошених в кабінет, де засідало обкомівське бюро, почали викликати по одному, а звідти вже - хто сам виходив, хапаючись за серце, кого під руку виводять, а пару молодих голів колгоспу взагалі винесли бездиханними. Що то відсутність тренування!

Наш кобиздохівський дядько Рохманчук збагнув, що чекає на нього чергова накачка і діло це, як казали у нас в селі, не нове і нехитре. Головне - не вслухатися в усі оті дурниці, що тобі начальство каже. Нехай робить вигляд, що воно страшне, а ти, в свою чергу, прикидайся, що тобі страшно. Такий собі театр абсурду часів застою посеред „Епохи Відродження”.

Тож, коли нашого Рохманчука викликали, він сів собі на стілець і почав про своє думати. Спочатку - про те, чим його дружина пригостить, коли він їй отого годинника привезе. Потім про те, як же, врешті решт, їжачки розмножуються, а як „перший” заверещав на високих нотах, то раптом пригадалося голові його отрочество і кобиздохівські молодиці, котрі в ставку голяка купались, а він з хлопцями через очерети підглядав.

Відомий у минулих століттях австрійський психіатр Зиґмунд Фрейд віддав би половину своєї професорської зарплати щоб встановити, чому це у голови Рохманчук накачка в обкому капеерес викликала саме зоофілічно-вуайєристичні асоціації. На рівні, звичайно, підсвідомості. І тут мушу констатувати, що світова наука втратила дуже багато від того факту, що докторі Фрейду і голові Рохманчуку не судилося зустрітися.

Воно би ота накачка і обійшлася, врешті решт, самою тільки суворою доганою. Проте, коли голова Рохманчук уже йшов до дверей, „перший” навздогін йому спокійно так вимовив, бо вже й викричався і кулака об стіл одбив:

- І коли ви вже у своїй Кабатні нарешті порядок наведете? Знов у вас вчора кооперацію серед дня обікрали!

Отут Рохманчука як громом прибило. Кабатня - це ж не його село, а сусіднє. Господи милосердний, так там теж колгосп „Світанок” називається, як і в Кобиздохівці! Тому, що Кабатню їм із сусіднього району прирізали разом з цією назвою колгоспу. Тому й вийшло два „Світанки”. І говорили ж не раз своєму начальству: давайте перейменуємо. А воно рогом уперлося, як той симентал:

- А нащо голову морочити, бомаги писати, нову печатку замовляти? От дасть жаба циці тому „Світанку”, що в Кабатні, так ми його до Кобиздохівки приєднаємо в статусі бригади. І ніяких тобі перейменувань!

Матінко царице небесна! Святий Миколо Спасителю разом з Георгієм Побідоносцем! За чужі гріхи, за отих недоумків кабатнянських - сувору догану записали! Оцього голова Рохманчук вже витримати не зміг, зупинився, обернувся до бюра і вигукнув:

- Так це ви мені за чужі гріхи задницю намантачили?

Кожен, хто мав справу з сінокосом, знає, що мантачка - це такий залізний брусок, яким косу оббивають - мантачать, одне слово. „Перший”, вочевидь, косу ніколи в руках не тримав, бо з усього вигуку голови Рохманчука зрозумів лише передостанній термін. Але почав наливатися кров’ю. На щастя, товариш супроводжуючий, котрий з органів, зреагував професійно - випхав нашого земляка за двері, ще й прошипів у вухо:

- Тобі, йолопе, строгача замало? То вийдеш звідси „широкою масою безпартійних”.

Рохманчук від такої перспективи скис і правди в обкомі партії більше не шукав. Сказав лише супроводжуючому, мовляв, вертайся сам, поінформуй район, а я - по магазинам. І справді, зайшов в універмаг, купив жінці подарунка, а звідти одразу до ресторану. Психологічну кондицію до норми адаптувати. Або, як по-простому, то напитися. Ну, з останнім питанням в Радянському Союзі до знаменитого антиалкогольного указу М.С.Горбачова проблем не було. Зайшов, дав кому треба на лапу, за столиком умостився, замовив, прийняв, знову прийняв, ще раз… рівень кондиції почав вертатися до норми. Ще трохи - і поїхав би дядько тихенько в Кобиздохівку рейсовим автобусом до своєї жінки, котра ще не знала, чого їй чекати - листа з в’язниці чи золотого годинника на ланцюжку в подарунок.

Але тут удруге в історії Кобиздохівки в нормальний хід подій нахабно втрутилася цивільна авіація. Схоже, що ця шанована в СРСР інституція таки поставила собі на меті помститися моєму селу за збитий колись „кукурузник”.

Старі люди казали потому, що не обійшлося без нечистої сили, або, як її називали у Кобиздохівці, „ганцихристів”. Не знаю, не був при тому. Але люди гомоніли і Рохманчук не заперечував, що виринули оті двоє в ресторані - як спід землі, рогів на них, щоправда, не було, а може голова й не розгледів, бо дуже голосно музика грала, а от крильця зафіксував - маленькі такі, на погонах пілотів цивільної авіації.

Що би я зауважив із цього приводу? На той історичний період наші люди в партію вже не вірили. То факт! Але ще терпіли - хто зі страху, хто за звичкою. В Бога вірило тоді ще виключно старше покоління. А от в чортів?… Хоча до розпаду Совєцького Союзу було ще далеченько, та народ уже надивився і наслухався такого, що цілком міг повірити в тих „ганцихристів”, котрі нашого голову якимсь побитом у ресторані відшукали, прикинувшись скромними трударями повітряних нив.

Щоправда, в залі було до біса вільних столиків, але може хлопцям для душевності не вистачало саме третього співрозмовника. Рохманчук, ну вже зовсім тепленький, запропонував випити за знайомство, що авіатори прийняли без заперечень. Більше того, вони не розчинились у прокуреному повітрі, коли голова за старокобиздохівським звичаєм перехрестив чарку і виголосив:

- Згинь, нечиста сило, зостанься чистий спирт!

Але далі - і це вже без бре’ - почалася суцільна чортівня. Бо нашому сільському керівникові одібрало пам’ять. А такого з ним не було навіть тоді, коли він якось випадково замість рідного тещиного „самограю” смиконув стакан Кобиздохівської фірмової з дустом.

Отямився Рохманчук на своєму власному городі. Над головою блимали і двоїлися зорі, а спину муляло щось тверде. За хвилину голова і собі поблимав очима, а тоді зорієнтувався, що лежить він на снігу, а муляє йому жіночий годинник на ланцюжку, котрий був куплений в області в подарунок дружині, але в якийсь незбагненний спосіб перебрався з кишені на шию. Лежав дядько, либонь, довго, бо з одного боку сніг під ним уже розтав, а з другого - штани теж були мокрі.

- Це ж треба було так набратися, - простогнав Рохманчук. - А все та Кабатня, щоб їй!… У них, бачиш, кооперацію обчистили, а я тут додому ніяк не дійду. Та ще й догану встромили… Ну, чекайте, попросите ви у мене комбікорму, то я вам чотири дулі дам замість нього. Будуть ваші корови, як ті зайці, взимку кору гризти.

Уявивши собі кабатнянських корів, що стрибають на задніх ногах по снігу між деревами, Рохманчук повеселішав і сказав:

- Ну, полежали - і годі. Пора до жінки під бік.

Одержавши чоловіка без розписки про невиїзд і на додачу ще й з подарунком, головиха зраділа і не стала допитуватися за звичаєм більшості дружин, де був, з ким пив і чого це його так довго трясця носила. Та й Рохманчука не дуже на відвертість тягло, бо сильно втомився. Головне - що ночував удома і з комфортом.

Обірвали той комфорт рано-вранці непрохані гості - два вчорашніх ганцихристи з крильцями, а з ними ще кілька таких же, переляканих, блідих і в темно-синіх шинелях з погонами цивільної авіації.