- Де, - питають головиху, ледь вона двері прочинила, - ваш небіжчик?

Головиха плюнула спересердя на такі недоречності і каже:

- То бабусі вашої кавалєри - небіжчики, а мій чоловік ондечки хропе, аж у районі чути.

- Кінчайте жарти, мадам, - не вірять авіатори, - чого це він має хропіти, коли вчора у нас з літака випав?

- То ви он звідки випали з вашими жартиками, - скипіла головиха і, повернувшись спиною, ще й задерла спідницю в порядку ілюстрації, - кажіть, чого треба, бо я або собаку спущу, або чоловіка на вас нацькую.

Невідомо, як би ще довго правили вони теревені, якби Рохманчук од того галасу сам не прокинувся і не вийшов на поріг у самих сімейних трусах до колін та валянках. Зобачивши його, авіатори враз замовкли і сіли на сніг, очманіло розглядаючи псевдонебіжчика. Потім усі разом кинулися обмацувати його.

- Чого ви мене лапаєте? Я вам не дівка! - заверещав голова, котрий боявся лоскоту, - Скажіть по-людському, чого треба?

- Ви хоч пам’ятаєте, як учора додому добиралися?

- Не зовсім, - знітився голова, поглядаючи на жінку, бо вона зацікавилася і нарешті опустила спідницю.

Цивільна авіація полегшено зітхнула:

- То пішли до хати. Бо розмова довга буде.

Першою Рохманчука від тої розповіді зомліла. А потім і голову занудило до потемніння в очах. А було від чого! Виявляється, випив він учора з пілотами і за знайомство, і за здоров’я, і за дітей, і за любов, і за батьків, і за жінок, і за безаварійність, і за виконання та перевиконання високих соціалістичних зобов’язань, а як дійшло до „на коня”, то вистачило тостів і на табун з лошатами. В результаті - допилися, що останній автобус на Кобиздохівку давно пішов, райкомівська машина із супроводжуючим ще після бюро додому повернулась, а таксисти Рохманчука брати не хотіли ні за які гроші. По-перше, далеко, по-друге, погода псується, а по-третє - у всіх обласних водіїв свої порахунки із кобиздохівцям. Це через те, що злоєхидні адамівські дядьки давно кепкували, ніби у кобиздохівських мужчин національним одягом є міліцейська форма. Я б не сказав, що до міліції йшли найкращі люди з мого села. Але що там їх було до біса - то факт. Особливо - в автоінспекції. Ну куди дінешся? Про таких у нашому селі частівку співають:

Тому, як вам припече з невідомих причин заночувати у нашому обласном у центрі на вокзалі, то ви тільки натякніть водіям, що хотіли би змотатися на Кобиздохівку - і жоден на вас не зглянеться. Навіть зараз, коли і таксі не проблема, і від шпаків, себто, лівих приватників навколо вокзалу аж чорно.

Ну, а що було пілотам робити в ті часи, котрі я, здається, дуже влучно назвав періодом „Відродження посеред епохи застою”? Пили з людиною разом, тож не покинеш тепер. Дісталися аеропорту, потихеньку прокралися на злітну смугу, де їхній АН-2 стояв, завантажили Рохманчука, котрий був уже в стані, близькому до анабіозу - і полетіли собі. Як вони збиралися у Кобиздохівці приземлятися, та ще й вночі, над тим вони не думали. Але полетіли. І навіть примудрилися знайти село у суцільному мороці і завірюсі. А далі - розштовхали таки Рохманчука і кричать йому:

- Он твоя Кобиздохівка! Де тут у вас літаки сідають? Бо нічого не видно…

Взагалі - емпеел, себто, місцева повітряна лінія діяла тільки влітку, та ще й вдень. Спеціального аеродрому не було, літачки сідали на вигоні, а щоб узимку, та ще й коли темно, та ще й в завірюху - такого тут не траплялося навіть у війну. Але голова спросоння навіть не втямив, у якому він транспорті.

- Спасибі, - каже, - що підвезли. Я зараз тільки гляну, чи жінка вже спить, і ми ще по одній - на коня!

Не встигли хлопці моргнуть, як Рохманчук дверцята від себе - і за борт. Тільки свиснуло. Висота сто п’ятдесят, швидкість теж сто п’ятдесят, тільки вже не метрів, а кілометрів. На годину. Пілоти миттю протверезіли і повернули на область. Вранці вони своєму начальству в ноги впали, розповіли, як на сповіді, а потім всі разом у службові „Волги” - і вйо на Кобиздохівку! Шукати покійника…

А він - маєте! - стоїть перед ними живий і неушкоджений. Тільки потім, як роздивилися добре, то синяк на спині помітили - від годинника. Акуратно так відтиснуло - і корпус, і ланцюжок, кожне кілечко.

Остаточно змалювалася ситуація, коли Рохманчуки вийшли разом з усіма на город і там побачили, що чималенька, з осені зібрана копиця сіна розкидана по всьому обійстю аж до землі.

Ну, головиха, звичайно, чоловікові добрячу дірку в тім’ї зробила - де це його чорти носили вночі, та ще й з чужими мужиками. Авіаторів начальство трусило, аж крильця з погонів позлітали. Ганяли, бачите, десь казенний аероплан усю ніч, а тепер баєчки розказують, що у них хтось там без парашута стрибав. Пілоти теж, схоже, Рохманчуку не до кінця повірили, хоча бачили на власні очі і розкидане сіно, і сліди, що вели тільки від копиці до хати. Ну, а головне - Рохманчука зняли з роботи і партквиток забрали теж. „Перший” так про все це сказав на бюро:

- Літав він чи не літав, стрибав він чи не стрибав, з парашутом чи без парашута, чи з мосту в воду, чи хоча б навіть у гречку - то не суть справи. Тут глибше треба дивитися, товариші. Політичніше, я б сказав. Не можна, щоб про комуністів безпартійна маса анекдоти розказувала. Досить з нас жартиків про Леоніда Ілліча… тьху, я Василя Івановича маю на увазі. Котрий Чапаєв… з Петькою… А цього літуна, значить, гнать - і все! Ні, якби ми перед тим не дали йому сувору догану, то ще б подумали. А так - тільки гнать!

Нічний політ після смуги відносного благополуччя відкрив у кобиздохівській історії цілу серію великих неприємностей. Як для всієї славетної громади - так і для окремих її представників. А почалося все з того, що замість нашого рідного, роду Рохманчукового, голови з діда-прадіда, прислали з центру ненашу людину, та ще й бабу!

Не подумайте, що шановне жіноцтво у нашому селі ніколи влади не мало. Зараз! Зять Полікар колись необережно поцікавився у присутності тещі, хто в хаті хазяїн - так його потім тесть Назар Степанович і швагро Павлуша три дні по лісі з собаками шукали. Мисливськими. Тобто - було так, як мало бути на нашій славній Україні. Чоловік міг керувати бригадою, фермою і навіть колгоспом - то його халепа. Але вдома! - владарювала виключно дружина, вона ж мама, вона ж теща, а з часом ще й бабуся. І був порядок. І ніякого тобі ік ночі будь пом’янутого „гендеру”, як зараз.

Лапікуриха: Серденько, ну знову тебе на політику потягло! Знову на бічну стежку схибив.

Лапікура: Зовсім не на бічну. Мушу ж я уточнити, за яких обставин усе відбувалося.

Лапікуриха: Дивися, щоб не вийшло так, як завжди: поки ти уточнюватимеш обставини, читач і забуде, про що йшлося. Тому - давай одразу до діла, а про обставини вставлятимеш окремі абзаци поміж тексту.

Лапікура: Почекай, не жени. Я людина старої дати, не можу так, окремими шматками: спершу про фінал, а потім про початок. Я мушу писати по порядку.

Лапікуриха: Не прибіднюйся. А народний детектив ми з тобою як писали? Який шмат у голову постукає, той швиденько і фіксували.

Лапікура: Ой, не нагадуй! У мене й досі, як згадаю, як ми той детектив гнали, шлунковий сік закипає. То ж не творчість була, а знущання над авторами.

Лапікуриха: Що поробиш, дорогенький, така наша доля… І не відволікайся, будь ласка, бо головиха Катерина Третя чекає…

Лапікура: Умовила.

Катериною Третьою першу й останню в історії Кобиздохівки жінку-голову колгоспу Август Петрович Громчевський прозвав. Той, котрий директор нашої школи. А за ним і люди. Хоча серед районних керівників у цієї холери інша кликуха була - „Зарабуде”, з наголосом на останньому складі. Ото, бувало, викличе наш секретар Марчучок усіх голів колгоспів до себе, поставить завдання, мовляв, треба те-то й те-то зробить, а головне, достроково, до чергової річниці, так ті, котрі чоловіки, одразу починають умови ставити: нам би коштів, нам би добрив, нам би техніки, нам би пального… Суцільне нерозуміння політичної ситуації! А ця штрейкбрехерша одразу ляпне, як у калюжу… стрельне: