«Морелльо! — проголосив я, — Морелльо! відки се знаєш?» — Але вона скрила лице в подушку і лагідний судорог перебіг по. її членах. Переставила ся і я не чув більше її голосу.

Як заповіла, її дитина, яку вродила, конаючи і яка стала жити щойно, як її мати перестала дихати, її дитина, донька, остала при життю. Росла незвичайно поставою і умом і ставала вірною відбиткою покійної. А я любив її любовю горячійшою, чим міг любити якунебудь твар землі.

Але небавом обрій тієї чистої сімпатії затемнив ся і на ньому повисли хмари смутку і жаху і горя. Я сказав, що дівчина росла незвичайно поставою і умом. Справді дивний був її скорий зріст тіла, але страшні, ох! страшні були бурливі гадки, які мене мучили, коли я стежив за. розвоем її духового буття. І чи могло бути инакше, як я кождого дня відкривав в поняттях дитини зрілі спосібности і погляди жінки? як з уст недолітка падали виречення досвіду? і як я кождої хвилі читав з її вимовних і задумчивих очей мудрість або пристрасті! зрілости? Коли, кажу, все те стало ясно перед занепокоєними моїми змислами і коли я вже не був в силі скривати сього перед моєю душею, ані прогнати зі свідомости, що дрожала перед тим вражіннєм, то чи дивниця, що якісь страшні і: томлячі підозріння закрали ся в моє серце, або що я вернув ся споминами до дивніх розказів і нечуваних теорій покійної Мореллі? Я захистив єство, яке судьба наказала мені любити, перед очима світа і –в строгім скритку мойого дому чував зі сзмертною трівогою над усім,що відносило ся до моєї коханої.

Минали літа, а я день в день вдивляв ся в її святе, лагідне, вимовне лице і розкошував ся її дозріваючими формами, та день в день відкривав в дитині нові знамена схожости з матірю — задуму і смерть. Із кождою годиною зачеркували ся ті тіни схожости щораз глибше, щораз точнійше, щораз виразнійше і щораз у страшнійшім виді. Що її усміх нагадував усміх її матері, я міг ще знести; але я дрожав на вид тожсамости. Що її очі були похожі на очі Мореллї, я міг стерпіти; але вони надто часто вдивляли ся в глибини моєї душі з тим пронпкливим немилим виразом, як би був прикметою очей Мореллі. І в зарисах її високого чола і в скрутах її шовкового волося і в худощавих пальцях, що рили ся в ньому і в сумних, мельодійних звуках її голосу, а передовсім, ох, передовсім у словах і фразах небіжки на устах коханої і живої, находив я поживу для томлячих думок і жаху, для червяка, що не хотів умірати.

Так перейшли два перші пятиліття її життя, а моя донька жила на землі єще безіменною.

«Моя дитино» і «моя любко» були звичайні назви, які давало їй моє батьківське серце, а нечайна кінчина її днів виключила потребу иншого імени. Імя Мореллі вмерло враз з її смертю. Про маму не говорив я з донькою ніколи; тай воно було неможливо. І за час короткого її тревання не одержала вона ніяких вражінь із зовнішнього світа, з виїмком тих, які могли дати їй тісні границі її самоти. Та вкінці мій роздражнений ум піддав мені гадку, що хрещеннє принесе мені можливе освободженнє від трівожньої судьби. Над хрестильницею я не міг рішити ся на її імя. На мої уста тиснуло ся чимало назв мудрости і краси з давніх і нових часів, з моєї вітчини і з чужини, з многими, премногими означеннями на благородність, щасте і добро.І що навело мене на згадку про погребану покійницю? Що за демон зневолив мене прошептати се слово, що вже на саму згадку звикло було гнати струмки моєї багряної крови з висок до серця? Який злий дух говорив з глибин моєї душі, коли я серед тих темних нав і серед нічної тишини прошептав над ухом божого чоловіка звуки —Морелля?

І який злий дух скорчив відтак черти моєї дитини і облив їх красками смерти, коли вона здрігнула ся на ледви чутний звук, підняла скляні очі з землі на небо і, падучи на чорні плити нашого родиннього гробівця, відповіла: «Я тут!»

Ясно, студено, спокійно і виразно упало тих кілька слів на мій слух, а звідси покотили ся з сиком, як розтоплене олово в мій мозок. Літа, цілі літа перекотять ся, але спомин тої хвилі не минеть ся ніколи! Я вправді знав цвіти і виноград, але американська сосна і кіпаріси кидали на мене тінь в ночі і в день. Я затратив свідомість часу і простору, звізди моєї долі на небі померкли, передімною потемніла земля, а їх постаті ішли попри мене як змінчиві тїни, та між усіми бачив я одну —Мореллю. Небесні вітри нашіптували мені до уха лиш одно слово, а морські хвилі шуміли без впину — Морелля. Але вона померла. Власними руками заніс я її до гробу і сміявся довгим, гірким сміхом, коли не найшов ніяких слідів попередниці в ямі, куди я клав другу — Мореллю.

Перекл. П. Карманський.

_______________________

Червона смерть вже від давна шаліла в околиці. Ще нїколи зараза не показала ся так смертоносною і в так страшній постаті. Кровю був початок і кровю кінець; краска і гроза крови. Зразу виступали докучливі болі і наглий заворот; потім сильний виплив крови зі всіх пор і се був початок цілковитого розкладу. Пурпурові плями на цілому тілі, а особливо на лиці нещасної жертви були тим пятном, що позбавляло хорого всякої людської помочі та спочуття. Перший напад, перебіг і кінець зарази були ділом одної години.

Однак князь Просперо не дав ся всім тим застрашити; аджеж він був щасливим, неустрашимим та мудрим. Коли половина населення його краю вимерла, тоді він вибрав собі з поміж лицарів і дам свойого двора тисячу веселих і певних товаришів і разом з ними заховав ся на одному зі своїх укріплених замків. Був се просторий та величавий будинок, якраз в ексцентричному але величавому смаку князя. Замок був окружений сильним і високим муром, а всі входи мали зелїзні брами. Коли вся дружина спровадила ся до замку, поприносили горячі печі і молоти і позабивали засуви брам. Вони були рішені усунути всяку можливість того, аби ані розпука у нахальному нападі не могла увійти з вні, ані нерозум вийти з нутра. Замок мав богато средств поживи. При таких средствах осторожности могли двораки ставити опір заразі, а решта світа мусіла дбати сама про себе. Тимчасом булоб нерозумно віддавати ся сумним думкам, та роздумуванням. Крім того, князь постарав ся о все, що могло служити для приємности або забави. Так отже нічого не бракувало. Були там сміхованці, імпровізатори, музики, гарні дами і вино. Все те, було в замку, а крім того безпечність перед заразою, поза замком панувала червона смерть.

Під кінець пятого або шестого місяця побуту на сьому замку, коли зараза шаліла найзавзятїйше, велів князь Просперо уладити для тисячки своїх приятелів масковий баль. Маскарада давала чаруючий вид. Та передусім мушу розказати про кімнати, в яких сей баль відбув ся. Було їх сім; величавий ряд правдиво королівських кімнат! В инших палатах давав би того рода ряд кімнат довгий та безпереривний перегляд, бо двері можна було розсунути аж до бічних стін, так, що можна було-б мати перед собою всі кімнати. Але тут було инакше, як сього можна було надіяти ся, знаючи замилуваннє князя до всього, що дивовижне. Положеннє кімнат було так нерівномірно розділене, що на перший погляд можна було на силу одну переглянути. За кождим разом по двацятьох, або трицятьох ліктях наступав острий закрут, а за кождим крила ся нова несподіванка. Ліворуч і праворуч було в середині кождої стіни вузке, але високе ґотійське вікно, що виходило на замкнений корідор, який біг здовж закрутів кімнат. Сі вікна мали пестрі скла, яких головна краска все достроювалась до декорації кімнати. На примір: кімната, положена на східньому кінці, була все в блакитній красці, відповідно до того були також шиби її вікон. Прикраси стін другої кімнати були пурпурові, така-ж була краска шиб її вікон. Третя кімната була розмальована на зелено, а вікна були теж тої барви. Четверта кімната мала побіч помаранчевої обстанови також помаранчеве освітленнє. Пята кімната була зовсім біла, а шеста фіолетна. Сема кімната була густо обвішана чорним аксамітом, який вкривав стелю й стіни і тяжкими складами спадав на коври, розстелені на підлозі, що були з тоїж матерії і барви. Однак лиш в сьому одному місці краска вікон відріжняла ся від краски декорацій.Шибибули багряночервоні — з глибоко-темним, немов намоченим в крови тоном краски. В ні одній з семи кімнат не можна було доглянути серед переповнення золотих окрас, які скрізь були порозсівані, або звисали зі стелі, ані одної лямпи і свічника. Освітлення, яке виходило б від лямпи або свічника не було. Але на корідорах, які тягли ся здовж кімнат, були уставлені проти кождого вікна величезні триніжки з великим, ясним смолоскипом, що вливав своє світло крізь пестрі шиби до кімнат і ярко освічував їх. Тим чином повставали ріжні, осліплюючі та фантастичні світла. Але в західній, або чорній кімнаті прибирало се освітленнє страшно понурий характер і надавало обличам входячих осіб так страшний вигляд наслідком ярких відблисків, що лише дехто з товариства мав відвагу переступити поріг кімнати і то що найбільше одною ногою.