Як раз також в тій кімнаті висів на стіні, зверненій на захід, величезний гебановий годинник*. З глухим, тяжким та монотонним шумом гойдав ся його маятник то в одну сторону, то в другу. А коли кінчила ся година, тоді з металевого нутра видобував ся повний, ясний, глибокий і незвичайно музикальний тон. Але він мав рівночасно так дивну краску тону і так щось дивно врочисто напоминаючого, що за кождим разом, коли минала година, музиканти були мимоволі змушені переривати гру і вслухувати ся в сі звуки. Танцюючі пари мусіли немов прибиті до землі зупиняти ся серед своїх граціозних рухів; ціле веселе товариство обхоплювало якесь неприємне почуттє і як коли роздавали ся удари годинника, тоді навіть найсміливійші блідли; старші та поважнійші гості, затоплені немов у розтрійне самозабуттє і задуму, держали руки на чолі. Та скоро лише прозвеніли удари дзвінка, зібрані як стій вибухали знова веселим сміхом. Музиканти гляділи один на другого і всміхали ся, немов зі своєї власної нервової глупоти та старости. Вони шепотом прирікали собі, що при найблизших ударах годинника не дадуть пірвати себе подібному роздразненню, та коли по шістьдесятьох хвилинах, які означають стількиж що три тисячі шістьсот секунд часу годинник знов зачинав вибивати години, наступало знов те саме трівожне замішаннє, та-ж сама задумчивість, що передше. Та невважаючи на сі явища, було се величаве та веселе свято. Князь мав свій питомий особливий смак. Він мав ніжний змисл для красок і любив ефектовні контрасти. Без труду переходив він до дневного порядку над конвенціональними приписами. Він був сміливим та помисловим у своїх плянах, а його проєкти ясніли блиском дивовижнього жару. Не один вважав його божевільним, але ті що знали його близше, знали, що таким він не був; та вистарчило його побачити та почути або війти з ним в близшу стичнісгь, щоб про се переконати ся.

При нагоді сього великого свята рухомі декорації сімох кімнат повстали по більшій части під його власним проводом. Його смак рішав про се, в яких костюмах ріжні маски мали виступати. Певна річ, що вони були досить дивоглядні. Було в них чимало яркої величі красок, осліпляючогх блеску, лискучого сяева, чимало фантастичного й ніжного наслідком острих контрастів — коротко чимало з того, що від того часу можна було бачити в «Гернані»*. Були там арабескові постаті з дивно повикручуваними раменами. Образи, немов плід горячкової уяви, які божевіллє прибрало в тіло. Було там чимало краси, химери й дивного дещо, що робило страшне, а навіть відразливе вражіннє. В сімох кімнатах прямо мовби хвилювала юрба ріжнородних снів. І сі — іменно сонні мари порушували ся в барвному освітленню кімнат так фантастично, що голосні звуки орхестри видавали ся немов відгомоном їх кроків. Між тим нараз, з кімнати обитої чорним аксамітом, гебановий годинник починав вибивати години. На хвилю наступає тиша, усьо мовкне і чути лиш удари годинника. Сонні мари стають мов остовпілі. Але удари годинника прогомоніли — вони трівали лишень хвилину — а за ними роздаєть ся у воздусі легкий, — напів здавлений сміх. І знов розпочинаєть ся на ново музика; сни відживають і веселійше ніж передше посувають ся серед пестрого натовпу, освітлені смолоскипами, уставленими за вікнами. Та ні одна маска не важить ся увійти до гарної, найдальше на захід положеної кімнати, бо ніч пізна. Крізь кроваво-червоні шиби вдираєть ся яркійше світло і таємна понурість темних драперій виступає іще острійше. Хто поважить ся покласти свою ногу на чорні коври, тому прибите тикотаннє гебанового годинника вдиривть ся до уха іще врочистійше та голоснійше.

В инших кімнатах була велика глота* і в них бив ся горячково живчик життя. Серед грімкої охоти забава тягнеть ся дальше, аж вкінці годинник став вибивати північ. Тай тепер, як усе по кождій годині: музика уривав нараз, танцюючі стоять недвижимо, а скрізь настає, як передше, при першім звуці дзвінка, таємна тиша. Та тим разом годинник вибив дванайцять. Се могло причинити ся до сього, що протягом часу, потрібного на дванацять ударів, погляди розважнійших учасників свята прибрали іще поважніший та глибший оборот. Сим можна також пояснити, що поки іще прогомонів останній удар дзвінка, дехто з юрби буцім то бачив якесь замасковане марево, якого досі ніхто не завважав. Коди чутка про чумного гостя обійшла усїх присутних, настав у цілому товаристві гомін здивовання та догани — що перейшов вкінці у вибух страху, трівоги та відрази. Не була се, мабуть, ніяким чином буденна поява, що справила для сього фантастичного товариства таке вражіннє. Сеї ночі усі маски мали необмежену свободу. Ся загадочна поява перейшла границю усього можливого, що дасть ся тільки провідати гадкою. Вона переступила навіть ліберальні приписи князя. Серце свавільної світової дитини криє також струни, яких не можна доторкнути ся без збентеження. Навіть для найбільш суворих людий, для яких життє та смерть се іграшки, істнують справи, що не годить ся з них глузувати. Ціле товариство було мабуть переконане, що в уборі і поведенню чужинця був жарт або замилуваннє ґраціозности. Його стать була довга й худощава, повита з голови до ніг похоронним рантухом. Маска, закриваюча лице, була так схожа на мертвого трупа, що при найбільшій оглядности не можна було пізнати обману. Се все могли іще знести гості, як що сього не похваляли. Та маска була на стільки смілива, що являла ся тіпом червоної смерти. Її одїж була покровавлена, її високе чоло та усе лице були відразливо политі кровю.

Коли князь Просперо побачив се страшне явище — яке, начеб іще краще хотіло остати у своїй ролї, похожало з тупотом повільним та врочистим ходом між рядами гуляючих там і назад, — дрожав він у великім страху, трівозї та відразі. За хвилю спаленів він полумям гніву.

«Хто є сей сміливець, — запитав він двораків, — що поважив ся хулити з Бога? Спіймайте його та зідріть з нього маску, щоб ми побачили того, що іще перед сходом сонця висітиме на верху замку».

Князь, говорячи сі слова, був у західній або синій кімнаті. Його голос гомонів виразно у всіх сімох кімнатах, бо князь був сміливий та дужий мужчина; одним рухом руки наказав втишити ся музиці.

Він стояв у синій кімнаті, окружений юрбою блідих двораків. Коли він став говорити, замітно було в тій юрбі тихий шум якогось руху, що розходив ся в напрямі маски, яка в тій хвилі була зовсім близько. Вона приступила тепер обережно уміреним ходом просто до того, що говорив.

Ціле товариство було застрашене сею божевільною очайдушністю чужинця так, що ніхто не важив ся простягнути руки, щоб його схопити. Явище стануло на малу віддаль перед князем. Коли численне товариство, мов на поклик, звернуло ся з середини кімнат до стіни, чужинець поступав нездержано тим-же величнім, уміреним хддом по усїх кімнатах. Зі синьої кімнати війшов у пурпурову; з тої у зелену; з зеленої у помаранчеву; опісля у білу, а з неї навіть у фіолетну, при чім ніхто його не здержував. Та тепер настала хвиля, коли князь Просперо, минаючись із сорому й скажености на свою трусоватість, впав у великому поспіху до кімнати. З ним не було нікого: так дуже усі бояли ся. Він наближив ся на три або чотири кроки із високо добутим штілєтом до постаті, яка настигнула якраз у крайній кінець чорної кімнати. Наглим рухом наступила вона на свойого противника. Всі почули прошиваючий крик — блискучий штілєт лежав на чорному коврі, а за хвилю упав князь Просперо мертвий на землю. Гостї кинулись тепер у дикій розпуці до чорної кімнати. Та, коли вони хотіли спіймати незнайомого, якого висока постать причаїла ся прямо й неповорушно в тіни гебанового годинника, крикнули вони голосно у невимовній трівозі, бо рантух і трупяча маска, які вони зірвали в дикій насильности — були порожні.

Тепер пізнали присутність «червоної смерти». Вона закрала ся мов злодїй у ночі. Веселі гості стратили всяку охоту до забави в кімнатах, обагрених кровю. Усі попадавши на землю, сконали з розпучливо-викривленим виразом лиця. А коли вийшов оотаннїй дух з посліднього гостя, перестав також тикотати годинник. Вогонь погас на триніжках, а темінь та руїна запанували з червоною смертю у всій своїй величі.