Перекл. Д. Г. і М. Кобєрський.

_________________________

Казка*.

Гірські шпилі дрімають; скалисті яри і печери затихли.

Алькман*.

«Слухай мене», промовив демон, кладучи руку на мою голову. — Сторона, про яку кажу, се страшна сторона в Лібії, над берегами ріки Заір. А там не було ні спокою, ні тиші.

Води ріки мають шафрановуі хоровиту краску; тай не пливуть до моря, але колотять ся заєдно,без упину, під червоним оком сонця в нагальньому і судорожньому круговороті.

Кілька миль далі, по другім боці намулистого ложа ріки, тягнеть ся блідий степ із велетенськими водяними ліліями,

Вони зітхають у тій самоті одна до одної і витягають до неба свої довгі і мертвецьки-бліді шиї і клонять сюди-туди свої відвічні голови. Там чути якийсь неясний гамір, що виходить із посеред них, наче шум підземної води. А вони зітхають одна до одної.

Але там границя їх царства, границя темного, страшного, гордого ліса. Там, як ті хвилі біля Гебридів, колихаєть ся заєдно низький очерет. Одначе там не віє ні один вітерець на небі. Але високі, передпотопові дерева колихають ся вічно сюди туди, з ломотом і могучим шумом. А з їх високих верхів ринуть одна по одній відвічні роси. А на коріню лежать незвісні отруйні квіти, скрутивши ся в безладній дрімоті. А горою мчать ся вічно на захід сірі хмари, шумячи і голосно шепочучи, аж поки не викотять ся водопадом на вогняну стіну небозводу. Але там не віє ніякий вітерець на небі. А на берегах ріки Заір нема ні спокою, ні тиші.

Була ніч і падав дощ; падаючи був він дощ, але упавши ставав кровю. А я стояв на трясавиці, серед струнких лілій, і дощ падав на мою голову — і лілії зітхали одна до одної серед своєї святочної пустелі.

І в мить заяснів крізь тонку, мертвецьки-бліду імлу місяць і був багрової краски. І мої очі впали на велетенську сіру скелю, що стояла на березі ріки і мертвецьки бліда і висока — і скеля була сіра. З переду на ній були вирізані на камені букви; і я пішов через багнище водяних лілій аж до самого берега, щоб прочитати букви на камені. Та я не міг відчитати їх. І я вертав ся назад у очерет, аж ось місяць заяснів червонійше і я оглянув ся і поглянув на скелю та на напись; а там стояло: Пустеля.

І я глянув у гору; там стояв на вершку скелі якийсь чоловік. І я скрив ся серед водяних лілій, щоб підглянути заняттє чоловіка. А чоловік був стрункий і гожий собою і був одітий від рамен до стіп у старо-римську тоґу. Обриси його постати були неясні, але риси його лиця були риси божества; бо кирея ночі, імли місяця і роси не заслонювали їх. А його брови були засіяні думками, а його око світило божевільним смутком; а в кількох морщинах на його чолі читав я слова горя, втоми, знеохоти до людства і бажаннє самоти.

І чоловік сидів на скелї і спер свою голову на руці та споглядав на пустелю. Споглядав у низ на зворушені кущі і на високі передпотопові дерева і ген вище на шумний обрій та румяний місяць. А я лежав під захистом лілій і слідив поводженнє чоловіка. А чоловік дрожав на самоті; — але ніч потахала*, а він сидів на скелі.

Потім зійшов я у схованку багнища, скитаючись ген серед пустару лілій, почав кликати гіпопотама, що жиє в гущавині, у скритку трясавиці. І гіпопотам учув мій голос і прийшов в купі з бегемотом до стіп скелі і ревів на місяць голосно і страшно. А я лежав у своїй схованці і слідив поводженнє чоловіка. А чоловік дрожав на самоті; але ніч потахала, а він сидів на скелі.

Потім я прокляв стихії проклоном замішання; і на небі, на якому передше не було ніякого вітру, почала громадити ся грізна туча. І небо стало оловяне від нагальної тучі — і дощ став бити по голові чоловіка, — і в низ поринули струмки потоків — і потоки запінили ся піною — і водяні лілії погнулись їх ложами — і ліс затріщав на вітрі — і покотив ся грім —і впала блискавка — і скеля потрясла ся аж до основи. А я лежав у своїй схованці і слідив поводженнє чоловіка. А чоловік дрожав на самоті; але ніч потахала, а він сидів на скелї.

Потім я розлютив ся більше і починав проклинати проклоном тиші — потік, лелїї, вітер, ліс, небо, грім і зітхання водяних лілій. І вони стали закляті і затихли. І місяць перестав котити ся своєю небесною стежкою — і грім провалив ся — і блискавка не ясніла полумям — і хмари повисли недвижно — і води обнизились до свойого рівня і спинились — і дерева перестали колихались — і водяні лелії вже більше не зітхали — і гамору з поміж них не було уже чути тай ні одна тінь не промайнула крізь пустий, безмежний пустар. І я глянув на напись на скелї, а вона змінилась; там стояло: Тиша.

І мої очі впали на лице чоловіка, а його лице було блїде від жаху. І він підняв нечайно голову з руки і станув на скелї і слухав. Але на пустому, безмежньому пустарі не було ні згуку, а на скелі стояло: Тиша. І чоловік жахнув ся і відвернув лице і пустив ся тельмом в світ за очі, так, що я стратив його з очей.

__ __ __ __ __ __ __ __ __ __ __ __ __ __ __ __ __

Нині маємо гарні оповідання в книгах Чарівників — в зелізом окованих сумовитих книгах Чарівників. У них, кажу, попадають ся славні оповісти про небо, про землю і про могуче море, та про ґенїїв, що правлять морем і землею і високим небом. Там знайдеш чимало наук і то в пророцтвах, які вирекли Сібіллі; тай святі речі можна було почути в старину від темного листя, що тремтіло кругом Додони*. Однак, кляну ся Аллахом, ту казку, яку мені розповідав демон, сидячи біля мене в тіни гробу, я вважав начуднійшою з усїх! І коли демон закінчив своє оповіданнє, повалив ся горілиць у гробову яму і почав реготатись. Але я не міг сміяти ся в купі з демоном, і він прокляв мене за те, що я не міг сміяти ся. А рись, що жиє заєдно в гробі, вийшов із нього і поклав ся біля ніг демона і глядів йому в лице без упину.

ІІерекл. П. Карманський.

____________________

Подія, яку хочу оттут оповісти, є одною з найдивнійших, а заразом одною з найпростійших. Не надіюсь, щоби хто увірив у се, бо сього я від нікого не бажаю. Було би божевіллєм домагатись від когось сього в тім случаю, де не можу дати віри своїм змислам, наочним свідкам.

А вжеж не є я божевільний із певністю не є се сон-мара. Але завтра маю вмерти, проте хочу єще нині скинути з своєї душі тягар, що придавлює мою грудь. Передовсім хочу подати під оцінку цілого світа ясно і звязко, без ніяких дальших пояснень, цілий ряд моїх домашніх пригод. В їх дальшому розвою вони були для мене невичерпаним джерелом мук, а вкінці причиною цілковитої моєї заглади. Та всеж таки не намагаюсь їх собі вияснити. Вони не принесли мені нічого иншого, як лише жах та трівогу. Иншим особам, вони можуть видатись не так страшними, як дивними. Дуже можливе, що колись иншому якомусь мислителеви пощастить ся повернути на природній шлях се, що тепер видаєть ся сонним маревом,

Може колись в тих річах, які я можу лише з страхом і жахом оповідати, якийсь розважнійший і більше льоґічний ум, як мій, що до того є ще дуже вразливий, не знайде нічого більше, як лише звичайненький собі ряд цілком природніх причин і наслідків.

Вже від самої колиски був я звісний зі своєї податливої і лагідної вдачі. Ніжність моїх почувань була якраз предметом глузовання моїх товаришів забави. Особливо любив я звірята і за дозволом моїх родичів вільно було мені держати добірне число своїх любимців. З ними переводив я більшу часть дня і ті години, коли я звірята годував і ними любував ся, були найщасливійшими у моїм життю.