Я одружив ся; і не бояв ся проклону, який стягав на себе; а журба мене не навіщала. Аж тут — нараз серед нічної тишини донесли ся крізь мої ґрати солодкі зітхання, яких я не чув вже від давна. Вони злили ся в приязний і солодкий голос, що звучав:

«Спи спокійно! — бо дух Любови царить і править всім і всюди; в хвилі, як пригортаєш до твойого розпаленого серця сю, що зве ся Ерменґардою, ти звільнений від присяг, зложених Елєонорі — з причин, які тобі відкривають ся в Небі».

Переклав П. Карманський.

__________________

Серце його схоже на завішену бандуру, що дзвенить при иайлекшому подуві.

Беранже.*

Одного хмарного осіннього дня їхав я вже від раннього ранка стороною, що мала в собі щось дивно сумовитого. У воздусі повисла сумна мовчанка, а хмари звисали тяжко та наче-б давили усьо до самої землі. Нарешті, коли вже стали сіріти тїни вечера, угледів я перед собою родову оселю Юшерів. Не знаю, як воно стало ся, але при першому погляді на сі мури, заволодів моєю душею прикрий, хмарний сум. Кажу прикрий, бо його зовсім не лагодив той поетичний, отже майже хороший настрій, з яким звичайно приймав людська душа навіть найдикші образи руїни й трівоги, що нам їх подає природа.

Я приглядав ся образови, що лежав переді мною: будинкови, в простому сільському окруженню, студеним мурам, вікнам, що виглядали мертво, як пусті очодоли, розкиданим рідко купинам ситнику й старим деревам, яких пні полискували декуди білаво — я глядів на все те з чуттєм найбільшого пригноблення, якого не можу гаразд порівнати з ніяким иншим настроєм у світі, як з прикрим вражіннєм по отверезінню з опіюмового одуру, з тим відчайним поворотом у тверезий світ буденного життя, з тим прямо страшним розпанаханнєм ясної заслони, що приводить до розпуки.

На всім, що було передімною, лежав холод, пригнобленнє, руїна життєвих сил — словом пустеля гадок, що не дасть очеркнути ся, якої ніякий вибух уяви не зміняв у величавий образ. Від чого се могло бути? Я здержав мойого коня, аби над сим роздумати.

Справді — що се було, що, коли я глядів на родову оселю Юшер, обняло мене з такою розстроюючою силою? Була се для мене тайна не до розвязання, а зовсім не вдавалось мені, коли я над тим роздумував, відігнати від себе хмарні мрії уяви, що заповняли мою душу. Вкінці, був я приневолений вдоволити ся думкою, що мабуть зовсім буденні предмети природи в деяких сполуках набирають сили робити таке дивнє вражіннє на нас, хоч ми не здаємо собі з сього справи, бо та сила повстає якраз під тою умовою, що лежить поза нашою свідомістю. Я роздумував над тим, що може настати проста зміна в порядку подробиць, які творять образ; отже поодиноких мотивів краєвиду досить на те, аби злагодити силу хмарного вражіння, чи навіть його зовсім знищити.

Під впливом сеї думки повернув я мойого коня до стрімко падучого берега непривітного ставу, що, полискуючи своєю верхнею, окружав загадочним спокоєм цілу оселю. Я похилив ся над конем та з іще більшим страхом побачив в глибині відвернений образ ситнику, кріслатих пнів дерев і вікон, поглядаючих мертво як пусті очодоли*.

Мимо сього рішив я пережити в сьому непевному, сумному домі кілька тижнів.

Його власник був за моїх хлопячих літ одним з веселих товаришів, та від часу, як ми в останнє бачились, минуло чимало років. Та недавнечко дійшов до мене в закутині далекої місцевини лист, писаний його рукою, на який домагав ся упрямо не иншого одвіту, як личного. В почерку письма видко було нервове роздратованнє, а його автор доносив о тяжких муках тіла, о духовім розстрою, що його мучив та о щирій охоті бачити мене, свойого найкращого, а навіть єдиного товариша, сподіючись, що моє веселе товариство влекшить його горе. Настрій та спосіб, в який він розказував про ріжні справи, потреба душі, що виразно пробивалась з його листа, не дозволили мені відмовити йому, і так я таки зараз приймив запросини:, що видались мені досить дивними.

Хоч в хлопячих роках були ми собі сердечними другами, то все-ж таки о відносинах мойого приятеля знав я вельми мало. Під сим зглядом був він дуже здержливий. Від людий чув я, що його родина, одна з дуже старих, була знана з давнїх давен з чутливого серця й ся прикмета її в кількох століттях уявила ся у неодному творі штуки. Останніми роками проявляла ся не тільки великодушною добродійністю, але й пристрасним замилуваннєм у музиці. Та була се радше розвязка тяжких теоретичних проблемів музики, як замилуваннє у ясній та легко зрозумілій їй красі. Я провідав також, що з головного пня Юшерів, що був у великому поважанню, ніколи не повстала якась трівка бічна лінія — значить ся, уся родина виводила походженнє у прямій лінії і так було все з деякими виїмками. Коли я став роздумувати над фактом, що побіч зовсім безпосередного наслїдства майна виступало духове наслідство, та коли опісля розбирав вплив, який мали на себе через цілі століття ті дві справи, ввижалось мені, що якраз у тім браку бічної лінії — отже й у незмінимому наслідстві вдачі й назвища з батька на сина, годить ся глядати причини, чому обі ті справи так звязані з собою, що з початку лиш з наслідством звязаний титул змінив ся у питому та двозначну назву: Дім Юшер, назву,що у селян, які її вживали, була мабуть очеркненнєм родини Юшерів та їх замку.

Я вже сказав, що моя дитяча гадка — споглянути у зеркало ставу, — тільки заострила перше дивне вражіннв, яке зробила на мене цілість. Без сумніву, кріпшаюча у мені забобонна трівога — чом-жеж не мав би я вжити сього слова? — дуже причила ся до скріплення того вражіння. Ось власне й є те право всіх почувань, які основують ся на трівозі. Ось мабуть тільки у сьому причина, що коли я відвернув очі від ставу й повернув їх опять на будинок, майнув у мині дивний привид. — То був смішний привид й я згадую про нього тільки тому, щоб з'ясувати силу вражіння, під яким я оставав. Моя уява була так розбуджена, що мені бачилось, мов би я справді глядів на дім з найблизшим окруженєм, повитий якимсь питомим воздухом, — воздухом, що не мав нічого спільного з зовнішнім світом, але повставав із спорохнявілих дерев, сірих мурів й мертвого ставу. У тій містічній мряці було щось схоже на затроений дух, що хоч ледви замітний, та сумовитий, тяжкий, звисав мов олово у воздухах.

Я старав ся позбути ся тих вражінь й увільнити ся від сього, що впрочім могло бути хиба вислідом сну-мари. Я уважно приглядав ся справжньому виглядови замку.Його найбільш замітні прикмети вказували мабуть на його старий вік. Вплив часу мусів бути великий й оставив деякі сліди. Дрібна цвіль мов серпанком вкрила мури та звисала у ніжно сплетених пасмах з ринов. Та се не мало нічого спільного з якоюсь загальною, незвичайною руїною. Мур ніде не запав ся; а будинки, зовсім добрі до ужитку, були в яркій супротивности з цілковитим зморшіннєм каміня. Він нагадував мені під сим зглядом богаті деревляні фрески в якійсь салі, де від давна нікого не було, а котрі, хоч спорохнявілі, заховали чудовий вигляд, доки ніякий зовнішній легіт їх не порушить.

Кромі сих незначних познак струпішіння, розкиданих по цілому замкови, мало було познак, вказуючих на його хиткість. Та перед оком уважного глядача не могла скрити ся ледви замітна прогалина, що тягнула ся на переді будинку від даху ломаною лінією по мурі й губила ся десь у понурих хвилях ставу.

Серед таких помічень доїхав я короткою, битою дорогою перед дім. Слуга, що тут стояв, узяв від мене коня, а я вступив під ґотійське підсіннє замку. Льокай, ступаючи тихо, повів мене всякими понурими, крутими корідорами у кабінет свойого пана. Більша частина сього, що я бачив по дорозі, причиняло ся до скріпленя тих забобонних вражінь, о яких я згадував. А прецінь усі окружаючі мене предмети: — різьби на. стелі, понурі окраси стін, поміст чорний мов гебан, що за кождим кроком скрипів, фантастично уложені гербові щити, усе те були річи, до яких, бодай подібних, я звик дитиною. Я не сумнівав ся зобразити собі, як усе те було мені знане; та одночасно сам дивував ся, чому сей звичайний вид викликує у мене такі дивні вражіння.