На одному закруті сходів стрінув мене домашній лікар. Я добачив мабуть на його лиці вираз якоїсь хитрости зі свойого рода змішаннєм. Він привитав мене з якимсь трівожним неспокоєм тай пішов своєю дорогою. Льокай отворив в сю-ж мить широко двері та ввів мене до свойого пана.

Я увійшов до вельми обширної й величавої кімнати. З вікон вистрілювали у горі видовжені луки, а самі вікна були високі й вузкі, та уміщені так високо над долівкою, викладеною дубовими дощинами, що майже не було можна до них сягнути. Крізь закратовані шиби впадало слабе проміннє заходячого сонця й кидало багрове світло. Сього світла вистало на те, аби досить точно розрізнити предмети, що виступали наперед із свойого окруження. Та даром силкував ся зір досягнути до дальших кутів кімнати або заглибин склепленої й богато пристроної стелі.

Стіни були вкриті темною матерією, а обстанова загалом багата,та на жаль не вигідна, стара и понищена. Довкруги лежало чимало розкиданих книг та музичних інструментів, та вони не уявляли собою суцільного, живущого тепла. Я почував, що дихаю воздухом, переповненим грозою. На усьому лежала глибока, мертвецька, непроглядна мряка, що давила усе.

Увійшовши, застав я Юшера, простягнутого на софі. Він устав та повивитав мене з живим теплом, що містило в собі, як мені зразу здавало ся — багацько пересадної ввічливости, штучних форм бувалого, світового панича. Але при однім погляді на його лице, пересвідчив ся я, що він був зовсім щирий. Ми сіли і коли він говорив, я приглядавсь йому кілька хвилин з почуваннєм якогось спочуття, а одночасно й страху. Справді, ні один чоловік не змінив ся у так короткому часі, як Родеріх Юшер! Тільки з трудом міг я повірити, що ся бліда стать, що стояла переді мною — се справді товариш моїх молодих, хлопячих літ. Черти його лиця були незвичайно замітні. Краска лиця мертвецьки бліда; великі, ясні, дуже блискучі очі; трохи тонкі й безбарвні губи, яких обриси знаменувала недостижима краса; ніс трохи жидівський, з дещо розтягнутими ніздрями, що не належить до познак сього тіпу; гарно зарисована борода, якої кінцї вказували на брак енергії; волосе більш чим шовкової мягкости й нїжности.Усі тічерти, крім сього незвичайно широкі виски — складали ся вкупі на лице, що як хто його раз побачить, не легко його забуде. Тепер ось через недуту він змінив ся і ся обставина наводила на мене сумнів, чи се я з ним справді говорю. Та поперед усього стрівожило мене його бліде лице й неприродний блеск очей, навпаки, се викликало у мене навіть жах. Шовкове волосє подобало на довгу занедбану гриву, а що було буйне й окружало безладно лице, то я не міг погодити ті чудацькі кучері з поняттєм чогось людськото.

В сути мойого товариша займала мене недостача злуки, а навіть суперечність. Небаром провідав я, що причиною сього були довгі, безвідрадні з'усилля, щоб заволодіти налоговим, нервовим розстроєм, доведеним до крайности. Я був приготований на щось таке не тільки його листом, але й споминами деяких дрібниць з діточих років, а впрочім, гадками, що їх насував мені вид будови його тіла та його вдача. Він видавав ся мені то живущим, то пригнобленим.

Його мова та навіть тон його мови звенїв у деяких случаях то дріжучою нерішучістю, то кріпкою ядерністю — тоном коротким, рішучим, розважним та беззвучним. Відтак слідували знова дивні, уривані, з трудом добувані горлові звуки, що їх стрічаємо у скінчених пяниць або у непоправних курців опіюма, коли вони остають у стадії найбільшої памороки.

В той спосіб говорив він о ціли моєї гостини, о його горячому бажанню побачитп мене, та о цілющому впливі, якого сподієть ся по минї.

Він звірював ся мені подрібно, як він сам піймає свою недугу. Говорив, що се вроджене та насліджене лихо, та що він уже сам втеряв надію, щоб найшов ся який лік на неї.

— Впрочім се тільки подразнені нерви — замітив зараз-же — і воно на всяк случай скоро минеть ся.

Він знова пояснив, що признаки його недуги походять від неприродних подразнень. Деякі, які мені точнїще очеркнув, незвичайно мене займили та стрівожили. Мабуть причинили ся до того слова, яких уживав тай загалом його спосіб представлення справи. Він страдав наслідком хоробливої вражливостп змислів. Він їв тільки деякі страви о найніжніщому смаку; одіннє його роблено тільки з деяких тканин. Запах квіток пригноблював його; найслабший промінь світла вражав до болю його очі, а тільки деяких звуків, найрадше смичкових інструментів міг він слухати без страху.

Ним заволодів якийсь неприродний страх, якому рабськи улягав.

— Ся достойна пожаловання дрібниця згубить мене, заведе мене в могилу. Такий, не інакший будемій кінець. Мину ся, мушу минути ся в тому страшному, гидкому божевіллю. Бою ся грядучих подій, не як таких; та бою ся їх наслідків. Дрожу на згадку про найбуденніші случаї, що можуть вплинути на сей невиносимий розстрій. Се, чого я бою ся, се не небезпека сама, тільки її неминучий наслідок: жах. Почуваю, що в сьому передразненому, хоробливому стані настане колись хвиля, в якій зійду з ума та згину у борбі з невловимим опиром — трівогою.

Небаром дізнавсь я з уриваних, недоговорених слів про иншу, дивню прикмету його душі: з будинком, в якому мешкав, вязало його якесь забобонне упередженнє. Через цілий ряд років не важив ся вийти з нього задля впливу, о могучости якого подавав такі мрачні пояснення, що годі їх тут повторити. Отся могучість полягала на впливі, який мали деякі прикмети його родинного замку на його душу, як він замітив наслідком довгого страждання. Сірі мури й вежі; понурий став, що усьо відзеркалював у своїй глибині, складали ся на вплив над його душею.

Він усе ж таки признавав, хоч боязько, що сумовитий настрій, який його гнітив, спричинювала природна й ясна справа: — тяжка та довга недуга, імовірно недалека смерть коханої цілим серцем сестри. Вона була останньою й єдиною його своячкою, а від давна одинокою товаришкою.

— Її смерть, — говорив з одчаем, якого ніколи не забуду, — полишить мене осьтут калікою, лишеним усякої надії, останнього зі старого роду Юшера.

Коли він се говорив, переходила якраз лєді Магдалина (се було імя його сестри) далеко в глибині кімнати, з провола й зникала, не помітивши навіть моєї присутности. Я стежив її з найбільшим подивом, не без страху, не можучи здати собі справи з сього. Коли я слідкував за нею, почув, мов би обіймала мене мертва неподвижність.

Коли вона опинила ся нарешті за дверми, глянув я мимохіть на її брата; та він закрив лице долонями і я побачив тільки його худощаві пальці, — що були блідіщі як усе — з помежи яких плили гіркі сльози.

Недуга лєді Магдалини кпила соб, довго з усякої лікарської штуки. Довгий нервовий розстрій, кріпшаюча щораз дужче недостача сил у цілому тілі в злуцї з повсякчасними, переминаючими нападами, здебільша каталєктичної натури, складала ся на незвичайні ознаки. Лєді опирала ся досі рішучо недузі так, що навіть не лежала в ліжку. Та вечором, в день мойого приїзду, не могла вже мабуть оперти ся насильній недузі — о тім сказав мені з найбільшим жалем її брат. Я провідав, що побачивши її вперше, імовірно бачив її і в останнє, та що не побачу лєді Магдалини, бодай за життя.

Через кілька днів не згадували ми її імени, нї Юшер, нї я. Я силкувавсь як тільки вспів влекшити горе мойого бідолашнього приятеля. Ми малювали або читали разом; або знов я прислухував ся залюбки його пристрасній грі на ґітарі. Завдяки щораз більшому нашому зближенню й свободі я пізнавав найтайнїщі закутини його душі. Таким чином пізнав я з іще більшим жалем, що ні на що придасть ся охота розрадити душу, яка мала вроджений мрачний смуток, що був мов-би її невідкличною частиною. Його душа кидала мрачне світло на усі річи морального й фізичного світа.

Я не забуду ніколи сих довгих годин, велично поважних, які я перевів саміський з головою роду Юшер. Та колиб я бажав розібрати ті заняття й студії, до яких він мене втягав, після своєї вдачі, то се ледви чи вдалось би мені. Роздратований, нічим невспокоений його ідеалізм запаморочував усе. Довгі, гробові імпровізації звенітимуть мені іще довго в устах. Між иншим остав мені болючий спогад якоїсь незвичайної, довгої фантазії, що її співав при пориваючій музиці Карла Марії Вебера.