Недуга, що повалила її в цвіті віку на смертву постелю оставила мов на глум рожеву краску шкіри на грудях та лиці, як загалом при усїх подібних недугах каталептичної натури; на її устах завмер мовби їдко нерішучий усміх, що в обличю смерти наводить такий жах. Ми опять замкнули труну, а заперши також зелізні двері, вернули знова тяжкою дорогою до кімнат на поверсі, що були такіж понурі.

Тепер настала у мойого приятеля деяка зміна по кількох днях гіркого болю у зовнішніх признаках духового розстрою. Його давний спосіб життя пропав. Він занедбав свої повсякчасні заняття або таки зовсім їх занехав. Він блукав, перебігаючи без пуття швидкими неуміреними кроками по кімнатах. Його мертвецьки бліде лице набрало ще більше нетогосвітного вигляду, а сильний блеск його очий зовсім погас. Давний, доривочний, охлялий тон бесіди уступив; в тоні його голосу звеніла дрож, що повстає у найбільшому жаху.

Я думав деколи, що його розбуджений ум бореть ся безнастанно з якоюсь тайною, що його гнітить й він намагаєть ся набрати відваги, щоб мені її повірити. Деколи знова вважав я се усьо необчислимими примхами божевілля. Я бачив, як він цілими годинами стояв та з найбільшою увагою кудись глядів, мов би наслухував якийсь таємний звук.Тому й не дивниця, що його стан мене трівожив й я став бояти ся також о себе. Я почував, як з провола а чим раз дужче переймав мене погубний вплив його власних, фантастичних а прецінь зворушливих, божевільних мрій.

Іменно сьомого, чи осьмого дня по перенесенню тіла лєді Магдалини у підземеллє, коли я пізно в ночи ляг спати, зазнав я на собі усьої сили тих почувань. Година минала за годиною, а сон не бравсь мене. Відрадніми думками намагав ся я побороти проймаюче мене нервове роздратованнв. Я силкував ся вмовити в себе, що більшу часть, як що не усьо, що я відчував, годить ся приписати шкідному впливови, який викликувала мрачна обстанова кімнати: темним, декуди подраним драперіям, які ворушив подув нагальної бурі, а які дрожачи на стінах, гойдали ся в оба боки та доторкуючись окрас ліжка, легко шаруділи. Та усі мої з'усилля не здали ся ні нащо. Мов тіло стало чим раз більше дрожати, аж нарешті той безпричинний жах грянув мені на серце мов тяжка змора.

Нараз я прокинув ся та, відотхнувши глибоко, позбув ся перестраху і сів високо на подушці. Ведений поневільним чуттєм.— не знать чому — бажав я проникнути зором густу темінь, що царила в кімнаті; та зовсім несвідомо став прислухувати ся тихим та неясним звукам, що в довгих перервах, коли буря ущухнула, — не знать відкіля — залітали до мене. Приголомшений сильним почуваннєм неясного та невиносимого страху, убравсь я швидко, бо почував, що сеї ночі не засплю ні на хвилину. Проходжуючись скоро сюди й туди по кімнаті, я пробував збути ся трівоги, що заволоділа мною.

Заки я вспів перейти кілька разів кімнату, звернули мою увагу легкі кроки на сходах, що вели на мій поверх. Я зараз-же пізнав хід Юшера. По хвилині запукав хтось у двері моєї кімнати і увійшов Юшер з лямпою в руцї. Його лице. було як усе мертвецьки-бліде; та притім в його очах блимала якась божевільна радість, — з його цілої постаті знать було сильне, судорожне роздратованнє, яке він здержував. Його вигляд настрашив мене; та я у сю мить був би радо усьо перетерпів, крім самоти, в якій оставав так довго. Тому його присутність справила мені навіть деяку полекшу. ^

— Й ти сього не бачив? — спитав нараз по короткій мовчанці, оглядаючись дико довкруги.

— Ти таки не бачив? Та пожди! Побачиш! — сказав він та, закривши обережно рукою лямпу, підійшов до вікна й отворив одну його половину широко, даючи тим чином приступ бурі. Нахабна хвиля вихру трохи не повалила нас із ніг. Справді, се була дика та вельми чудова ніч, що очаровувала своєю різко фантастичною трівогою й красою. Недалеко нас хуртовина шаліла у всій своїй величі; бо тут зміняв ся часто й нагло напрям хуртовити. Небуденна густота хмар, що звисали низько, наче-б зачіпали о вежі дому — не перепиняла нам бачити, з якою швидкістю кидались вони з усіх сторін, мов духи на себе, не рухаючись з місця. Повторяю, що навіть густота хмар не перепиняла нам бачити сього; хоч не видно було ні сяева місяця, нї зірок, ні блискавки не прояснювали пітьми. Але нижня верства велитенської маси филюючих випарів, як і усьо в нашому найблищому окруженню на землі, блимало нетогосвітним блеском; се походило від непрозрачних та зовсім видимих випарів ґазу, що прошибав воздух та окружав замок.

— Тобі сього не можна — не гляди на се! — крикнув я з острахом до Юшера та ніжно але на силу потягнув його від вікна на крісло.

— Ті явища, що тебе так роздратовують, се ніщо инше, як зовсім звичайний громовинний процес — може бути навіть, що вони завдячують свою струю руйнуючим випарам ставу. Я зачиню вікно, бо воздух студений як лід тай шкідливий для тебе. Ось твій любимий твір. Я читатиму тобі в голос, а ти слухай; так перебудемо сю страшну ніч.

Стара книжка, що я її взяв у руки, була “Mad Trist” — Лянсельота Каннінґа*. Мої слова були радше сумним жартом, як рішучим висказом, — коли я назвав той твір любимою книжкою Юшера; бо справді у його чудачній та нефантастичній балакучости було мало цікавого для благородного та вдумчивого ідеалізму мойого приятеля. Та се була одинока книжка, яку я мав тепер під рукою; кромі того я мав надію, що в роздратованню, в якому був сей слабоумний може справити полекшу сам надмір неймовірностий у тій книжці, бо в історії умових недуг чимало таких аномалій. Після виразу лиця, повного настороженої уваги, з якою слухав оповідання, чи тільки мені здавалось, що слухав, я міг пожелати собі щасливого вислїду моєї проби.

Я дійшов до звісного уступу, де Етельред, герой оповідання, після даремних з'усиль мирним способом дістати ся до кімнати Ереміта, рішаєть ся силоміць туди впасти. Як нагадую собі, слова оповідання в отсьому місці такі:

«Та Етельред, змалку повний мужеської відваги, почуваючись в ту мить дужим наслідком вина, що його випив, не ждав довше, щоб розмовитись гаразд з Еремітом, що був імовірно упрямий та злобний; навпаки, почувши на плечах каплі дощу й побоявши ся, що зловить його настигаюча буря, притьмом підняв булаву та кріпкими ударами виломив скоро такий отвір у твердих дошках дверий, що міг віпхати туди свою вкриту зелізом руку. Він крутнув нею з усеї сили, ломив, розбивав та торощив усьо, так що ломіт сухого, ломаного дерева розходив ся по лісі, розсіваючи тривогу».

Я тільки що докінчив се реченне, коли нараз зірвав ся стрівожений і на хвилину перестав читати.

Мені бачило ся — хоч я зараз же подумав, що се мана моєї розбудженої уяви — начеб з дуже далеких частий будинку доносив ся до моїх ух звук, що задля своєї схожости з тим тріскотливим ломотом, що його так точно описав Лянсельот міг видати ся його приголомшеним та глухим відгуком.

Без сумніву, була се улуда, що насторожила мою увагу: серед нагальної хуртовини, що била у рами вікон та гуділа чим раз дужче, кождий звук остав би для мене рівнодушним, бо не являв би ся для мене нічим цікавим або нестерпним. — Я читав далі:

«Та коли сміливий герой Етельред впав до кімнати, счудував ся та попав у велику лють, не заставши ні сліду по злобнім Ереміті. Натомість найшов вкритого шкаралущою змия, страшного вигляду, що висолопивши язик, горів огнем та сторожив перед золотою палатою із срібною долівкою. На стіні висівблискучий щит, а на його краях виритий був отсей напис: "Справжній переможець той, що туди добудеть ся, що вбє змия; йому дістанеть ся щит".

Етельред підняв свою булаву тай колопнув змия в голову так, що він упав на землю й зі страшним та поганим ревом віддав свій останній отруйний віддих. Сей рев був такий пронизливий та проймаючий, що Етельред вельми радо заткав би був собі уха руками перед таким страшним гуком, якому подібного ніколи іще не чув».

В тому місці я знова перестав читати, тепер уже з чуттєм найбільшої безрадности, бож не було сумніву, що у сю хвилю — хоч я не знав відкіля — почув я справді слабий, як бачило ся дуже далекий, але незвичайно протяжний крик чи хропіт; вірне певторенне неприродного реву змия, як я з'ображав собі його в моїй уяві після опису творця.