Мене обсіли тисячні почування, а серед них брала верх вдивовижа а відтак жах, але я заховав був ще на стільки притомности ума, що ніже одним словечком не побільшав роздратовання, в якому оставав мій приятель. Я не був певний, чи він чув загадочні звуки, хоч від кількох хвилин настала у його суті якась дивна зміна. Він сидів проти мене й пересуваючи крісло з провола, відвернув ся так, що сидів лицем до дверий. Тому я міг бачити тільки трохи його лице, та замітив, як його губи ворушили ся, начеб щось шепотів до себе. Він опустив голову на груди, а по остовпілих, широко розкритих очах на які я глянув боком, я пізнав, що він не спить. Се можна було пізнати й по рухах його тіла, бо він хитав ся спокійно та без упину, рівномірно то в один, то в другий бік.

Завваживши се, притьмом взяв ся я знова до оповідання Лянсельота й читав далі:

«Герой, безпечний тепер перед скаженістю страшного змия, нагадав собі металевий щит та приписуваний йому дар розвязки чудес. Він відсунув трупа змия з дороги та дійшов по срібнім помості палати сміло до місця, де на стіні висів щит. Та щит не ждав на прихід героя, а з чарівним голосним дзенькотом упав перед його ногами на срібну долівку».

Тільки що прогомоніли останні звуки сих слів, нараз, — наче-б хто справді кинув в сю мить металевим щитом о срібну долівку — озвав ся глибокий, металічний, дріжучпй та імовірно приголомшений відгук. З острахом схопив ся я на ноги; та Юшер сидів далі недвижно хитаючи ся рівномірно. Я кинув ся до крісла, що він на ньому сидів: він глядів без руху просто себе, а в усій його постаті малювала ся мертва недвижність камінного спокою.

Та коли я поклав руку на його рамени*, він задрожав усім тілом; бліда усмішка тремтіла на його устах і я замітив, що він тихим шепотом говорить до себе якісь уривані й неясні слова, мов би зовсім забув, що я біля нього. Я нахилив ся до нього та порозумів його страшні слова.

— Не чуєш сього? — О так! Я гаразд чую й чув. Довго, — довго — дуже довго — через чимало хвилин, — через богато годин, так, через чимало днів я чув се! Та я не важив ся — ти можеш назвати мене за се нужденним падлюкою, бо я такий! — Я не важив ся — не важив ся говорити! Ми поклали її живою до гробу! Чи не казав я, що у мене чутливі змисли? Тепер кажу тобі, що я чув її перші слабі рухи в глибокій пивниці. Я чув її — від сього часу минуло чимало, чимало днів — та я не смів, не важив ся говорити! Та тепер — сьої ночи — Етельред — га! — га! — Влім до Ереміта та смертельний рев змия та чарівний бренькіт щита! — навряд: розбиваннє труни, брязкіт зелізних замків у її тюрмі та її неприкаянна мандрівка по обитій мідю пивниці. Ох, куди мені тікати? Чи не останеть ся вона осьтут на віки? Чому не йде вона вже сюди, щоб докоряти мені за сквапливість? Чи я не чув вже її кроків на сходах? Чи не чую тяжкого, страшного биття її серця? Га, божевільний!

Мов шалений скочив з крісла з криком, наче-б із ним бажав віддати свою дупу:

— Божевільний! — кажу тобі, що в тій хвилї вона стоїть за дверми!

Наче-б у його надлюдськім крику була чарівна могучість — в сю-ж мить тяжка, старинна оправа дверий, на які вказав рукою, стала розпускати свої гебанові крила. Був се тільки наслідок настигшої хуртовини, — та ізза крил дверий майнула нараз повита смертними рантухами висока стать лєді Магдалини Юшер. Її біле одіннє було покровавлене, а на її змарнілому тілі знать було скрізь сліди відчайної борби. Вона стояла дрожачи й хитаючись на порозі — опісля із страшним, скаженим криком звернула ся, хитаючись, до брата. Борючи ся в останнє зі смертю, потягнула його мертвого до землі, як жертву його власного жаху.

Я втік перестрашений з сьої кімнати та з того дому. Коли я опинив ся знова на знаній дорозі, там скаженіла іще буря з усьою силою. Нараз заблимав над дорогою яркий блеск. Я відвернув ся, щоб глянути, відкіля узяв ся сей незвичайний блеск, бо за мною був тільки сей довжезний будинок у пітьмі. Сей блеск походив від місячного сяєва, що мов кров червоне хилило ся на захід і в сю пору обливало сильним світлом прогалину, яка, як я згадав, йшла ломаною лінією через усю висоту муру від даху до підвалин. Коли я ще глядів на се, прогалина стала швидко ширшати — згодом прийшов кріпкий удар хуртовини — повне сяево місяця кидало мені в лице цілі оберемки світла; — а моїм мозком заволодів обморок, коли я вглядів, як сильні мури стали розступати ся. — Прогомонів протяжний, змішаний, пронизливий гук, опісля мов туча могутньої струї, — і глибокий, мрачний став замкнув ся на моїх очах понуро й мовчазно вад звалищами дому Юшера.

Перекл. Михайло Нобєрський.

___________________________

(Казка)*.

О горе! а однак я іду долиною Тїни.

Псалом Давида.*

Ви, що сі слова читаєте, ви ще в живих; але я, цей, що їх пише, вже давно пішов дорогою, яка провадить у царство тїний. Бо справді діяти ся муть дивні річи і розкриють ся тайни, тай чимало віків промине безповоротно, заки сі записки відкриє людське око. А як їх відкриє, тоді одні будуть недовіряти, другі сумнівати ся, а лиш не богато найде ся таких, що призадумують ся глибоко над значіннєм знаків, які тут вирізані рильцем зі зеліза.

Той рік був роком жаху і почувань, що були сильнійші чим страх, для якого тут на землі нема назви. Бо показало ся чимало дивніх появ і знаків тай широко і далеко, на морі і насуходолі, простерли ся скрізь чорні крила чуми. А до того для тих, що розуміли ся на звіздах, не було тайною, що небо мало вигляд пошести. А між іншими для мене, грека Ойноса, було звісне, що як раз зачав ся сімсот сорок девятий рік; а в сьому році, враз з появленнєм Аріеса, планет Юпітер мав опасати ся червоним перстенем страшного Сатурна. Дивня якась поява, як не ошибляю ся дуже, проникала не тільки обвід землі, але також людські уми, їх уяви і глибокі думки.

При кількох фляшках червоного вина з Хіосу сиділи ми в ночі в комнатї багатої палати в непривітньому місті Птольомаїс — а було нас сімох. А до нашої комнати провадили лиш одні високі бронзові двері; а двері були різьблені мистцем Корріносом, були рідким твором штуки, і з внутр були зачинені. Чорні драперії звисали в темній комнаті і засланяли перед нашими очима місяць, бліді звізди і безлюдні вулиці; але прочуття і думки про горе не могли виключити. Коїли ся кругом нас і над нами події, про які я не в силі точно розповісти; події матеріяльні і духові: у воздусі слота, чувство омління, задухи і трівоги, а понад усьо страшний стан, про який відають хорі на нерви, коли змисли є надмірно чуткі і оживлені, а тим часом сили думки дрімають. Мертва неміч повисла над нашими членами, над домашньою обстановою і над чарками, якими ми пили вино. Всі предмети, бачилось, придавлені і обтяжені з усіх боків, — всьо, з виїмкою поломіни семи зелізних лямп, що роз'ясняли наш празничний стіл. Вони знімали ся довгими, тонкими полосами світла і горіли всі блідо й неподвижньо; а в зеркалі, що відбивало їх світло, бачив кождий з нас тут присутних блідість свойого лиця і неспокійний блиск у потуплених в них очах своїх товаришів. Але ми сміяли ся і веселили ся на свій лад; а ся веселість була хоровита; ми співали пісні Анакреонта*, — а сі піснї були сумовиті; і пили до нестями, хоч багрове вино пригадувало нам кров. Бо тут в нашій кімнаті був ще один гість в особі молодого Зойлюса. Лежав мертвий і цілий обвинутий фартухом; як ґеній і демон сеї сцени. Ах! він не брав участи в нашій забаві, хиба лиш о стілько, о скілько його спотворений мукою вид і його очі, в яких смерть, здавало ся, лишень в части придушила вогонь зарази, немов би цікавили ся радістю того, шо має умерти. А хоч я, Ойнос, відчув, що очі спокійно спочивали на мині, все таки силував ся не замічати їх гіркого погляду і вдивляючи ся на силу в глибини гебанового зеркала, співав голосним і звучним голосом пісні сина Тейоса*. Але мій спів заникав з провола, а його відгомін всмоктував ся в темні драперії кімнати, слабшав, губився і конав.