найсправедливіший монарх поганий, якщо його влада
нічим не обмежена. Проте Катерина ІІ, вважаючи аб-
солютизм найбільш розумним виявом влади, іронічно
поставилась до радикальних планів Дідро стосовно со-
ціальної перебудови. Згодом вона зазначила, що бесі-
123
ди з філософом були марні, оскільки він позбавлений
«політичної досвідченості» і не розуміє, що переверну-
ти все «догори дном» неможливо. Дідро зрозумів ли-
цемірну поведінку імператриці. Він побачив, що бла-
городні ідеї просвітництва, народної рівності і добра
не можуть бути здійснені такою правителькою, як Ка-
терина ІІ, котра посилювала феодально-кріпосниць-
ку систему і свій деспотизм, що привело до селянсь-
кої війни під проводом Омеляна Пугачова (1773-1775).
Ідеал Дідро «освіченої монархії» не витримав випро-
бування реальним життям, і він став прихильником
республіканської форми правління. Філософ не захо-
тів продовжити своє перебування в Росії і тим більше
повторити його в подальшому. Розчарувавшись один
одним, Дідро і Катерина ІІ розійшлись.
Щодо свого перебування в Росії Дідро зазначав:
«Під 60° широти блякнуть ідеї, які квітнуть під 48°», а
Катерину ІІ охарактеризував так: «Душа Брута в тілі
Клеопатри».
Російський письменник і поет граф Олексій Костян-
тинович
Толстой (1817-1875),
правнук українського
гетьмана Кирила Розумовського, у віршованій сатирі
«История государства Российского от Гостомысла до
Тимашова» висміяв облудне захоплення Катерини ІІ
ідеями французьких енциклопедистів, показав, яким
чином вона подарувала свободу кріпакам:
«Madame, при вас на диво
Порядок расцветет, —
Писали ей учтиво
Вольтер и Дидерот, —
124
Лишь надобно народу,
Которому вы мать,
Скорее дать свободу,
Скорей свободу дать».
«Messieurs, — им возразила
Она, — vous me comblez»*, —
И тотчас прикрепила
Украинцев к земле.
Дідро був одним з перших теоретиків реалістичного
мистецтва, знавцем і цінителем театру, поезії, живо-
пису, скульптури, музики, драматургії. Його погляди
на живопис, викладені в «Досвіді про живопис» (1765),
поділяв відомий український живописець-портретист
Дмитро Левицький. Натхненний перебуванням Дідро в
Петербурзі, він створив портрет видатного філософа.
Дідро повернувся з Росії на батьківщину з підірва-
ним суворим кліматом здоров'ям, але продовжував
енергійно працювати. Помер Дені Дідро в Парижі 31
липня 1784 року.
* Господа, вы слишком добры ко мне (фр.).
125
ДМИТРО ЛЕВИЦЬКИЙ
(близько 1735 — 1822)
український живописець-портретист, педагог
Портрет!Що може бути простіше і
складніше, очевидніше і глибше... Хо-
роший портрет є драматизована біо-
графія моделі — розкриття природної
драми, притаманної кожній людині.
Шарль Бодлер45
Наприкінці вересня 1773
року в Петербурґ на запро-
шення Катерини ІІ приї-
хав французький філософ,
просвітитель,
письменник,
енциклопедист і теоретик
мистецтва Дені Дідро. Він
мав надію сприяти розвит-
ку в Росії ідеї «освіченої
монархії», спрямованої на
встановлення
прогресив-
нішого громадського ладу,
що обмежував би стано-
ві привілеї, послабляв фе-
одальне гноблення народу,
надавав йому право на освіту і
розвиток
культури.
Ка-
терина ІІ іронічно поставилась до радикальних пла-
нів соціальної перебудови і Дені Дідро наприкінці лю-
того 1774 року виїхав до Парижа, зневірившись в ідеї
«освіченої монархії».
126
Скориставшись перебуванням Дідро в Петербур-
зі, один із кращих тогочасних художників Дмитро Ле-
вицький створив портрет славнозвісного філософа. Ві-
домостей про те, де і при яких обставинах створювався
портрет, немає. Ні сам Дідро, а також ніхто із сучас-
ників Левицького не обмовився про це жодним словом.
Тому виникло безліч версій щодо створення портрета .
За однією із них Левицький малював портрет з нату-
ри в будинку царедворця Семена Кириловича Нариш-
кіна, де мешкав філософ. За іншою версією, художник
малював портрет, користуючись одним із численних
зразків західноєвропейських художників, наприклад,
з мініатюрного портрета французького живописця
Ж.-Б.Гарана.
Дідро мав складну вдачу, і створити його портрет
навіть для талановитого художника було складним
завданням. У зв'язку з цим філософ писав: «Протя-
гом дня я мав сто неоднакових фізіономій залежно від
предмета, який мене цікавив. Я бував веселим, сум-
ним, задумливим, ніжним, різким, пристрасним, спов-
неним ентузіазму. . У мене обличчя, яке обманює ху-
дожника: чи то поєднується в ньому надто багато, чи
то враження моєї душі надто швидко змінюються і ві-
дображаються на моєму обличчі, але око художника не
бачить мене однаковим у різні хвилини: його завдання
стає більш важким, ніж він сподівався».
Дідро дуже вимогливо ставився до власних пор-
третів. Було відомо, що похвали філософа удостоїв-
ся тільки портрет роботи художника Ж.-Б.Гарана, про
який він писав: «Той, хто бачить портрет Гарана, той
бачить мене». Тому не випадково, що цей портрет ко-
127
ристувався великою популярністю і дуже часто вико-
ристовувався на титульних аркушах творів філософа.
Якщо Левицький скористався для створення пор-
трета Дідро мініатюрою Ж.-Б.Гарана, то він вирішив
дуже складне завдання: не тільки відтворив за пор-
третом зовнішню схожість незнайомої йому людини,
але й відгадав складний характер філософа.
На портреті Левицького Дідро — старіюча людина
складного душевного стану, яка багато пережила. Цей
портрет — один із кращих творів художника.
Тривалий час вважалося, що Дідро особисто вивіз
свій портрет із Петербурґа в Париж і заповів його як
одну з найдорожчих для себе речей дочці. Згодом доч-
ка філософа передала портрет Етьєну Дю Мона, а той
подарував його женевській міській бібліотеці. Але з ча-
сом виявилося, що портрет Дідро з позначкою про його
ціну в 100 карбованців відразу після створення увійшов
до колекції петербурзького ювеліра і збирача худож-
ніх творів Ф.Дюваля і знаходився в Петербурзі до 1813
року. Позначка дозволяє припустити, що Дідро позував
для портрета, але хто замовив портрет невідомо. Виї-
хавший з Петербурґа в Женеву, Ф.Дюваль передав пор-
трет Етьєну Дю Мона, який помер у 1829 році і заповів
твір Левицького «Товариству мистецтв» міста Женеви.
Як власність цього товариства портрет декілька десят-
ків років перебував у міській бібліотеці, а потім його пе-
редали міському музею, де він знаходиться і понині.
Левицький прожив довге життя, в якому багато за-
гадкового, бо художник не залишив про себе споминів.
Відсутність достовірних свідчень породила різні до-
мисли, які пояснюють ті чи інші події і вчинки худож-
128
ника. Так виникла легенда про життя Левицького, де
достовірні факти органічно переплелися із вигадками.
Образ Левицького дійшов до нас завдяки двом пор-
третам. Один з них — роботи видатного українсько-
го живописця Володимира Боровиковського46. Дру-
гий належить випускнику Петербурзької академії
художеств Івану Яковлеву, який у 1812 році виконав