— А куди менi йти? — виклик уже звучав вiдверто. — В мiлiцiю зi своїми страхами та глюками? До психiатра? Я ж не хвора! Я справдi щось вiдчувала. Зараз ще не все пам’ятаю, але точно пригадую — ось вiн, — знову рука в напрямку Шамрая, — про щось там дiзнавався i щось навiть менi пояснив. Тiльки нiчого не припинилося. Тягнуло щось до Пiдлiсного, i все.

Лиш тепер Шамрай помiтив: слiдча тримає в руцi ввiмкнений плаский диктофон. Тут же пошкодував, що не прихопив свого, хоча на свою пам’ять Вiктор спокiйно покладався. Такий матерiал просто не має права пропасти.

— Розкажiть, що сталося того вечора, Тамаро, — спокiйно промовила Березовська.

— Коли?

— Коли поклик, як ви самi кажете, став зовсiм нестерпним.

— Так, — Тома знову на мить заплющила очi. — Пам’ятаю, хоч i з труднощами. Вечiр був, пiзно вже зовсiм. Я вибiгла з квартири, сiла за кермо своєї машини, поїхала…

— Куди?

— Далi — темно, — з усього видно, дiвчина шалено намагалася пригадати. — Потiм якесь просвiтлiння. Хоча довкола все одно нiч. Я звертаю з якоїсь траси. Лiс… Дерева… Дорога… Зупинилась. Мiсяць свiтить. Хати… Чiтко зараз — ряди хат. Старi, страшнi, нiби будинки з привидами…

— Пiдлiсне? — перепитав Шамрай.

— Мабуть… Я ж туди їхала…

— Ранiше ви там бували? — швидко запитав Бражник.

— Нiколи. Що там робити — мертва зона…

— Як дорогу знайшли? — це Березовська включилася.

— Поняття не маю… Мабуть, зона i вела… Розумiю, зараз це якось звучить… Але iнакше пояснити не можу…

— Ну-ну, побачили ви хати, далi що? — черга Бражника.

— Вийшла з машини. Пiшла вперед. Все.

— Все? — тепер слiдча i опер запитали майже хором.

— Все. Далi очуняла вiд холоду. Побачила — лежу на асфальтi. Поруч — якийсь невiдомий чоловiк. Потiм ви прийшли, сказали — Гришу вбили…

Плечi дiвчини знову дрiбно затрусились.

— Добре, добре, все буде добре, — Березовська говорила рiвним голосом, як здалося Вiктору, навiть трiшки механiчним. — Тепер згадайте, що сталось того вечора.

Шамрай напружився. Знову за рибу грошi, чи… Раптом до нього дiйшов задум Кiри, жiнки з майже двадцятирiчним досвiдом роботи на посадi слiдчого. Якщо у неї вийде, вiн готовий змiнити свою думку про українськi правоохороннi органи.

— Я ж вам уже говорила про той вечiр, — Тамара клiпнула очима.

— Нi, — терпляче мовила Березовська. — Ви згадали той вечiр, коли помчали до того, чорт його бери Пiдлiсного, невiдомо з якого лиха. Тепер пригадайте той вечiр, коли вбили вашого… друга. Григорiя Пiддубного. Ну, що тодi сталося, згадаєте?

Очi Тамари Томiлiної зробилися круглими.

— Нiчого не пам’ятаю. Зовсiм нiчого. Темно. Голова болить, — вона зробила коротку паузу. — Слухайте… Слухайте, я ж тiльки що дещо згадала. Заповнила пробiл у пам’ятi. Ось ви привели менi цього чоловiка, — знову жест у бiк Вiктора, — i я щось таки пригадала. Будь ласка, зробiть щось! Приведiть менi ще когось, може, я знову щось згадаю! Я не можу так! Не можу! НЕ МОЖУ! ГОЛОВА БОЛИТЬ! НЕ МОЖУ!!!

Ось тепер дiвчина зiрвалась на iстерику. Впавши спиною на лiжко, вона почала тiпатися всiм тiлом, стискаючи при цьому голову руками. Слiдча кивнула Бражнику, той швидко вийшов з палати i майже вiдразу туди забiгла медсестра зi шприцом наготовi.

— Пiшли, — капiтан не попросив — звелiв Шамраєвi вийти звiдти.

Нiхто нiчого не пояснив.

Вiкторовi коротко подякували i навiть не пiдвезли назад додому. Вiн спитав, що йому робити. Вiдповiдь була: а що йому, власне, робити? Дiвчина його згадала. Отже, не все аж так погано. Тепер шлях поступового повернення пам’ятi вiдомий, слiдство пiде цим шляхом разом з медициною. А вiн, Вiктор Шамрай, по цiй справi навiть не свiдок.

Раз вони так — то й чорт з ними, вирiшив журналiст.

Цю недiлю вiн вважав однiєю з найщасливiших у своєму життi. Iсторiя про аномальну зону в Пiдлiсному дiстала не просто несподiване продовження — у неї було реальне пiдтвердження. Такi випадки рiдко трапляються у практицi не лише Шамрая, а й усiх, хто займався в «Неймовiрних фактах» дослiдженням i висвiтленням того, що пов’язане з паралельним свiтом.

Якось його колега, Костя Дахно, помчав на кордон Житомирської та Рiвненської областей, де мiсцевi рибалки, як вони самi казали, виловили гiгантського сома-мутанта. Крiм того, що рiчкова потвора сягала в довжину два метри дев’яносто три сантиметри, на спинi вона мала якийсь драконячий гребiнець, а на пузi — двi лапки з перетинками. Потвору не просто зловили — її зафiльмували на вiдеокамеру i зняли на фотоплiвку «мильницею» — iншого апарату пiд руками не знайшлося. Добре, хоч камеру вiдшукали. Словом, документальнi пiдтвердження дивовижi були наочними. Та коли Костя Дахно примчав до мiсця пригоди, на нього чекала, як вiн потiм висловився, Жопа Обломiвна. Iз зачиненого сараю сома-мутанта невiдомо хто витягнув, прокопавши пiд стiною прохiд. Плiвка у фотоапаратi виявилася засвiченою. А камеру вкрали у її власника, який на радощах вiд того, що прославиться, напився i заснув у своєму рибальському наметi. Мужики, якi викликали пресу, клялися-божилися, що сом був ОТАКЕННИЙ, та без доказiв то були лише слова.

I ось тепер — стежка у справжнiй паралельний свiт. Яку цiлком реально протоптати, перетворивши на цiлком зручну дорогу.

Є Пiдлiсне, мiсцевiсть з перевiреними та доведеними ознаками геопатогенної зони. Є легенда, згiдно з якою всi, хто так чи iнакше був з нею пов’язаний, можуть за певних обставин зникнути там або частково втратити пам’ять. Або спочатку зникнути, а потiм нiби з-пiд землi виринути з усiма ознаками часткової амнезiї. Прокляте мiсце в його класичному варiантi.

Нарештi, є жива людина, яка на собi вiдчула вплив аномальної зони. Iдеально, аби вона, врештi-решт, щось би згадала зi своєї подорожi паралельними свiтами. Але навiть коли не згадає, то бiльшого, кращої iсторiї, жоден нормальний журналiст i бажати не може.

Менти нехай мудохаються зi своїм.

А вiн, Вiктор Шамрай, готовий отримати свої черговi кiлька хвилин слави.

До речi, якщо цього разу звичайна газетна писанина допомогла Тамарi вiдновити деякi провали в пам’ятi, то цiлком можливо i реально, що наступна публiкацiя знову пiдштовхне процес вiдновлення.

Звiсно, шефовi вистачило i половини наведених Шамраєм аргументiв.

Продовження iсторiї аномальної зони i Тамари Томiлiної газета «Неймовiрнi факти» дала вже в найближчий четвер, двадцять сьомого листопада.

Наступного ранку, у п’ятницю, двадцять восьмого листопада, коли на вулицi вiдчулися першi морози, якими календарна зима повiдомила про своє невiдворотне наближення, Вiктора Шамрая викрали.

Сталося це якось буденно.

Вiктор не збирався виходити з дому, думав провести п’ятницю перед телевiзором. А надто, що зранку накрапав дрiбний похмурий дощик, в нього розболiлася голова, цiлий ранок ходив мов варений, навiть кава не врятувала ситуацiю. Кинувши себе на диван, Шамрай десь годину ганяв телевiзор по каналах, намагаючись втекти вiд повiдомлень про розвиток та поглиблення свiтової економiчної кризи. Але там, де не говорили про кризу, голосно i з надривом закликали купувати пиво, чiпси, горiлку, жiночi прокладки, лiки вiд стресу та робити собi подарунок, поповнюючи рахунки мобiльних телефонiв.

На скронi й далi хтось наче тиснув розпеченим обручем, i Шамрай вирiшив знову випити кави. Не вимикаючи телевiзор, у спортивках та старому светрi, вiн босий прочовгав на кухню, насипав у парову кавоварку потрiбну кiлькiсть кави, налив води, поставив агрегат на газ. Саме в цей момент у дверi подзвонили.

На порозi стояв незнайомець у пальтi, простоволосий, чорне волосся акуратно пiдстрижене i зачесане назад.

— Шамрай Вiктор? Карний розшук.

— Угу, — кивнув Шамрай. — А Бражник чого не прийшов?

— Зайнятий, — коротко вiдповiв незнайомець. — Поговорити треба.

— Та ясно. В мене, правду кажучи, голова розламується…