— Зайти можна?

— Та вже заходьте. Почекайте, каву вимкну.

Вiктор повернувся з намiром iти на кухню.

Сильний удар мiж лопатками збив його з нiг. Та впасти не дали — мiцнi руки пiдхопили, розвернули. Перед очима майнула стеля. Шамрай спробував опиратися ногами, та спробу швидко зупинили — знову вдарили, цього разу — ногою в низ живота. А коли Вiктор скрючився i на мить заплющив очi, на голову накинули щось схоже на мiшок. Вiн почув як прочиняються дверцята лiфта. I чомусь подумав: газ же не вимкнений, хата не зачинена, чорт забирай…

— Дверi! — вирвалося в нього, та черговий удар, цього разу — в бiк, примусив його замовкнути.

Били не кудись спецiально. Просто лупили, аби вдарити. I що найстрашнiше, напасник чи напасники, скiльки їх там уже набiгло, робили це мовчки, нiяк не коментуючи своїх дiй. Вiктор вiдчув, як його затягли в лiфт. Кабiна рушила вниз, зупинилася, його знову потягнули. Удар — i Шамрай зрозумiв: треба нагнутися. На зап’ястках заведених за спину рук клацнули наручники. Потiм його через щось перекинули, над головою щось ляснуло. Потiм дуже скоро загуло, i тепер уже не важко було здогадатися: його завантажили у багажник автомобiля.

Бiль свердлив голову нещадно, вiд нього навiть потемнiло в очах, хоча Шамрай i так нiчого не бачив. Простягнути ноги не було можливостi, тож вiн так i лежав на боцi, зiгнувшись у позi ембрiона. Хоча ембрiони рано чи пiзно мусять народитися, Вiктор був чомусь переконаний: саме зараз його везуть на смерть.

До такого вiдчуття негайно додалася цiлковита апатiя. Десь глибоко-глибоко в закапелках пам’ятi почулося призабуте гарчання. Та й вiдчуття скованих зап’ясткiв теж нiби нiкуди не зникало. Все в життi повертається.

Шамрай абсолютно втратив вiдчуття часу та реальностi, пiзнiше вiн не мiг чiтко пояснити собi, наскiльки довго вiн подорожував у багажнику. Та нарештi машина зупинилася, над головою «вiдчинилось», навiть через натягнену на голову шмату вiдчулася вогкiсть лiсового повiтря. Тi самi мiцнi руки пiдхопили його, виволокли з багажника, наче мiшок з картоплею, кинули на мокру землю.

Сiяв дощик.

Вiктора копнули носаком. Спочатку — в живiт, потiм — ззаду, пiд куприк, i так кiлька разiв. Екзекуцiя вiдбувалася в цiлковитiй тишi. Пiсля надцятого удару Шамрай почав вiдчувати: все це вiдбувається не в цьому свiтi i не з ним. Вiн заснув удома на диванi перед телевiзором i бачить страшний сон.

— Харе, — почулося згори.

Бити перестали.

— Пiднiмiть, — наказав той самий голос, i навiть у такому станi Вiктор вгадав: говорить той самий чорнявий гiсть у пальтi, який назвався працiвником карного розшуку.

Полоненого знову взяли пiд руки, пiдняли. Ноги Вiктор зiгнув у колiнах, тож коли його пустили, не втримався i знову впав на м’яку вогку землю.

— По мордi нiхто не додумався лупити? — поцiкавився чорнявий.

— Цiла морда, — пролунало у вiдповiдь.

— Пiднiмайте ще. А ти, козел, стiй, не падай.

Шамрай послухався, i коли його знову пiдняли, встояв на ногах. Оскiльки вiн був без капцiв, босi ноги вiдразу пронизав холод мокрої землi. Вiктор машинально переступив з ноги на ногу.

— Все зрозумiв? — запитав чорнявий.

Мiшок, чи що там йому натягнули на голову, виявився досить щiльним, хоча й зi свiтлої тканини. Перед собою Вiктор бачив лише людський силует. Голова болiла, ламало побите тiло, холод i переляк охопили його вiд босих п’ят до макiвки.

— Що треба зрозумiти? — вичавив iз себе Шамрай.

— Чого варте твоє життя в цьому свiтi. Зрозумiв?

— Ага…

— Ми тебе майже тиждень пасли, Шамрай. Ми знаємо про тебе навiть таке, про що ти сам хочеш забути. Колись тебе вже трiшки повчили, було таке?

Гавкiт, гарчання, брязкiт ланцюга, вогкiсть, замкнений простiр.

— Було…

— Значить, ти нiчому не навчився. Чи навчився?

— Чого вам треба?…

— Навчився, суко, чи нi?!

Зараз повиннi були вдарити. Та не вдарили, лише труснули.

— Навчився…

— Не видно. Лiзеш, куди не просять. Що вона тобi сказала?

— Хто?

— Вимкни дурня, мудак! ЩО ВОНА ТОБI СКАЗАЛА?

— Хто, про кого ви?…

— ЩО ВОНА ТОБI СКАЗАЛА? ДЕ ВОНА БУЛА? ЩО ВОНА ТАМ БАЧИЛА?

За iнших обставин Вiктор ще довго б гадав, про кого йдеться. Та тепер вiн раптом усе дуже ясно i чiтко зрозумiв.

— Ви про Тамару? — витримав коротку паузу. — Про Томiлiну?

— Молодець, — похвалив чорнявий, якого Вiктор й далi не бачив, але його зовнiшнiсть, позбавлену особливих прикмет, запам’ятає вже назавжди: ранковий гiсть до кiнця життя стоятиме перед очима, Шамрай упiзнав би його серед сотень тисяч людей. — Продовжуй у тому ж дусi. Давно з нею знайомий?

— Зовсiм не знайомий. Кiлька тижнiв тому прийшла до мене на роботу…

— Знаю, знаю. Наговорила тобi сiм дiжок арештантiв про якусь грьобану хрiнотєнь, де нiби люди зникають i потiм з’являються вже без мiзкiв.

— Без пам’ятi… Частково…

— Один хер — мiзки, пам’ять, хрiн собачий! Бiльше нiчого не говорила?

— А що вона мусила сказати?!

— Де була, наприклад. Кого бачила. Що бачила. Щось таке, особливе, спецiальне, секретне. Ти ж у неї в лiкарнi був, запитував. Там i менти крутяться. Про що вони триндять? Про що ви з нею говорили, ну, згадуй, згадуй, сука, бо тут i прикопаємо!

Це неправда. Такого не буває. Такого просто не може бути. Все це вiдбувається з ним у якомусь незрозумiлому паралельному свiтi. В якому вiн, Вiктор Шамрай, нiколи не був, хоча чотири роки писав тiльки про нього, стрiмголов тiкаючи вiд тiєї реальностi, в яку одного разу потрапив i до якої бiльше не хотiв повернутися за жодних обставин.

— Я… я не знаю, про що ви… Ми не знайомi з Тамарою близько… Я лише… Тобто…

— Не жуй соплi! Для чого менти возили тебе до неї в лiкарню? Аби ти з нею поговорив по душах?

— Тамара там… Ну… В Пiдлiсному… Забула, ну, той… загубила…

— Цi казки я вже чув! Якого хрiна менти вiд тебе хотiли?

— Щоб Тамара згадала мене. А потiм i решту того, що забула… Вона мiсцями пам’ятає…

— Згадала тебе?

— Так.

— Що ще згадала? Або кого?

— Бiльше нiкого i нiчого… Там наче хотiли шукати гiпнотизера…

— Брехня! Не буває гiпнотизерiв! I зон ваших аномальних не буває! I довбаного паралельного свiту, про який ваша мудацька газета пише, теж не буває! Сука! Сука! Сука!

Вiктора не били пiд супровiд цих скажених вигукiв, i з цього вiн зробив висновок: чорнявий лютує не на нього, а чомусь спрямовує свiй гнiв на адресу Томи Томiлiної, яка з невiдомо яких причин втратила шматок пам’ятi i тепер не може щось комусь розказати. Щось дуже важливе для цього шаленого чорнявого чоловiка, простоволосого i в пальтi.

Запала тиша. Десь з лiвого боку зацвiрiнькала пiзня лiсова пташка.

Потiм Вiктора пустили, вiн упав на колiна. Ззаду трiшки пововтузилися, руки звiльнилися вiд наручникiв. Не стримавшись, Шамрай вiдразу простягнув звiльненi руки перед собою, вперся ними об мокру землю i тепер стояв рачки. Йому навiть i в голову, яка далi болiла, не прийшло стягнути мiшок, чи що там вони натягнули на неї.

— Значить, ситуацiя така, — заговорив над ним чорнявий. — Ментам про нашу зустрiч — нi слова. Бо я повернуся i все складеться для тебе набагато гiрше. За кожним твоїм кроком стежать i будуть пасти тебе, поки та шалава лежить у лiкарнi. Будь-який ваш контакт — i ми вже в тебе в гостях. Слово в слово повториш, що дiвка тобi скаже. Якщо не будеш її бачити — тобi, коли чесно, вiд цього стане тiльки краще. Тебе нiхто не заховає в безпечне мiсце, ти вже мав печальний досвiд пошуку справедливостi. Згадав?

— Згадав, — таке справдi не забувається, хоч як Вiктор прагнув про все забути.

— Ну, бувай.

Чвак-чвак по вологiй землi. Гарчання мотору. Звук машини, що вiд’їжджає. Коли цей звук зник, Вiктор незграбно сiв на землю i нарештi стягнув мiшок, чи що там у нього, з голови.

Звичайна наволочка. Причому — новенька, темно-синя, в бiлий горошок.

Вiн, босий, брудний, у самих спортивках i светрi, сидiв серед дерев у лiсi неподалiк вiд якоїсь траси. Десь там, за якихось двадцять метрiв перед ним, їздили машини i… словом, текло своїм звичним плином звичайне спокiйне життя.