- Леско! Жучко!

І собаки не пізнають, аж за поли хватають... Боже ж мій, що робити мені? Нігде ж ні прутика, ні хворостинки... Кличу тільки: «Леско! Жучко!» - та оступаюся до ліси.

Ось чую - щось з хати вибігло.

- Який там чорт собак дратує? - гукає, чутно по голосу, Карпо, дядьків середній син.

- Се ти, Карпику? - обзиваюсь до його. - Іди лиш та проведи од собак.

- А ти хто така? Здалека? - питає мене.

«Боже! і рідні тебе не пізнають, а то вже собаки!» - думаю.

- Та се я, - кажу йому, - Варка. Хіба не пізнав? Іди лиш проведи, оборони. Он у вас які злі собаки стали!

Карпо підбіг до мене; собаки порозбігались у сторони та аж виють.

- Бач! се ти, Варко! - каже Карпо. - А я й не пізнав.

- Та й ти, - кажу, - який великий виріс, що й тебе не пізнати. А батько, мати дома?

- Дома.

- Що ж вони роблять?

- Лаються.

- За що?

- Господь їх знає! Батько п'яні прийшли, так мати їх і напали. Увіходжу в сіни - справді чутно бучу. Дядина, як та чечітка, теркоче та вичитує, а дядько коли-не-коли проведе товстим охриплим голосом та й замовкне та знову проведе...

Уходжу в хату:

- Здорові були ви, дядьку, і ви, дядино! Буча зразу стихла.

- Здорова! - мовить приязно до мене дядина, а дядько сидить біля столу, підпер голову рукою, шапка аж на потилиці... Подивився він на мене, якось страшно п'яними очима провів і хитнув головою... Шапка йому аж на очі насунулась.

- Ну, здорова!.. А що скажеш?

- Що ж я скажу? Прийшла до вас - та й годі.

- Прийшла? - і посунув шапку на потилицю. - Прийшла? А якого ж нам з міста гостинця принесла?

- Якого ж вам гостинця? - питаю.

- Крикливиці?., га, крикливиці?.. Шкода, брат! - і махнув рукою. - У нас і без того не малі крикливиці у хаті! Буде з нас і своїх крикливців. - Та й голову схилив на груди.

Дядина подивилась на його гостро-гостро, от наче ножами - очима пройняла.

«От і найшла, - думаю, - у лиху та нещасну годину! Ще тільки на поріг, а вже тобі і крикливицями очі вибивають!»

Одначе дядько, поточуючись, знявся і пішов надвір, а дядина підсіла до мене. Розпитує у мене то про те, то про друге, роздивляється моє убоге збіжжя, хвалить керсетку, спідницю.

То се ти, Варко, до нас, може, прийшла жити? - питає.

- До вас, - кажу, - коли приймете. Однак на чужих робила, то й на вас буду.

Порадилися ото ми собі; зосталася я.

Спершу мені так добре було, усі до мене такі ласкаві - і старі і малі; усі вітають, розпитують про місто, розказують свої випадки. Та се поки обсілася; як же обжилася трохи, то зараз і почали гострі спички у серце заганяти. Спершу дядько, п'яний, - на догад буряків - дайте капусти! - почне закидати: що де в чорта хто не вирветься, і з дітьми, і без дітей, та все до його, на його шию, об'їдати та оббирати; там дядина гримає, що дитина нікому не дає покою, а там і діти, одно по другому - то вщипне, то вдряпне «прокляте байстря», як його завжди величали. Я мовчу та всім годжу. Роблю, як не перервусь: чи піч полупалась - я вже й вимазала, чи около треба шпарувати - я вже і глиняники розвела. А настали жнива, то я, було, рідко коли й дома ночую: все на полі. Іноді так наморишся - рук, ніг не чуєш, спини не розігнеш... Друга б покинула все, пішла світ за очі, а я гляну у ту сторону, де дитина у снопах спить, промовлю: «Он де моє лихо, що мені очі зав'язало!», умиюся гіркими та й знову за роботу. Ніколи я ні до того, ні після того так щиро не робила, як у те літо; думка - працею їм догоджу... Як позвозили снопи у тік - отакі! Стоги понакладали і жита, і пшениці, і всякої пашні.

Люди, йдучи повуз двір, одно заздряться на наші стоги.

- От, - кажуть, - десь Луценко з сотню десятин заорав, що такі стоги понавертав!

А ми, тільки що звозили, годинка стоїть - зараз за ціпи: дядько, я та Івась, старший син дядьків. Перемо так ціпами, що, мабуть, аж на край села чутно. Поки глибока осінь настала, то у нас уже увесь хліб вимолочений був. Солома одна стояла - отакими ожередами!

За тиждень до Покрови ми обробилися. Далі уже і робота хатня, легше б було, та мене лихо спіткало. Після Покрови пішли дощі, густі-прегусті та холодні, осінні дощі. Одного разу цілий такий день я перебула надворі. Увечері щось мене тре, мне, руки і ноги судомить, усю докупи зводить, а голова так кругом і ходить.

«Ох мені ж лихо! - думаю. - Не дай, Господи, занедужаю». Та як на те, на третій день мені уже й на світ глянути не дає: голова болить, ходором ходить, не можна мені ні піднятися, ні підвестися.

Спершу усі коло мене взялися: і сього, і того - не помагає! Лежу, як колода. Як лежу, то все б, здається, узяла і зробила, а підіймуся, так і гримну... Що його у Господа милосердного робити? Бачу, вже на мене усі косо дивляться: то чого дитина кричить, то нікому пшона стовкти, то печі вимазати...

- Коли б же, - кажу їм, - не моє лихо тяжке, то хіба б я й не зробила? Якби можна, проти сили взяла, та бачите - мені й підвестися не дає.

- Та воно то так... не так підвестися, як...- одказують мені, промовчуючи.

Що скажеш? Мовчиш уже. А тут, дивись, дитина розкричиться, візьмеш його погодувати... Чим? Сама нічого у рот не беру - де ж те молоко візьметься?.. Візьмеш шматок черствого хліба з остюками, нажуєш, розмочиш тепленькою водицею, замотаєш його в ганчірочку, ткнеш у рот - на, мов, їж та мовчи!

А настане ніч, то чого тільки у ту ніч не передумаєш, чого не перегадаєш? Та все якесь у голову лізе таке неподобне.

Найпаче пам'ятаю одну ніч. Через тиждень після того, як злягла я... Місяць так світить, ніч видна, хоч голки збирай. Уже пізно було, усі спали, аж хропли; одна я не спала, перекидалася з боку на бік, як дурна... Місяць якраз ускочив у вікно, проти котрого лежала я з Івасем... Воно лежало коло мене, спало, притулившись до лона. Глянула я на його і згадала своє давнє життя, свою дитячу пору, дівування - все-все, до самого непримітного... І все те стало перед моїми очима, мов на картині намальоване. Там бійка та сварка дядькова та дядини надо мною малою, далі - гуси, гусенята, що я пасла, аж сичать мов, шавкотять коло мене; далі - жнива, як учили мене жати, як лінувалася я, жалілася: то болить голова, то спина болить, поки не вибили мене; далі - зимні довгі ночі, як я пряла, спать, аж хилилася, хотіла, - не можна: другі бігають, кричать, а ти сиди, пряди, вечеряти подай, посуду перемий та тоді й лягай, а як другі півні прокричали - вставай, світи і знову за гребінь; далі - як виросла, по улицях ходила, по вечорницях; як покинула дядька та дядину, у місто пішла, як жила там весело-превесело, поти не побачила його, як його кохала, пригортала, поки... І став він перед моїми очима, він з товаришем... їх розмова... регіт... страшний той, божевільний регіт. Вся я похолола зразу від його і зразу запалала... Дивлюся на дитину - лежить, рученята згорнуло... Головка, носик, личко, брови ширшають, більшають, то наче у хвилі потопають, то знову з води виринають... І здається мені - він коло мене, до мене руки простягає... От коли, кате, на тобі виміститись, от коли тебе покарати!.. Та як божевільна - хап дитину за горлечко... Як скрикне воно на всю хату, як лелесне - аж я кинулась! Та тоді: що се я, божевільна?.. Господи! Що се зо мною? І заступи, і борони від такого!.. Пригорнула Івася до лона, цілую та гойдаю… «Цить, цить,- кажу,- щоб хоч ті не почули».

Так пролежала я аж два тижні. Бачу, усі наші немов подуріли... Дядина і не дивиться, діти, знай, Івася лають, щоб не кричало. Та ніхто вже мені, як отой Карпо! Почне плакати дитина, то він прибіжить, ущипне за ніс...

- Цить, сякого-такого батька байстря! Мовчи, проклятуще вилупча!

Як мені все те було слухати? А тут ще й дядина:

- Доки ти, - каже, - будеш лежати? Лежати прийшла, чи що, до нас? От уже, слава тобі, Господи, третій тиждень пішов, як ти хворієш, на гарячку лежиш, без пам'яті хліб їси!

- Бодай, - одказую не стерпівши, - кожному так, то, може б, тоді й мені віри дойняли.