А тут і дядько обізвався:

- Що ж ти, умирати прийшла до нас, чи що, та ще й з дитиною?

- Хіба ж, - кажу, - я у вас не заробила того, щоб поховати, як умру?

- Який твій заробіток? От заробила лежачи...

Так мене сльози й облили. Сяк-так підвелася я та й пала зразу.

«Господи! - думаю.- Або смерті дай, або здоров'я!»

Днів через три після тієї бучі почула я себе мов краще. Устала, перейшла разів зо три хату, кинулася й до роботи - ні, не зможу.

Коли, якраз у третю неділю від тієї, у яку я злягла, уночі приходить дядько, хмурніший ночі, п'яніший землі.

- Вон, сяка-така, волоцюго! Не паскудь моєї хати, не безчесть мого двору! - Та до мене.

- Постійте, - кажу йому, - за що се? За те, що я ціле літо робила, ночей не досипляла, заробляла, так се мені така за те дяка?!

- Вон! одно слово, вон, сяка-така, з двору!

- Я піду, - кажу йому. - Тільки й ви верніть мені те, що я заробила за літо.

- А їла що? А годували ми тебе дурно? - присікалася дядина. Подивилась я на їх, подивилась, узяла дитину на руки та до сусіди.

Прибігаю до сусіди, там усі спали. Стукаю, добиваюся.

- Пустіть, Христом-богом молю, бо у нас страшний суд піднявся! Пустила мене сусіда, жаліюсь я їй.

- У волость, - каже, - треба жалітися.

Перебула я ніч у неї, а на другий день прошу сусідчину дочку Марусю:

- Піди, Марусю, піди, моя голубко, забери моє збіжжя: юпку теплу, плахту та чоботи юхтові, щоб хоч у дорогу було одягтися як слід.

Послухала Маруся, пішла; незабаром і вернулася.

- Не дали, - каже. - Мало, - каже, - вона у нас то сього, то того переїла та перевела - не дамо!

Сиджу я та плачу:

- Бодай вас, - кажу, - черви поїли, коли я у вас як слід шматок хліба з'їла!

А сусіда:

- Та не плач, дурна! От я тобі раджу йти у волость, пожалітися, то все тобі вернуть.

Послухалася я, одяглася у другу юпку - сусіда, спасибі, дала своєї, - завинула дитину й пішла.

Волость від нашого села верстов з п'ятнадцять буде... Пішла я, а осінь уже глибока стояла, вітер холодний віє, так наскрізь і пронизує, а я що там у тих двох юпчинах та чобітках на босу ногу; та ще хоч би здорова, а то тільки-тільки що вичуняла; холодно, іду - насилу ступаю... Та ще як на те забула й хліба узяти, пройшла верстов з десять - їсти, аж шкура болить! Дитина теж, видно, хоче, бо одно кричить і не втихає. Уже я його тулила-тулила до грудей - що ж ти там висмокчеш? - порожнісінько!.. Притулиться, чи смокче, чи ні, та й назад, знову у крик!.. Боже! що ж мені робити з тобою? Як тебе забавити, чим нагодувати?.. Од його крику вже й самій перехотілося їсти, а воно кричить, аж поле розлягається!

- Годинонько ж моя лихая! горенько тяжке! що ж мені у світоньку казати з тобою?

Так воно мені укричалося тоді, що я й досі чую той непевний крик його. Видно, вже не перед добром воно кричало, видно, чуло свою нещасну долю.

От уже швидко й до села, де була волость; уже з-за гори витикались церкви й біліли хатки по гірочках; от і річка блиснула, чорна, як хмара, сумна, як ніч, - звісно, як восени річки. Мені так щось відразу під серцем запекло, так запалало у йому та й розлилося по всьому тілу пекучим огнем... Чую - і очі горять, і лице палає, руки, ноги - все-все; у роті - хочу проковтнути - слини не достає, засохло; язик аж торохтить між зубами, й гірко мені, наче я полиню з'їла. Дитина, чую, аж із шкури вибивається, кричить... От-от уже доходжу до мосту, на греблю зійшла, тільки міст перейти - та й село... Упрошуся до кого у хату, випрошу шматок хліба, підкріплюся, тебе погодую... От уже й на міст зійшла...

Закрутилась, заходила кругом моя голова, захиталися ноги... чую - от-от упаду... Мерщій до перил притулилась, стою, відпочиваю... Ув очах плями миготять, широкі кружала ходять - то жовті, то сині, зелені, то вогненно-червоні... Ось наче що осіяло... І стала передо мною велика-велика хата, а музика грає, люди то сюди, то туди швендяють: ті кричать, ті їдять, ті співають... Усюди столи, на столах напитків, наїдків... Що се? Де се я?.. Дурна, дурна! і не догадуюся - се ж моє весілля грають, се ж мене з ним парують. Ось і він коло мене сидить, рука хусткою перев'язана, і я коло його... Держу на руках свого Івася, своє любе-миле дитя...

«Дивись, - кажу йому, - яка дитиночка? Як квіточка! Як виросте, у школу оддам, грамоти навчу...»

Подивився він на дитя...

«А ке лиш, я його подержу», - каже мені, протягаючи руки.

Я подала...

Закрутилося, заходило колесом все кругом мене... Непроглядна темнота очі криє... Чую - сунуться мої ноги, пливуть кудись, пливуть-пливуть... Я падаю...

Більше нічого не знаю, не пам'ятаю... Очунялась уже в тюрмі... за те, що буцім дитину у річку вкинула.

Довго мене держали там; цілий рік я казенний хліб їла, а потім ще у монастир завдали. Там я півроку поробила та й знову на волі.

Гуменя того монастиря, де я була, казала: «Зробила ти гріх тяжкий, як би рідного батька або матір на той світ звела. То тебе, - каже, - лихий попутав, то він на все зле й навів і буде тебе аж до сорока літ усе стерегти. Гляди!.. Молись, одмолюйся, од його тільки молитвою й одіб'єшся, і більше нічим... І дасть Господь добра усякого, доживеш ти вік у спокої».

Ось уже мені й за сорок минуло, а все служу, на людей роблю... А що заробила? Що на мені, те й за мною.

І молюся, та, видно, моя молитва така або ж Господь її не приймає...