— Дочекався слушного моменту, коли Лупікова та Щербака не буде в селі, домовився з Жаб’яком та Ступаком — от і все! Я закон не порушував, поділ землі та відписка на доньку не заборонена.

— І як вони пристали на твоє прохання?

— Заплатив! — стишеним голосом мовив чоловік. — Виявилися ласі на гроші, тож я дав кожному по царському червонцю. Тільки ви про це нікому! Зрозуміло?

Жінки кивнули головами.

— А ось Федір хотів відписати частину землі на кума, а той не погодився. Забоявся, — сказав Павло Серафимович. — Воно й зрозуміло. Хтозна, що далі буде?

— Одному Всевишньому відомо, — зітхнула мати і перехрестилася.

— Є ще одна новина, — серйозно сказав Павло Серафимович. — Навіть не знаю, чи вона добра, чи лиха.

— Та кажи вже! — перебила його мати.

— Оля свою частку землі, що ми їй дали у придане, теж відписує.

— На кого ж?

— На доньку Олесю.

— А як то?

— Одразу скажу: то було рішення Ольги, не моє, — попередив чоловік. — Тому прошу мене не звинувачувати. Оля видає заміж Олесю і свої два гектари дарує на весілля доньці.

— Заміж?! — сторопіла Варя. — Та вона ще ж дитина!

— Отож я й кажу, що Оля сама так вирішила.

— І за кого ж?

— Щоби бути впевненою, що землю не відберуть, вона віддає… Та хай йому грець! — Павло Серафимович знервовано заходив по кімнаті. — За нашого сусіда, за Йосипа.

— Що?! — в один голос перепитали здивовані жінки.

— Та чи вона зовсім з глузду з’їхала?! — скрикнула Варя. — Геть усі помішалися на тій землі!

Дівчина кинула на стіл папери, почала швидко вдягатися.

— Варю, — зупинив її батько. — Не лізь в чужу родину. То лише їхні справи, а не твої.

— Я хочу з нею поговорити! — твердо мовила Варя. Вона схопила хустку й швидко вибігла надвір.

Варя була обурена до краю, тому не йшла, а бігла вулицею. Назустріч їй ішла Ганнуся. Вона помітила схвильовану та розчервонілу колишню подругу, яка бігла кудись розхристана, хустка в неї сповзла з голови, коси розсипалися по плечах. Ганнуся мала намір зачепити Варю, але та пробігла повз ніби навіжена. Дівчина подивилася їй услід, покрутила пальцем біля скроні.

Варя, важко дихаючи, влетіла в хату, впустивши за собою морозний дух. Олеся сиділа на лавці напроти матері. Було видно, що дівчина плакала: очі червоні, підпухлі, сама сумна як з хреста знята.

— Олесю, вийди, нам треба побалакати! — з порога замість вітання сказала Варя. Дівчина покірно вийшла, похиливши голову. — Це правда?! — розгнівано спитала Варя.

— Ти маєш на увазі…

— Так! Саме це!

— Правда, — відповіла Ольга.

— Ти що? Зовсім з глузду з’їхала?! — накинулася на неї Варя. — Куди їй заміж?! Вона ще дитина!

— Не така вже й маленька дівчинка. Їй уже виповнилося сімнадцять, — спокійно сказала сестра.

— Ну то й що? Ти подивися на неї! Мала зростом, худюща, зеленюща, квола, хвороблива.

— Та чи я винна, що вона часто хворіє? — обурилася Ольга. — Я вже її не раз посилала ходити по іванівській росі — все марно!

— Тим паче. Куди їй такій іти заміж?!

— А ще зваж на те, що вона вся обварена. Ти бачила її обпечені ноги? Живіт? Кому вона така потрібна? Чи ти гадаєш, знайдеться для неї порядний хлопець? — Ольга знизала плечима. — А те, що зростом не вийшла, так вона вже й не виросте. Чи я винна, що така вона вродилася? Худа, то що з того? Одна я в тіло пішла. Ти теж не гладка.

— Що ти порівнюєш? Скільки мені років, а скільки Олесі? Яка з неї буде дружина, мати? У неї навіть грудей немає, — вже спокійніше сказала Варя.

— Є. Маленькі. Дитину народить, буде годувати, то побільшають.

— Господи! Яка дитина?! Олю, що ти городиш? Ти хоча б спитала у неї, чи подобається їй той Йосип?

— Що вона зараз розуміє у чоловіках? Тоді покохає, коли пізнає чоловіка.

— А якщо не покохає?

— Звикне — то й полюбить. Ти теж, наскільки я знаю, не за коханого пішла, — зауважила Ольга.

— Звідки ти знаєш? — щоки Варі ще більше почервоніли.

— Та чи я одна? Запитай свою подружку Ганьку, вона язиком плеще біля кожного колодязя про тебе і Андрія.

— От свиня! Я їй патли повидираю!

— Роби, що хочеш, а у наші справи не пхай свого носа.

— Олю, давай не сваритися, — попрохала Варя. — Ми ж з тобою рідні сестри. Лише скажи мені: навіщо?

— Мої старі обома руками за колгоспи, а Іван — ганчірка, слухає батьків. А хто до мене тут дослухається? Невістка — в горлі кістка. Чому я повинна свою землю, яку надбали мої батьки, комусь віддавати? Відпишу на Олесю та Йосипа, хай користуються. Зараз брати Пєтухови у пошані, вступили до комсомолу, виступають на зборах, дивись, у люди виб’ються. І хто посміє у них наділ відібрати? Та що там забирати, коли у них невеликий клапоть землі біля хати, і все.

— Невже тобі той шмат землі дорожчий за щастя рідної доньки? — Варя з надією подивилася на сестру.

— Ось тому і віддаю заміж, бо дбаю про її щастя, — відказала Ольга. — І не смій мені дорікати тим, що я погана мати. Я — гарна мати. Ось так!

— І коли ж весілля? — сумно спитала Варя.

— Яке там весілля?! Завтра спишуться у сільраді, оформлю документи на землю, а у неділю посидимо з родичами вдома по-домашньому. Прийдеш?

— А вінчання коли?

— Вінчання не буде — Йосип же комсомолець!

— Якось все не по-людськи.

— І саме життя неправильне, — додала Ольга. Вона підвелася й пішла до іншої кімнати, давши знати, що розмова закінчена.

Розділ 20

Варя, як ніхто, розуміла Олесю. Краялося її серце, коли нещасне дівча повели до сільради. Олеся була схожа на перелякане мале щеня, яке забрали від теплого тіла матері. Вона дивилася навколо себе очима, сповненими жаху, ніби відчувала щось страшне та неминуче, але ще не зовсім розуміла, що з нею повинно трапитися. Варя, як могла, підтримувала нещасну наречену, але ні подарунки родичів, ні переписана на неї та Йосипа земля, ні слова втіхи тітки Варі не могли розрадити Олесю. Іноді з її великих сумних очей невтримно котилися сльози. Тоді наречений смикав її за руку — і сльози, як за командою, завмирали на блідому обличчі. Варя, яка вже почала звикати до свого заміжжя, ніби знову пережила весь жах власного весілля та відчуття безпорадності. Павло Серафимович намагався жартувати й усміхатися, але в очах його теж був смуток. Лише Ольга залишалася спокійною і незворушною. Варі вона здалася навіть задоволеною від того, що спекалася доньки. Ніби прочитавши думки сестри, Ольга тихо сказала Варі:

— Ти помиляєшся. Я — гарна мати. Будуть свої діти, тоді ти мене зрозумієш.

Варя на те нічого не відповіла, але була впевнена, що ніколи, ні за яких обставин не віддасть свою доньку за нелюба. Вона, як і Олеся, як багато дівчат села, не могла ослухатися батьків, але добре знає, як жити тілесно з одним, а думками — з іншим.

Наступного дня Варя зранку почала визирати у вікно.

— Що ти там видивляєшся? — спитав її Василь.

— Хочу побачити Олесю, — відповіла Варя.

— Тепер вона заміжня жінка, у неї своя сім’я, є чоловік, свекруха, тож не пхай свого носа туди, куди не просять, — зауважив він.

— І ти мені не вказуй, що робити.

— Послухай, — роздратовано сказав Василь. Він схопив її за плечі, боляче їх стис. — Я — твій чоловік. І ти повинна мені коритися.

Він свердлив її розгніваними очима. Варя не злякалася. Вона витримала той погляд і, дивлячись прямо у вічі, сказала:

— Я це пам’ятаю. І не забуду до скону, бо дала слово перед Богом. Я нічого не зробила поганого. Ти володієш моїм тілом, але не душею. Я скорилася батькам, тобі, звичаям, мені ви залишили лише душу, і вона в мене вільна. Я хочу бачити Олесю, бо в грудях аж пече від такої несправедливості, і я буду дивитися у вікно стільки, скільки буде потрібно, — сказала вона спокійним голосом. — А тепер забери від мене руки. Йди порай скотину, ти ж хотів бути заможним, то працюй! Твій тесть не любить ледачих.

Василь нічого не відповів, пішов одягатися. Вже біля дверей сказав: