— Якби я тебе не кохав…

— То що б було?

— Набив би!

— То бий! Можеш навіть забити до смерті! — спалахнула Варя. — Можливо, було б мені легше!

Василь вискочив з хати, голосно грюкнувши дверима. Варя знову подивилася у вікно. Стара, неохайна, якась розхристана хата Пєтухових примостилася за похиленим тином навпроти будинку батьків, але й звідси дівчині було її добре видно. Незабаром Варя помітила Олесю, яка виносила з хати діряві половики. Олеся кидала їх на сніг, і від них здіймався стовп пилюки. Дівчина довго трусила доріжки, потім простелила їх і заходилася чистити снігом. Маленькими почервонілими долоньками вона насипала сніг на половики, а потім ретельно змітала його віником. Незабаром виросла ціла купа брудного, навіть чорного снігу.

«Старається догодити свекрусі, — подумала Варя. — Довго доведеться їй чистити гнидники Ониськи. У тій смердючій хаті бруду стільки, що потрібно лопатою вигрібати».

Варі шкода було Олесю, хотілося кинути все і піти їй на допомогу, але вона не мала на те права. Вона увійшла в ту хату невісткою, тож повинна бути покірною та роботящою. З тягарем на серці Варя подалася доїти корів.

Надвечір, коли Василь пішов навідати своїх батьків, Варя знову почала виглядати у вікно, сподіваючись побачити Олесю. Кілька разів вона підходила до вікна, але дівчини не було у дворі. Мимоволі Варя задивилася на хатинку навпроти. Там вів усамітнене життя дядько Костя. Чоловік був учасником громадянської війни, звідки повернувся з покаліченою осколками лівою рукою. Прийшовши додому, дізнався, що вже вдівець.

Дядько Костя так і не привів до хати нову дружину. Можливо, стидався свого каліцтва, але подейкували, що в нього хворі легені. Частенько вранці він виходив у двір, сідав на призьбу й подовгу натужно кашляв. Попри те, що чоловік міг працювати лише однією рукою, його старенька хатинка завжди була охайна та чиста, у дворі та коло двору заметено, нарубані дрова акуратно складені під сараєм. Біля тину на вулиці дядько зробив довгу дерев’яну лавочку. Вечорами він самотньо сидів на ній, попихкуючи цигаркою, а коли хтось сідав поруч, перекидався слівцем і йшов додому. На довгій лавочці у неділю збиралася молодь із вулиці, щоб потеревенити, бо тут була схованка від дощу — старезна верба. Попри те, що в селі майже не росли верби, ця була старожилом і під своїм віттям спостерігала за поцілунками вже не одного покоління закоханих.

Варя замислилася, поглядаючи на садибу сусіда, і не одразу звернула увагу на двох чоловіків, які вийшли з хати. Вона вдивилася у сутінки. Дивно. До дядька Кості майже ніхто не заходив, тим паче проти ночі. Спалах від підкуреної цигарки освітив лице сусіда. Гість потис йому руку, і дядько Костя повернувся у дім. Дівчина впізнала другого чоловіка відразу, коли той вийшов із двору і став, підперши спиною вербу. Від її гарячого подиху спітніло скло, і постать Андрія розчинилася, як у тумані. Варя відсахнулася від вікна. Здавалося, що в лункій болісній тиші кімнати чути стуготіння серця, яке ладне було розірвати груди.

Варя довго не запалювала лампу. Вона сиділа, ніби кам’яна брила, нездатна ворухнутися. Було відчуття ув’язнення у своєму домі. Чому Андрій приходив до сусіда? І навіщо стояв під вербою, вдивляючись у її вікна? Нащо торкатися незагоєної рани? Можливо, він випадково, мимоволі подивився у цей бік?

Варя підвелася. У голові шуміло. Вона кинула погляд у вікно — Андрій стояв на тому ж місці. Від болю хотілося вити. Він майже поруч. Потрібно зробити з десяток кроків — і можна буде бодай глянути йому у вічі, торкнутися його великих долонь, які одночасно сильні та м’які і добрі.

Варя тихо суне до дверей, але раптом вони самі відчиняються і перед нею з’являється темна чоловіча постать. Варя скрикнула з переляку і провалилася у пітьму.

Коли отямилася, біля її ліжка сиділа мати.

— Як ти, доню? — спитала лагідно.

— Хто то був? — хрипким кволим голосом промовила Варя.

— Де?

— У сінях.

— Та то ж Василь повернувся додому, ледь прочинив двері, а ти й упала.

— Василь?

— А то хто ж?!

— Василь, — прошепотіла Варя. То прийшов її чоловік, а вона подумала… Справді, хто ще може зайти до хати?

— Ти не хвора? — турботливо запитала мати.

— Ні. Звідки ви таке взяли?

— Бо й на весіллі знепритомніла, і зараз. Чи, бува, не вагітна? — майже пошепки.

— Ой, мамо! — відмахнулася Варя. — Йдіть уже додому, зі мною все гаразд.

Варя насипала Василеві вечерю, сама їсти не схотіла. Чомусь нічого не лізло до рота. Чоловік пішов спати, але Варя не поспішала йти до ліжка. Дочекалась, коли той почав сопіти уві сні, тихенько, щоб, бува, не розбудити, лягла поруч. Андрій розбурхав у ній спогади, хоча вони й не згасали. Варя відчувала: попереду порожнеча, але є в потаємному куточку душі згадки про палкі ночі кохання. Вона жила тими ночами, коли ніхто не заважав поринути в них до останку. Але зараз їй чомусь згадався той вечір, коли вона вперше подивилася на нього не як на односельця, а як на юнака. То було напередодні Івана Купала. З розповідей бабусі Варя знала, що в ніч на Івана Купала не можна спати, бо по землі ходить Щастя. А Улянида ще розповіла, що дерева тієї ночі можуть переходити з місця на місце, між собою розмовляють тварини і трави. Як же можна було всидіти вдома такої утаємниченої ночі?! Батьки Варю відпустили на гуляння біля озера, тож вона з Ганнусею звечора побігла на луки, щоб чогось не проґавити.

Разом зі старшими дівчатами Варя у вінок вплітала м’яту, чебрець, васильки та любисток. Поки хлопці збирали хмиз на багаття, вона з подружками прикрашала квітучими вінками та різнобарвними стрічками опудала Купала та Марени, навіть особисто вдягла на Марену намисто з бубличків. А коли прийшов час підпалювати хмиз, Варя нахилилася, щоб підкинути до купи суху гілку, — і за тією самою гіллячкою потягнувся високий юнак. Варя ненавмисне торкнулася його руки і зустрілася з ним поглядом. То було як удар блискавки! Вони дивилися одне одному у вічі, бачачи саму ніжність. Далі було все як у красивій казці. Дівчата співали купальських пісень, тріщав хмиз у багатті, розсіваючи міріади світних іскорок, потім водили за ходом сонця хороводи, пускали згори у воду обмазане смолою і підпалене старе колесо від воза, рясно прикрашене гілками. Коли в багатті пригас вогонь, Варя розігналася і стрибнула через вогнище, не забувши промовити: «На силу, на здоров’я, на врожай!» І знову шукала очима Андрія. Він підскочив зненацька ззаду, міцно схопив її за руку, вони побігли до багаття, стрибнули разом, а він затримав її руку. Було чомусь соромно, але так приємно! Потім вони топили в озері Марену і пускали віночки. Хлопці почали бризкати на дівчат водою, ті, своєю чергою, вирішили їх теж облити. Юнаки зловили Ганнусю і потягли кидати у воду. Вона верещала, дівчата кинулися на допомогу. Варя вже була мокра, але мала намір виручити подругу, коли перед нею став Андрій.

— Ходімо погуляємо, — запропонував він.

— А ти не підеш вареники їсти? — чомусь запитала Варя, бо Ганнуся весь вечір торочила про вареники з сиром, які будуть їсти усі гуртом.

— А ти?

— Я не хочу.

— Я теж.

Стояв п’янкий запах берегових трав, стрекотіли коники, на чорному небокраї крихітними смолоскипами палахкотіли зірочки, коли Андрій торкнувся її вуст своїми губами. Варя не відштовхнула його, вперше відчувши присмак його вуст і незрозуміле, незвідане, але таке приємне тепло всередині. Вони гуляли луками, а Варя все поглядала в бік дерев.

— Що ти там хочеш побачити? — запитав Андрій.

— Як дерева ходять, — зізналася вона.

— То все бабусині казки, — усміхнувся він.

— А цвіт папороті? Він є?

— Кажуть, що є.

— Чи знаходив хтось ту квітку?

— Бог його знає, але старі люди розповідають, що були такі щасливці.

— І вони насправді здобули чарівну силу? Чи знайшли скарби? — допитувалася Варя. — Чи справді почали розуміти мову птахів та звірів?

— Я не знаю, — відповів він. — А хочеш, я зараз піду до лісу і пошукаю квітку папороті?