— Та-а-к! — задоволено протягнув Павло Серафимович. — Буян — моя гордість. Та й подружку його, білокопиту Ласочку не зміг продати. Гарна пара! Красиві, дужі. А як вони на луках обнімаються! Головами. Грива до гриви, торкаються головами одне одного — люди та й годі! — захоплено сказав батько.

— А там і лошатко приведуть, — додала Варя, радіючи, що розрадила батька.

— Якщо іроди не відберуть.

— Не відберуть! — запевнила Варя, хоча й мала великий сумнів. — Є дійні корови, бик симентальської породи, тож не пропадемо! Все у нас буде добре. Я відчуваю це!

— А я, доню, чую, що хмари над нами гуснуть. Ось-ось гримне!

— Тату, не лякайте мене, — попрохала Варя.

— Випий, поїж та лізь на піч відігріватися! — сказала мати, ставлячи на стіл горілку та миску з картоплею.

— Іди, Ластівко, Василя нагодуй, — лагідно промовив батько. — Чоловік з дороги, з незвички, стомився дуже.

— Тоді я пішла, — сказала Варя.

Василь невдоволено поглянув у бік Варі.

— Де ти лазиш? — буркнув він.

— Я не лажу, а ходжу, — спокійно відповіла вона. — З батьком розмовляла. Їсти хочеш?

— А ти як гадаєш? — мовив він, умощуючись за стіл.

Варя дістала з печі чавунок із вареною картоплею. Добре, що вчасно підкидала у піч дрова — страва була гарячою. Почала накладати картоплю у полумисок. Вся хата наповнилася картопляним запахом. Для смаку Варя додала до картоплі смаженої цибулі. Дівчина нахилилася, потягла носом повітря й одразу ж побігла надвір. Її знудило, аж усі нутрощі вивернуло. Коли відпустило, Варя витерла губи снігом, зайшла до хати. Вона принесла до столу полумисок на витягнутих руках, поставила перед чоловіком, а сама сіла віддалік.

— Що з тобою? — запитав він.

— Нічого.

— Тебе вже не вперше нудить.

— Я… я вагітна, — сказала вона, й одразу на щоках спалахнув рум’янець.

Василь підбіг до неї, обняв за плечі, поцілував у шию.

— У мене буде син?! — радісно скрикнув він.

— У мене буде дівчинка, — тихо, навіть сумно мовила Варя.

— Ні, таки син!

— Дівчинка-квіточка, — повторила вона нещодавно почуті слова.

— Звідки ти можеш знати, хлопчик чи дівчинка?

— Знаю. Улянида сказала.

— Ти знову з нею спілкувалася?! — невдоволено сказав чоловік.

— Так. А що?

— Те, що вона несповна розуму! Ніхто з нею не товаришує, одна ти. Чи мало молодиць, з якими можна нормально і побалакати, і…

— Мені з нею цікаво, — зізналася Варя. — Справді, вона трохи дивна, але розумна.

— Розумна?! Та вона божевільна! Просто дурна! Ти мене соромиш перед людьми!

— Тобі соромно за мене?

— Так! Чоловіки вже шпильки пускають у мій бік. Кажуть, що і ти пришелепуватою станеш, як будеш до ненормальної бігати.

— Улянида розумніша за тих телепнів, — зауважила Варя.

— Як хочеш, але я забороняю тобі до неї ходити!

— Я не твоя власність, — спалахнула Варя. — Я тобі вже казала, що ти не маєш права вказувати мені, що робити, до кого ходити. Тобі мало того, що я пішла за тебе?!

— Мало! — Василь швидко підійшов до вікна. — Мало, Варю! Дивись! — він відсунув фіранку, тикаючи пальцем у вікно. — Він тебе виглядає? Чи не так? Думаєш, я не бачив Андрія, коли він вештався під нашими вікнами?! Ти хочеш з мене зробити посміховисько?! Я цього не допущу! Я зараз піду й наб’ю йому пику!

Василь побіг до дверей. Варя схопила його за руку.

— Зачекай! — сказала вона. — Не зважай на нього. Головне, що я з тобою і у нас буде дитина. Чи не так?

Вона заглянула йому в очі. Василя розчулив цей прямий погляд у розкриллі чорних брів. Його рука ослабла, риси обличчя розгладилися. Він ніжно пригорнув Варю до себе, сховавши лице в її пухнастих косах, і довго не відпускав. Не хотів, щоб дружина побачила, як зволожилися його очі.

Розділ 24

Лупіков підкинув дрова у грубку. Жадібні язики полум’я одразу почали швидко лизати сухе поліно, яке затріщало і з нього посипалися яскраві маленькі іскорки. Іван Михайлович простягнув руки до тепла, хоча в приміщенні було не холодно. Відчувши на долонях жар, він причинив дверцята, за звичкою почав міряти кроками відстань від вікна до дверей, від грубки — до стола. Так йому думалося краще. А ще мав звичку ніколи не розлучатися зі своєю шкіряною курткою та кобурою зі зброєю. Було вже спекотно, але чекіст не допускав навіть думки роздягтися. Так солідніше. І думки в голову приходять краще.

А подумати є про що. Зроблено вже багато. Частина людей все-таки записалася до колгоспу. Кілька днів знадобилося, щоб переміряти їхні землі, залишити колгоспникам по п’ятдесят соток біля хат для ведення приватного господарства. Сформували актив колгоспу. У цьому напрямку ще доведеться попрацювати, щоб залучити для ведення господарства активних, розумних та ініціативних людей. Потрібно вибрати завгоспа та бригадира, але це буде пізніше. Є трохи худоби, яку буде вилучено у членів колгоспу, а для неї слід збудувати стайні. На днях голова колгоспу зі списком у руках обійшов усі подвір’я, сповістивши, що вже треба йти на роботу.

Ранком село розбудили переливи гармоніки Михайла Чорножукова, який за власною ініціативою пішов вулицями. Селяни виходили з домівок і йшли за ним. Приємно було дивитися, як люди вишикувалися колоною і з піснями прийшли до будинку правління. У всіх був святковий настрій, а брати Пєтухови навіть почали підтанцьовувати. Щоправда, на роботу вийшли не всі з тих, хто записався у комуну. До дисципліни слід людей привчати. Бо позвикали спати скільки заманеться, працювати, коли вважають за потрібне. Такого надалі не буде. Але Іван Михайлович, як мудрий керівник, вирішив першого дня не затьмарювати свято. Разом із Ступаком повели людей за село. І знову йшли з піснями під звуки гармоніки на заздрість усім куркулям. Правда, картину псували Пантьоха та стара Секлета, які на посміховище всього села плелися позаду колони. Дурнуватий Пантьоха підстрибував та невчасно підвивав пісні, за що його мати постійно ляскала долонею по спині. Але вони теж члени суспільства, які вирішили добровільно записатися в колгосп. Нічого, і для таких знайдеться робота.

На краю села стояли дві напіврозвалені хатини. Там колгоспників зустріли секретар парторганізації та голова сільради. Вони, як і годиться, підготували пафосну промову, закликали до сумлінної праці. Першочерговим було завдання розібрати хати та збудувати стайні для коней та корів. Тож чоловікам видали сокири, пилки та лопати, жінкам дали наряд допомагати чоловікам. Ганну Теслюкову призначили поваром. Вона мала готувати їжу у великому казані для колгоспників. У першу чергу їй під розписку видали миски, ложки, казан, продукти для супу та кілька буханців хліба. Ганна дівка хвацька до роботи, моторна, тож повинна впоратися з дорученням. Їй у поміч приставили Секлету та Пантьоху, від чого Ганнуся зморщила носа та скривилася як середа на п’ятницю. Але Пантьоха швидко зрозумів, що від нього хочуть. Він без упину тягав дрова для багаття, над яким висів казан. Горбата Секлета теж почала зносити хмиз. В обідню перерву люди зігрілися гаряченьким.

Михайло встиг ще й зіграти на гармошці. Гарний чоловік. Повна протилежність своєму батьку та дядькам. За ним люди підуть, бо вміє і пожартувати, і підбадьорити. Такі активісти дуже потрібні в колгоспі. Але як діяти, коли він з родини куркулів-кровопивців? Михайло і в комсомол вступив, і в колгосп записався одним із перших, і коня віддав на потреби колгоспу без усякого жалю, і до церкви він не вештається. Ходять чутки, що на ідейному ґрунті Михайло посварився з батьком і тепер навіть не вітається з ним. І жінка його прийшла на роботу, знайшла, з ким залишити дітей. Якщо хоче людина працювати, то знайде, куди подіти дітвору. Бо є такі, що не хочуть іти в колгосп, мотивуючи тим, що нема на кого дітей полишити. Чи й не відмовка! Знайшлися такі розумники, що замість себе посилали на збори своїх жінок. Запитуєш їх, чому так чинять, а вони тобі у відповідь: «Вони ж рівноправними стали, як вирішать, так і зробимо». Приїжджало керівництво з району, запитали їх, чому не вступають у колективне господарство. Відповіли: «Не вступаємо, тому що нас туди не пускають жінки». Або ще краще: «Піду з жінкою пораджусь». І коли це таке було, щоб у селі чоловіки зі своїми бабами радилися?! А ті раді підіграти своїм чоловікам. Заявляють: «Якщо наші чоловіки вступлять у колгосп, ми їх не пустимо на поріг домівки!», або лякають тим, що подадуть на розлучення і вимагатимуть поділу майна, землі та худоби. Чого тільки не наслухаєшся від цих темних людей! Один з чоловіків на сміх приїжджих заявив: «Боюся своєї дружини, бо застидає мене, коли піду в колгосп». І це говорить той, хто не раз давав добрих стусанів своїй судженій! І сміх і гріх був, коли один селянин сказав, що він і не проти колгоспів, але його дружина не хоче відпускати в колгосп… корову. Темне, неосвічене село.