Роботи непочатий край, але є ті, хто заважають нововведенням. Це не лише куркулі, а й місцевий панотець. Брати Пєтухови, як свідомі громадяни, розповіли, що батюшка Ігнат казав людям, що колгосп несумісний з релігією, навіть закликав не писати заяви, бо змусять працювати у неділю, а церкви закриють і не буде, де молитися. Дійшли чутки, що батюшка Ігнат навіть пророчив погибель комуністам, комсомольцям та колгоспникам як безбожникам. Було ясно як білий день: церкву потрібно ліквідувати. І зробити це треба якнайшвидше. В інших господарствах давно позакривали церкви, розігнали попів поганою мітлою, а тут досі ходять у неділю на служби та слухають антирадянську пропаганду. Потрібно діяти швидко і впевнено! Нехай селяни збираються недільного ранку біля церкви, побачать, що радянська влада не допустить неповаги до себе. Досить бути такими сірими, неосвіченими та забобонними! Настає нове життя! Ось за це можна отримати похвалу від керівництва.

Іван Михайлович знову прочинив дверцята грубки, вкинув ще одне поліно, задоволено потер руки, сам собі посміхнувся. Скоро, зовсім скоро заживе село по-новому!

Розділ 25

Павло Серафимович з усією своєю родиною недільного ранку попрямував до церкви.

Разом з дружиною він ішов попереду, вітаючись на всі боки з односельцями. За ними йшли Василь з Варею. Здавалося, донька змирилася із заміжжям, але все одно щось не так було в новій родині. Ось і зараз ідуть поруч, мовчки, обоє набундючені. Здається, і не сваряться молодята, але радісного сміху не чути. Може, воно так зараз прийнято у молоді — не показувати свої почуття при сторонніх?

Церква була на вигоні, на узвишші. Вулиця скінчилася, і Чорножукови помітили на майдані біля церкви комуністів та комсомольців, які стояли перед входом. Серед них Павло Серафимович одразу запримітив сина Михайла, який тримав коня за уздечку. Було дивно, що до цього часу не дзвонили у дзвони. Якесь лихе передчуття пробігло холодком по спині Павла Серафимовича. Дружина стривожено поглянула на чоловіка.

— Ану ходімо, подивимося, — мовив він до Надії.

Чорножукови приєдналися до натовпу людей, які скупчилися на второваній дорозі.

— Друзі! — пафосно звернувся до натовпу Лупіков.

— Чортяка тобі друг! — кинула йому якась молодиця.

— Сьогодні у нас велика подія! — продовжив Іван Михайлович, не звернувши уваги на репліку. — Колись історики занесуть цю подію в книжки. З сьогоднішнього дня нас, комуністів, комсомольців, колгоспників, не будуть називати антихристами, бо ми будуємо нове світле життя! Селянська культура не може й надалі бути під впливом релігії, бо саме церква та священики насилають туман на вашу свідомість.

— Відійди! — до Лупікова підійшов Федір Чорножуков зі своєю дружиною. — Я прийшов на службу, а ти мені заважаєш.

— Ось бачите! — скрикнув чекіст. — Несвідомі люди, яким забили мізки попи своїм Богом!

— Бог один для всіх, — спокійно сказав Федір.

— Бога немає! Не існує в природі!

— Це для тебе немає, а для мене — є. Тож дай людям зайти до церкви, — попрохав Федір. — Якщо хочеш промови виголошувати, то збирай збори, а тут тобі нема чого робити.

До брата підійшов Павло Серафимович з дружиною, став поруч.

— Не гніви Бога, — сказав він, — пусти людей всередину.

— Ніхто туди більше не зайде! — закричав Лупіков.

Федір широким розмахом руки хотів відсторонити чекіста, але той швидким рухом дістав наган, підняв угору.

— Ще один крок — і я буду стріляти! — скрикнув він, але на нього горою рушив Павло Серафимович. Лупіков пальнув зі зброї вгору. Злякано заржав кінь, і настала мертва тиша. — Хлопці, забирайте попа! — дав він команду, і лише тоді люди помітили підводу неподалік церкви. Біля неї залишився один чоловік, а двоє озброєних, у чорних шкіряних куртках, попрямували до церкви.

Батюшку Ігната вивели у рясі, з хрестом на грудях, не дали навіть вдягнутися. Руки його були заведені назад та зв’язані мотузкою. Лупіков підійшов до нього, різким рухом зірвав з шиї позолочений хрест, подав його озброєному чоловікові.

— Повезете все під розписку, — наказав він. — І цього теж забирайте.

Люди у натовпі завмерли від несподіванки.

— Люди добрі! — кричав батюшка Ігнат, а його майже тягли під руки, штовхали у плечі. — Пам’ятайте, що Бог є, він турбується про вас, він вміє прощати, він буде завжди з вами! Навіть тоді, коли ці нелюди знищать усі церкви! А комуняки будуть горіти в пеклі! Будьте ви прокляті, виродки, іуди, антихристи!

Це було останнє, що почули люди. Чоловік у шкірянці вдарив панотця наганом по голові. Заюшила кров, а тіло священика одразу обм’якло. Чоловіки потягли його до саней, а на білому снігу залишалися червоні, як ягоди калини, краплі. Люди мовчки хрестили панотця, а потім клали хрест на груди. Ніхто не наважився навіть рипнутися, бо на натовп був націлений наган Лупікова.

— Чому стоїмо? — звернувся чекіст до комсомольців. — Зараз ви — творці історії! Комуністична партія вас не забуде, тож до роботи!

Михайло, Йосип та Семен побігли до церкви. За мить вони вже були на дзвіниці. Цілковиту тишу розірвав звук дзвона, який тужно дзвякнув, важко впавши на мерзлу землю. Натовп зойкнув одним подихом. За мить Михайло спритно здерся на вершечок купола. Він накинув мотузку на великий позолочений хрест. Кінець мотузки скинув донизу. Жаб’як прив’язав її до коня, повів його за собою. Мотузка натяглася, а Михайло кілька разів вдарив сокирою по хресту. Хрест востаннє блиснув позолотою на верхівці, перевернувся у повітрі і впав, увіткнувшись у кучугуру снігу.

— Будь ти проклятий, виродок нещасний! — крикнула бабуся з натовпу.

Павло Серафимович рвонув уперед, але йому вчасно повисли на дві руки донька та дружина.

— Таточку, не треба, — заплакала Варя. — Він вас застрелить! — сказала вона, поглянувши на націлену в їхній бік зброю.

Павло Серафимович міцно, до болю, стис зуби.

— Іуда! — процідив він.

А комсомольці, як коти, спустилися донизу і вже за мить виносили з церкви образи´. Святі дивилися на них суворо, але ті того не помічали. Сміючись, вони скидали старовинні ікони в купу, ніби сміття. То були намолені образи, до яких століттями зверталися люди і в горі, і в радості. Святі лики бачили на своєму віку і хрещення немовлят, і вінчання молодят, і проводи в останню путь, і дивовижні зцілення. Зараз очі святих дивилися на все, що з ними відбувається, з німим докором. У них застигло питання: «Чому? Навіщо? За що?!» Навколо купи образів почав бігати, підскакуючи та регочучи, Пантьоха. Якась жінка билася в істериці, дехто став на коліна, почав молитися та бити поклони. Повсюди чувся плач та прокльони, лише страшно посміхався Михайло, скидаючи святі образи на землю, як непотріб. Кілька разів він кидав погляди у бік батька. Павло Серафимович мужньо витримав це, а син навіть не помітив, скільки презирства та гидливості було в очах батька. Мовчки заливалася слізьми мати Михайла, але він теж того не побачив.

Лупіков щось шепнув Жаб’яку, і той швиденько підбіг до ікон. Він схопив образ Миколи Угодника й, не випускаючи з рук рамку, з силою вдарив прямісінько в обличчя святого. Позолочена рамка залишилася у нього в руках, а на лику святого залишився брудний відбиток чобота.

— Тьху! — плюнув він на образ і кинув до купи.

— А щоб ти кров’ю харкав! — почулося з натовпу.

— Цить, недоумки! — крикнув він.

— Мати твоя в гробу перевернулася, продажна твоя шкура! — донеслося у відповідь. — Жаба ти гидотна!

Максим Гнатович почав шукати очима того, хто це вигукнув, але його зупинив порухом руки чекіст. Жаб’як поніс рамку на воза, де лежало нерухоме тіло панотця.

Лупіков писав олівцем на папері, нумеруючи всі предмети, які виносили з церкви. Після опису все складали на сани. За позолоченою рамкою туди віднесли великий золотий хрест, дві золоті чаші, дві срібні таці та два образи, оздоблені золотом. Наприкінці винесли старовинні книжки, кинули у купу. Озброєним людям Лупіков дав команду від’їжджати, а потім подав сірники Михайлові. Чоловік підсунув Євангеліє під образи, чиркнув сірником — і вже за мить лики святих лизали язики полум’я.