— Якби ж це розумів твій батько, — зітхнув Андрій. — Хто він і хто я? Він — багач, має двох наймитів, і город, і поля, і сіножаті, і навіть ось цей березовий гай. А у нашої родини клапоть землі та п’ятеро ротів. Знаєш, як люди кажуть: «На похиле дерево і кози скачуть»… То одежу треба справити, то взуття, а про їжу я вже мовчу — тільки й думки, аби щось поїсти.

— Ну то й що?!

— Про таких, як я, говорять: «Як не було добра змалку, то не буде й до останку», — сумно сказав Андрій.

— Ну що ти таке балакаєш?! Ти ж мене кохаєш, а я — тебе. Батько душі в мені не чує, чи то ж він не бажає мені щастя? Не ворог же він мені?

— Ось тому й усе частіше спілкується з Василем. А той до рота твоєму батькові заглядає та підтакує, напевне, у зяті вже набивається. А як той Василь на тебе дивиться! Очі б йому повиколював, щоб не тільки на тебе не вирячувався, а й світу білого не бачив!

— Ревнуєш? — усміхнулася Варя. — Мені той Василь потрібний як дірка у мішку!

— Зате у нього зо п’ять гектарів землі є, кінь, корова, теличка та й ще різна живність. Забере Василь тебе у мене. Що тоді я буду робити?

— Це якщо я піду за нього. Навіщо мені чужа худоба? У нас своєї вистачає. Я ж у тата пізня й наймолодша дитина, тому й така кохана. Після сестри Ольги та брата Михайла мама народила чотирьох дівчаток, і всі вони помирали в перші дні життя.

— А чому?

— Напевно, тому, що мати не має відпочинку, все в тяжкій праці, тож і діточок народжувала в полі, при роботі. А тут я їм на радість народилася, кволенька, але живуча, тому й люблять вони мене без тями. І будинок новий звели, й господарство немаленьке тримають, щоб було мені й моєму чоловікові і на стіл, і до столу. Чи ж можуть вони піти проти нашого спільного бажання?! Гадаю, що ні, — мрійливо сказала Варя. — Ось зберемо врожай, змелемо зерно, мені восени виповниться двадцять років, я поступово підготую батьків, тоді й поберемося. Головне, щоб зараз ніхто не дізнався, аби не була звістка про наше кохання для них як сніг на голову. А потім заживемо як люди. І все у нас буде добре.

— Твої б слова та Богові у вуха!

— Так і буде! Я це відчуваю! Серцем, душею чую! — палко мовила Варя. Андрій перехопив її погляд, очі сяяли щастям. — Розкрию тобі маленьку таємницю, — майже пошепки сказала Варя і хитрувато примружилася. — Батько казав якось, що відпише березовий гай мені на придане. Ти можеш уявити, ось ця місцина буде наша з тобою?! Ми зможемо приходити сюди, коли захочемо, вдень і вночі, не криючись ні від кого.

— Моя ти мрійниця! — сказав він із любов’ю. — А якщо батько буде наполягати на шлюбі з Морозенком?

— Тоді я поговорю з Василем. Він сам відмовиться від мене.

— І що ж ти йому скажеш?

— А це вже моє діло! Я знаю, що сказати! — впевнено сказала дівчина та додала: — Любий мій, мені потрібно повертатися додому — вставати доведеться, ледь почне сіріти.

— Я проведу тебе до самого подвір’я, — запропонував хлопець.

— Ні, — тихо, але рішуче сказала дівчина. — Лише до вулички.

До маленької хатини, де посапувала уві сні бабуся, Варя принесла запах луків, скошеного сіна, деревію та таємної любові. Дівчина вмостилася на постелі, коли за вікном ще спали сині тіні та з неба з цікавістю позирав на село жовтий місяць.

Розділ 2

Уся велика родина Чорножукових, святково вбрана, вийшла з церкви після недільної ранкової служби. Варя зняла з голови чистеньку білу хустинку, струснула волоссям. Дві товсті коси з пухнастими розплетеними кінчиками метнулися по спині зміями. Павло Серафимович відійшов на узбіччя курної дороги, що тяглася нагору до церкви, сів на старий трухлявий пень, крякнув, поважно провів долонею по пишній бороді.

— Та йди вже взутим! — зауважила дружина Надія, знаючи про намір чоловіка.

— Ага! — хмикнув Павло Серафимович. — Так і пішов!

— Ось так завжди! — зітхнула жінка й усміхнулася Варі.

— Батька вже не переробите, мамо, — мовила Ольга, її донька, на що Варя пирснула, але одразу ж затулила рота долонею. Батько зиркнув на неї з-під густих брів, але не зі злом, по-доброму.

— Тобі аби зуби скалити! — кинув він молодшій доньці з докором. — Ось буде у тебе чоловік, взнаєш, як ті чоботи довго й тяжко заробляються і швидко зношуються, — сказав Павло Серафимович, знімаючи шкіряні чоботи, які були начищені так, що аж вилискували на сонці.

— Коли це ще буде, — сказала Варя й зашарілася.

— Не знаю коли, але Василь, як мені здалося, не на образи на службі дивився, а на тебе.

— Скажете таке! — щоки Варі залив рум’янець. — Потрібний він мені, як п’яте колесо до воза.

— Не знаю, не знаю. Казав сліпий: «Побачимо…» Отак воно краще! — сказав чоловік. Він підвівся — високий, кремезний, широкоплечий, — задоволено усміхнувся, зв’язав мотузкою чоботи, перекинув їх через плече.

До Павла Серафимовича підходили селяни, поважно віталися, перекидалися слівцем. Хтось сказав, що біля криниці за селом сидить кобзар Данило.

— Довгенько його не було видно, — зауважила мати.

— Мамо, тату! Можна, я піду пісень Данила послухаю? — попросилася Варя.

— Та йди, доню, — відповів батько, — неділя ж сьогодні, можна трохи відпочити. А ти, Олю, підеш?

— Куди мені з моїм виводком? — сказала стомлено Ольга. — Піду додому, хоч годинку якусь відпочину.

— Мене можете не питати, — втрутився в розмову син Павла Серафимовича Михайло. — Нема мені чого там робити.

— А то чому ж? Чи не хочеш пісень послухати? Почути, що у світі коїться? — звернувся батько до сина.

— Не хочу чути базікання того сліпого старця! — грубувато відповів Михайло. — Знайшли, кого слухати!

— Не до вподоби, то йди додому, — батько насупив брови.

— То й піду! Бувайте, тату, бувайте, мамо, — Михайло натягнув посмішку на обличчя. — Ходімо додому! — наказав дружині та дітям. Батько з сумом подивився вслід синові, тяжко зітхнув, але промовчав.

— Я теж піду, — сказала Ольга.

— Приходьте всі до нас на вечерю, — мовила до неї мати.

— Побачимо, — відповіла донька невпевнено.

— Тату, мамо, а ви підете послухати старого Данила? — запитала Варя.

— Ти йди, а ми з матір’ю сходимо додому, візьмемо щось йому на гостинець, а тоді прийдемо.

— Я з Ганнусею піду! — весело сказала Варя, бо вже примітила серед натовпу, що сунув від церкви, свою подружку. Ганнуся, побачивши Варю, підняла вгору руку з білою хустинкою, помахала нею.

Із Ганнусею Варя товаришувала з раннього дитинства. Батько подруги Іван Теслюк був багато років наймитом у Чорножукових, тож часто прибігала до їхнього двору його старша донька Ганнуся. Батьки Варі завжди їй давали чогось смачненького, тож чорнявенька весела дівчинка чи не щодня бувала у них. Варя так здружилася з Ганнусею, що вважала її за сестру. Одного разу батько Ганнусі попрохав Павла Серафимовича взяти в найми й доньку, бо в родині ще було четверо молодших дітей. Павло Серафимович дав згоду. А чому б і ні? Звичайно, у посівну та жнива у них на полі працювало чи не півсела, але ж роботи вистачало на кожен день — потрібно було і за худобою доглядати, і город обробляти. «У самих здоров’я не прибавляється, платити є чим, та й Варі веселіше працювати буде», — подумав він і не помилився. Дівчата нетямилися від щастя, а Ганнуся виявилася швидкою та роботящою. Це Варя худенька та бліда, а її подружка невисокого зросту, але вся збита, повненька, щоки рожеві, аж палають, а вже якщо за роботу візьметься — усе в її руках аж горить!

— Варю! — підбігла до подруги захекана Ганнуся. — Йдемо Данила слухати? Вже півсела пішло! — заторохтіла дівчина та втерла хустинкою спітніле чоло.

— Ходімо й ми! — мовила Варя, взяла подругу під руку й озирнулася. Їй страх як хотілося бодай на мить побачити Андрія, але того не було видно.

— Андрія виглядаєш? — штовхнула її ліктем у бік Ганнуся.

— Цить! — зашипіла на неї Варя. — Ще хтось почує.

— Я його не бачила. А от Василь на тебе так витріщався! — Ганнуся вибалушила очі і додала: — Як йому не повилазило!