Подруги розсміялися та побігли стежкою з гори, взявшись за руки.

На околиці села, біля яру, обабіч широкої дороги вже зібралося люду. У затінку великого розлогого калинового куща була невеличка криниця, яку з десяток років тому викопали люди коштом кобзаря. От чому старий Данило Перепелиця завжди мав своє почесне місце на лавці біля криниці з чистою джерельною водою, що в будь-яку спеку залишалася холодною, аж зуби зводило.

Кобзар невипадково вибрав це місце для криниці. Звідки він знав, що там є джерело, одному йому було відомо, але кожний мандрівець мав змогу відпочити при дорозі у затінку та втамувати спрагу. Якось Данило розповів, що таких криниць по світу власним коштом він зробив уже шість. У тому ніхто не сумнівався, бо знали люди, що старий бандурист не кидає слова на вітер. Він ходить по світу і знає, що де коїться, як живуть люди в інших містах та селах. Тому й поспішали підкопаївці на зустріч із кобзарем, щоб дізнатися новини. Йому вірили, до його слів дослухалися, бо знали: там, де інші мовчать, правду скаже лише кобзар. Кого йому боятися? Вільний як вітер! А яке задоволення послухати думи про запорізьких козаків! Скільки ж то він їх знав! І про козаків, які потрапили в турецьку неволю, і про козацьке щастя, і про Байду, Марусю Богуславку, про Богдана Хмельницького та Петра Сагайдачного, про Самійла Кішку та братів Самарських. Іноді чоловіки після того, як розбредуться жінки та розбіжаться діти, просили діда заспівати сороміцьких пісень. Кобзар не завжди погоджувався, але іноді співав їм жартівливих пісень, а чоловіки реготали, аж листя на калині трусилося.

Коли Варя з Ганнусею підійшли до криниці, вільного місця на колоді вже не було. Тому дівчата примостилися позаду на м’який килим густого споришу. Сліпий кобзар Данило сидів на лавці в чорній розхристаній сорочці, тримаючи в руках бандуру так обережно та з любов’ю, як тримає мати маля. Його довга сива борода сягала аж до худих та впалих грудей. Біля ніг лежав старий кашкет, а поводир, хлопчик-підліток із більмом на правому оці, сидів поруч на землі, підклавши під себе торбинку. Він, не соромлячись, уминав за обидві щоки великий пиріг із маком, яким його хтось пригостив, і запивав молоком із глечика.

— Що вам, добрі люди, заспівати? — запитав Данило, торкнувшись легенько вузлуватими пальцями струн та приструнків кобзи, ніби перевіряючи, чи всі вони на місці.

— Якусь журну пісню! — сказав хтось із слухачів.

— Навіщо починати з журби? Щось душевне заспівай! — озвався жіночий голос.

— Краще вже про батька Богдана!

— Люди добрі, — промовив Данило, підвівши голову. Він примружив сліпі очі, ніби вдивлявся в безодню синього неба та міг його бачити. — Послухайте про вдову Івана Сірка.

Одразу стало так тихо, що було чути лише цвірінчання невгамовної пташки десь у гущавині калинового куща. Кобзар защипнув нігтями струни, й ожили вони звуком.

— В городі Мерефі жила вдова, Старенька вдова, Сірчиха-Іваниха. Сім літ не бачила вона Івана, А біля себе мала двох синів — Сірченка Петра та Романа.

Полилася пісня з вуст виконавця, а бандура як жива у його руках. Великий, вказівний та середній пальці бандуриста защипували струни, а слухачів так полонила музика, аж їм здавалося: то зачеплені струни душі. І вже плаче душа разом із вдовою, сини якої поїхали шукати рідного батька та й загинули. А голос бандуриста сильний, ніби й років на нього немає. А коли дійшов до слів про те, як плакала вдова, до землі припадаючи, хтось із жінок тихенько заскиглив, та на неї одразу шикнули: «Тихо ти!»

— Що вже тепер на моїй голові три печалі пробуває: Первая печаль, що я сім год пробувала, Сірка Івана в очі не видала; Другая печаль — що Сірченка Петра на світі живого немає; Третя печаль — що Сірченко Роман умирає,

— закінчив кобзар.

Струни протяжно дзенькнули, ніби розсіваючи серед натовпу печаль вдови. Жінки вже не стримували сліз — схлипували та витирали сльози кінчиками хустин. І вміє ж цей Данило розтривожити душу!

— Бандура в тебе, Данило, як жива, — сказала жіночка поважного віку. Вона вже не плакала, та сльози ще котилися по зораному зморшками обличчю.

— А й справді, — додав вусань, який сидів на колоді. — Забрів якось до нашого села один кобзар, хотів порадувати піснями. І роботи було повно, а ми, дурні, повелися, кинули все, прийшли послухати. А він бринькає на ній, ніби дражнить тебе, нема ні пісні, ані музики. Тож прогнали ми його втришия, сказали, щоб більше сюди не потикався.

— Так! Так! Було таке! — зашуміли люди.

— Тоді ми зрозуміли, що краще нашого Данила ніхто не заграє, — продовжив чоловік.

Старий кобзар ледь помітно усміхнувся собі у вуса. Його частенько у різних селах називають своїм, хоча він нетутешній, із Полтавщини, та навряд чи комусь було цікаво те знати.

— То був не справжній кобзар, — сказав старий. — Зараз їх розвелося, як бліх у собаки.

— А в тебе інструмент замовлений, чи як? — спитав хтось насмішкувато.

— Кобза не замовлена, а пройшла ритуал освячення.

— Як то?

— Люди добрі, чи знаєте ви, що бандура — єдиний інструмент, який проходить освячення? — запитав бандурист і торкнувся пальцями голосника, вирізаного посередині деки у вигляді квітки з шістьма пелюстками.

— Зроблена з гарної деревини, то й звучить добре, — сказав молодий хлопець. На нього одразу ж невдоволено зиркнули старші чоловіки: молоко на губах не обсохло, а він тут патякає.

— Так, — погодився Данило, — деревина та робота майстра теж має значення. Моя бандура зроблена з ялини, та таким майстром, яких уже не лишилося в світі. Але чи мала б вона такий голос, якби не пройшла аж два ступені посвяти? Сумніваюсь.

— Аж два?

— Так. Перший ритуал називається одклінщина. Він відбувся біля святого храму, де не було жодної сторонньої душі, лише я під небом та Бог нагорі. Тоді я, ще молодий та гарний, дав обітницю обраному шляху. І знаєте, скільки я тоді молитов прочитав? — запитав старий, не чекаючи на відповідь. — Аж шістдесят!

— Ого! І всі знав напам’ять? — спитав здивований юнак.

— А то ж як?! Я сліпий від народження, — відказав Данило та продовжив: — А другий обряд називається визволівка. Тоді я склав клятву з суворих присяг. Ось так! — сказав старий та тяжко зітхнув. — Я б міг іще багато цікавого вам розповісти, але ж ви прийшли не за моїми спогадами, тож послухайте пісню «Сокіл і соколя».

Данило витримав паузу, доки стихли голоси, й знову торкнувся струн бандури. Він знав, як розчулити людей. Хіба ж могла залишити байдужими слухачів пісня про сокола, який полетів у чисте поле «живності діставати, не дістав, дитя утеряв»? Йшли стрільці, безпорадне дитя «у пута запутали та понесли у город на ринок». Полегшено видихнули слухачі, коли дізналися, що Іван Богословець «велике мав милосердіє», срібні пута з ніг познімав, поніс на гору та випустив птаха на волю.

Дай, Боже, на здоров’є на многі літа Всім православним християнам, На многі літа, До конця віка!

Такими словами закінчив свою пісню бандурист.

У жінок і дівчат ще не висохли сльози, а вони вже усміхалися — так гарно закінчується пісня! Люди дякували бандуристові, але не аплодували, бо не прийнято. Понесли гостинці Данилові та сироті-поводирю. На простеленій старій ряднині з дірками, яка, напевне, слугувала їм і ковдрою, і одягом у негоду, з’явилися і хліб, і пироги, і шматочки сала, і сир, і молоко в кухликах, а в кашкет клали гроші.

Варя з Ганнусею послухали розповідь старого про те, як нещодавно в місті ревнивий чоловік зарізав свою молоду дружину та новонародженого хлопчика, а щоб не впала на нього підозра, вклав у руки небіжчиці ножа. Він спалив свою закривавлену одежу, а сам такий крик та галас здійняв, що ніхто б і не здогадався ні про що, якби вже після похорон не знайшли у грубці шматок незгорілої закривавленої його сорочки. І хто знайшов? Сусідський хлопчик, який прийшов до «згорьованого» батька допомогти прибрати в хаті.

— Не приведи Господи! — хрестилися жінки.