— Ти мені за все заплатиш! — скрикнув Іван Михайлович, вибігаючи надвір.

— Можна розходитися? — запитала його сусідка. — Чи краще до ранку поспостерігати, чи не запалає ще де?

Лупіков нічого не відповів, пробіг крізь натовп людей, кудись помчав вулицею. Його провели здивовані погляди.

— Шукай тепер вітру в полі! — промовив йому вслід сусід.

Чоловіки порадилися і вирішили, що до ранку будуть стерегти по черзі, бо затаїться десь у стрісі жарина — пожежі не уникнути.

Мов навіжений, Лупіков біг вулицею. Знайти палія по слідах було марно, люди натоптали всюди, коли бігли на пожежу. Ось звідси чоловік пальнув у нього, а далі вулиці розбігалися врізнобіч. Анітрохи не вагаючись, Іван Михайлович звернув наліво. Чим далі, тим більші кучугури і менше слідів. Іноді він провалювався у сніг майже по пояс, вигрібався з кучугури й знову йшов. В одному з заметів Лупіков залишив валянок, хотів бігти босоніж, але в п’яту одразу вп’ялися тисячі кольок. Довелося розгрібати замет руками, щоб дістати взуття.

Коли він дістався своєї мети, то з чола вже лився піт. Не відчуваючи холоду, Іван Михайлович зазирнув на подвір’я. В хаті не світилося. І на пожежі господаря не було. Можна припустити, що він не почув про пожежу, бо велика відстань. Слідів від взуття на подвір’ї теж не було видно. Та й не дивно: он як мете! Тільки-но ступив, одразу ж замітає слід снігом. Напевне, палій довго чекав на таку слушну нагоду.

Іван Михайлович смачно вилаявся, сплюнув, рукавом витер спітніле чоло.

— Нічого, — мовив він сам до себе, — завтра розберемося. Я тебе виведу на чисту воду. Все своє життя будеш пам’ятати, хто такий комуніст Лупіков Іван Михайлович!

Розділ 27

Вранці на вулицях було людно. Біля колодязів збиралися купками селяни, обмірковуючи нічну подію. Майже пошепки жінки поміж собою обговорювали, хто міг бути палієм. Чоловіки гримали на них та наказували тримати язика за зубами. Різні ширилися чутки та припущення. Павло Серафимович почув про пожежу від сусіда Кості. Хоча чоловік мало з ким спілкувався, але така новина сколихнула все село. Одне було зрозуміло: то чиясь помста, і у комуніста серед селян є ворог.

Надія Чорножукова послухала бабські теревені на вулиці й повернулася додому. Чоловіка вдома не було. Жінка запитала у Варі, де батько.

— Пішов Ольгу навідати, — відповіла вона. — Сказав, ненадовго, незабаром повернеться.

А вже після обіду з ластівчиною швидкістю полетіла від хати до хати інша новина: Федора Чорножукова заарештували. До Варі прибігла захекана Олеся.

— Що трапилося?! — кинулася до неї Варя.

— Там… там… там таке… — тяжко дихаючи, сказала перелякана дівчина.

— З татом щось? — зблідла Варя.

— Ні! Кажуть, що за дідом Федором приїхали, — видихнула Олеся.

— Хто приїхав? Ти можеш пояснити? — запитала Варя, поспіхом вдягаючись.

— З міста приїхали. Люди зі зброєю. Його розкуркулювати. Що ж то буде? — заголосила дівчина.

— Мовчи! Краще біжи до Ольги, хай батько йде до дядька Федора! — дала команду Варя. — А я — за мамою!

— Ага! — Олеся помчала з хати.

Мати ледь встигала за Варею.

— Мамо, швидше, будь-ласка! — просила її Варя.

З усіх вулиць сунули люди в бік садиби Федора Чорножукова. Варя з матір’ю підійшли туди майже одночасно з батьком та Ольгою. Чужинці у шкіряних куртках вантажили на сани ковальський реманент. Брати Пєтухови допомагали виносити лопати, граблі, борони, сокири — все, що знаходили у сараї та на подвір’ї. Кілька заповзятих дівчат-комсомольців тягли з хати подушки, перини, вишивані рушники, посуд. Усе скидали на сани. Біля розчинених навстіж воріт стояв вартовий із рушницею за плечима. Біля нього — Щербак із Михайлом. Михайло помітив батька та матір, відвернувся, взяв за вуздечку коня, почав про щось гомоніти з Кузьмою Петровичем.

Павло Серафимович шукав очима брата, але той, напевне, залишався у будинку. Ніде не було видно і погорільця Лупікова.

— Не треба, батьку, — зупинила Павла Серафимовича Ольга, помітивши, що він намірився йти на подвір’я. — Все одно тебе туди не пустять.

— Я хочу бачити брата, — сказав він. — Де він? Що з ним зробили?

— Зараз ти йому нічим не допоможеш, хіба що нашкодиш. Давай почекаємо, незабаром усе з’ясується.

Марно сподівався Павло Серафимович, що все минеться. Під конвоєм вивели з домівки Федора та його дружину Оксану. На мить зупинилися на ґанку рідного будинку Чорножукови, окинули поглядом свою садибу. В руках вони тримали якийсь одяг, зв’язаний постілками. Одночасно наклали хрест на груди, мовчки посунули з двору.

На вулиці подружжя спинилося перед завмерлим натовпом. Позаду них уже стояв Лупіков.

— Люди добрі! — звернувся до односельців Федір. — Мене звинувачують у підпалі. Перед усіма вами, перед Богом клянуся: я не робив цього!

— Ти погрожував мені пустити червоного півня! — верескнув, забігаючи наперед Лупіков. — У мене навіть свідки є.

— Так, погрожував, але не робив цього.

— Не бреши! Я тебе пізнав! — закричав чекіст.

— Я був удома і навіть не знав про пожежу, — спокійно сказав Федір. — Кажуть, що у вас стріляли, але ж у мене зробили обшук і не знайшли зброї.

— Мало де ти міг її діти! Там розберуться в усьому!

— Не виправдовуйся перед комунякою, — промовила Оксана до чоловіка. — Хто він і хто ти? Він — За…ков, гнида, якому не місце на цьому світі. А ти — чесна, порядна людина. Хто про тебе скаже погане слово? Хіба що заздрісники.

— Мовчати! — Лупіков аж позеленів від люті. — Ось такі, як він, стріляють із-за рогу в чесних комуністів, вбивають комсомольців, палять хати. Усе вам мало! Ніяк не нажретеся! Куркулі! Лихварі! Експлуататори! Нажилися на чужому — досить! Вас депортують на Північ, подалі від трудового народу, щоб не заважали працювати чесним колгоспникам на благо рідної країни!

Йосип Пєтухов заплескав у долоні, просячи натовп підтримати його, але люди не поворухнулися.

— І так буде з усіма куркулями! — розійшовся Лупіков. — Усе відійде колгоспам! Досить сидіти по хатах і скніти над своїм багатством!

— Люди добрі! — звернувся до людей Федір, незважаючи на вереск чекіста. — Пробачте мені, якщо когось зобидив, і не поминайте лихом!

Чоловік низько вклонився. Жінки розплакалися.

— І мене не згадуйте лихим словом! — промовила Оксана. Вона вклонилася, приклавши руку до грудей. Квітчаста хустка сповзла жінці з голови, відкривши чорне, без жодної сивої волосинки волосся. Голова обвита товстою блискучою косою; на шиї — низка червоного намиста, погляд чорних очей — сміливий, гордий, вільний. І сама напрочуд красива, справжня українка. — Пробачте, як щось було не так! Прощавайте!

— Брате! Федоре! — не втримався Павло Серафимович. — Ви ще повернетеся!

— Ні. Ми не повернемося. — Федір зупинив погляд на братові, підбадьорливо усміхнувся. — Тепер я ворог народу, куркуль. І моя провина лише в тому, що я забагато працював і любив рідну земельку, а зараз не захотів іти працювати на чужій землі.

— Згниєш на каторзі! — закричав Лупіков.

— Краще зогнити, ніж прогнутися під такою гнидою, як ти! — сказав Федір і плюнув прямо в лице комуніста.

Лупіков звичним рухом потягнувся за зброєю. Згадав, що кобура порожня, витер обличчя рукавом.

— Ось тепер я не маю жодного сумніву, що то ти мене хотів вбити! — просичав він із ненавистю.

Федір ніби не почув його. Він разом із дружиною повернувся до своєї садиби, подружжя вклонилося, востаннє кинувши погляд на дім, якого в них уже не було.

— Прощавайте! — сказали Чорножукови ще раз, бо людина з рушницею дала команду сідати на сани.

— Взяли всі необхідні речі? — запитав він.

Федір з дружиною мовчки сіли на сани.

— Брате, я знаю, що ти повернешся! — закричав Павло Серафимович, коли коні зрушили з місця. — Я буду тебе чекати! Завжди!

— Усе можливо! — донісся до нього голос брата. Федір з Оксаною махали на прощання руками, доки не зникли з поля зору.