Варя тихенько плакала, припавши Ользі до плеча, а Павло Серафимович ще довго стояв посеред вулиці з шапкою в руках. Він до болю в очах вдивлявся у білий простір, де зник його брат, сподіваючись, що може все змінитися і його зараз відпустять. І лише коли Лупіков попрохав дати дорогу коням, ніби уві сні пішов до натовпу.

З хати винесли все добро. Вигнали з хліва худобу, потягли корів на налигачі до колгоспних стаєнь. Попереду вів коня Михайло, на санях якого везли нажите його рідним дядьком. За ним — ще одні, далі Пєтухови тягли корів, які здійняли рев, відчуваючи біду. Колону замикав Лупіков, ведучи випещених та доглянутих коней.

Натовп тихо загомонів:

— Що ж то з ними буде?

— У Сибір повезуть.

— Я чула, що дозволяють на сім’ю брати лише тридцять два кілограми вантажу. І що там можна взяти для життя в один вузлик?

— Від людей у місті чув, що родини садять у товарні вагони й везуть аж в Архангельську область.

— А де це? Далеко?

— Десь на Півночі.

— Там же холодно.

— Ще й як! Живуть, бідненькі, у дерев’яних бараках.

— Хіба ж там зігрієшся?

— То ж бо й воно! Хворіють люди, мруть.

— Мо’, то все балачки?

— Чиста правда! Чув від розумних людей, ті не збрешуть.

— Хай їм Бог помагає! Може, й виживуть та колись повернуться.

— Хтозна…

— Ось і все, — з сумом промовив Павло Серафимович, надягаючи шапку. — Накинули комуняки зашморг на наші шиї. Накинули, а тепер будуть натягати мотузку.

— Ходімо додому, — тихо сказала Варя. — Зимно.

— Що ти хочеш? — зітхнув Павло Серафимович. — Лютий місяць.

Розділ 28

Павло Серафимович намагався не ходити вулицею, де нещодавно мешкав брат Федір і куди наступного дня після його виселення перебрався погорілець Лупіков. Занадто свіжою та пекучою раною були спогади. Ночами Павло Чорножуков став погано спати. Часто згадував дитинство, юність, справжню братерську підтримку. Горді усі Чорножукови. Чи то не гордість, а почуття власної гідності? Відчуття господаря? Небажання схиляти голову перед поганню? Чи все разом? Все те, що живе століттями у крові справжнього українця? Й Оксана, його дружина, така ж непокірна, вільна, горда та віддана. Не злякалася, не схилила голову, не проронила ані сльозинки. Як декабристка, пішла за чоловіком невідомо куди, покинувши рідне гніздечко. Де вони зараз? Куди закинула їх лиха доля? Чи зможуть подати про себе вісточку? І що чекає родину Павла Серафимовича? Теж показове розкулачення? Висилка?

Стільки питань — і жодної відповіді. Думки рояться, гудять бджолиним роєм у голові. Жити весь час у напрузі, в очікуванні лиха дуже тяжко. Невідомість гнітить, заважає не те що працювати, а й дихати. Михайло вдає, що не бачить чи не знає батьків. Боляче навіть думати про це. А як воно матері? Тримається мужньо, але, напевно, сохне материнське серце, рветься на шматки. І сам син не заходить, і дітей своїх не приводить у гості. Можна було б піти до них самим, але чи не нашкодить такий візит його родині? Вони тепер на протилежних сторонах: син — комсомолець, колгоспник, а батьки — куркулі, вороги радянської влади, кровопивці. А кров у них одна, рідна. Люди плещуть язиками, обговорюючи їхні відносини. Та це не так важливо. Зрозуміти б сина — і то було б легше. Що спонукало його хизуватися перед людьми, скидаючи хрест із церкви? Гадав, що зробив добре діло? І не побоявся гніву Божого. Ох, сину, сину, коли ми тебе не догледіли? У роді Чорножукових ніколи не було зрадників, тож чи світ перевернувся догори дриґом? Чи життя світлого за…півського захотілося? Споконвіку Чорножукови шанували батьків та дідів. Михайло все змінив. Чи перекреслив? Хто дасть відповіді? Ой, сину, сину! Скільки ж болю від тебе! Нестримного, пекучого, жахливого. Єдиний син, нащадок прізвища, яке вже не будуть промовляти односельці з повагою та пошаною. І чи буде щось путнє з тих колгоспів, у які Михайло поперся одним із перших?

За селом побудували стайні для худоби, до них приліпили сяк-так зведену комору для зберігання зерна та кімнатку для кухні. Почали забирати худобу в тих, хто записався у комуну. Корови ревуть так, що на все село чути. Звикли до своїх господарів, а їх замкнули в один великий корівник. Коні більш витримані та терплячі, зносять хвилювання майже мовчки. Напевно, незабаром худоба Чорножукових опиниться теж там, у суспільній власності, і також буде страждати, згадуючи теплі домашні стайні, запашне сіно, турботливі лагідні руки господарів. Марно сподіватися на щось інше, бо нещодавно Лупіков зі своїми шавками обійшов подвір’я всіх одноосібників. Усе переміряли, перерахували, переписали. Зрозуміло і без слів: їх підготували до розкуркулення, а то й виселення. Залишається питання часу: коли? Не менш болючіше: кого? Нехай би голову родини Чорножукових виселили або заслали на Північ, а інших не чіпали. Павло Серафимович іноді вже шкодував, відписавши частину землі та господарства молодшій доньці, несвідомо записавши її також у вороги радянської держави. Що буде з нею, якщо вишлють з домівки? Вона ж не виживе! А зі старою немічною матір’ю? А з Гордієм? З його дітьми? Невже підніметься рука відібрати все у родини, де є малі діти? Чи для комуняк нема нічого святого? Іноді приходять думки, що, можливо, краще тим, кому Бог не послав дітей? Невідомо, що сталося б із дітьми Федора, якби вони у нього були…

Павло Серафимович підвівся з ліжка: камінь замість подушки нестерпно намуляв вухо. Чоловік підійшов до вікна. Надворі суцільна непроглядна темінь. Точнісінько така ж, як і на душі. Дрімали зажурені хатки. Село погрузло, заплуталося у павутинні нових подій та нововведень, і не можна було щось зробити, щоб не порушити цю павутину, яку сплели нові люди своїми паперами, наказами, законами та гаслами. І лише ніч давала час для відпочинку та роздумів.

Павло Серафимович почувався так, ніби перед ним зачинилися всі двері, залишивши його у кам’яній брамі, де немає ні вікон, ні дверей, лише порожні, холодні стіни…

Частина четверта

Зашморг

Розділ 29

Лупіков ще не до кінця зрозумів роз’яснення, які їм дали на початку лютого, коли знову отримав нові. Тоді, на початку місяця, на нараді він занотував вислови доповідача про неправильну політику тих, котрі «покинули справу колективізації та сконцентрували свої зусилля на розкуркуленні». А далі він встиг записати таку цитату: «Політика партії складається не з голого розкуркулення, а з розвитку колгоспного руху, результатом і частиною якого є розкуркулення». Не до кінця втямивши, як діяти, повернувся Іван Михайлович з наради, на яку їздив разом із парторгом. Кортіло попросити пояснення у Кузьми Петровича, але це б підірвало його власний авторитет як керівника. Тож Іван Михайлович вирішив вдома на свіжу голову ще раз перечитати свої нотатки. Чим довше вчитувався у вирази, тим більше знаходив протиріч, які викликали нерозуміння наказів. Кілька днів Лупіков пережовував, перетравлював кожне слово, намагаючись збагнути накази. Потім вирішив проводити й надалі розкуркулення й паралельно створення нового суспільного господарства. Сама доля йому послала нагоду показати рішучість. Виселення однієї родини Чорножукових мало вселити страх перед владою. Потрібно було діяти жорстко, щоб довести куркулям: пощади не буде, прийшов кінець кровопивцям.

За розрахунком Івана Михайловича, розкуркулення Федора пройшло за всіма законами, показово, що мусило дати поштовх для тих одноосібників, які ще вагалися. Але ж ні! Тільки одна родина, злякавшись неминучого виселення, принесла заяву, та й то лиш тому, що мала багато неповнолітніх дітей. Наступним на показовому розкуркуленні мав бути Павло Чорножуков. Лупіков уже прийняв для себе рішення: якщо Павло не буде чинити супротив і віддасть усе в колгосп, то може лишитися жити у селі. Хай би жив у будинку доньки або в хаті зі своєю старою. Треба ж показати терпимість радянської влади навіть до куркулів. Іван Михайлович уже й день намітив, коли нагряне до Павла Чорножукова, але напередодні його знову запросили на нараду в область. Спочатку присутніх детально ознайомили зі статтею товариша Сталіна «Головокружение от успехов», яка була опублікована у газеті «Правда» другого березня. Сталін засудив перегини при прийнятті селян у колгоспи. Йосип Віссаріонович у своїй статті визнав порушення принципу добровільності вступу в колгоспи, поклавши усю провину на членів комісій із розкуркулення, розкривши їхні зловживання. Вказавши на недоліки, товариш Сталін залишався категоричним щодо куркулів, підкресливши, що кулака треба ліквідувати.


Перейти на страницу:
Изменить размер шрифта: