— Заспокойся! — наказав Павло Серафимович. — Варю, може покликати Уляниду? — обережно запитав він доньку.

— Так! Нехай до мене прийде Улянида. Я скучила за нею, — сказала Варя.

Розділ 35

Два тижні Улянида не відходила від ліжка Варі. Вдень вона працювала в колгоспі, увечері йшла додому, звідки приносила хворій пляшечки з настоями. Варя нікого до себе не підпускала, окрім Уляниди. Батьки вже не знали, що робити, що гадати. Породілля то отямлювалася, починала свідомо розмовляти з рідними, то знову її очі ставали безумними. Варя жахалася якоїсь ворони та хреста, які їй ввижалися повсюди. Іноді жінка ставала схожа на божевільну: дивилася нерозуміючим порожнім поглядом на рідних і не пізнавала їх.

— Улянидо, що з нею? — питала мати, обливаючись слізьми, коли донька відсахнулася від неї, як від привида.

— Хіба я знаю? — стенула плечима.

— Що вплинуло на неї? Спека?

— Можливо.

— Чи злякалася чого? Може, їй переляк вилити на воску?

— Вже вилила.

— Чи одужає?

— А я знаю? — скаже, не дивлячись в очі, і знову чаклує над своїми настоями. І що з неї візьмеш? Дивакувата, мовчазна, але знає свою справу.

Батьки, як могли, намагалися віддячити та догодити Уляниді. Постелили їй на дерев’яній канапі у кімнаті доньки, годували смачним, з собою на роботу давали вузлика з харчами. Нехай кажуть, що Улянида несповна розуму, аби лишень врятувала доньку. Іноді уві сні Варя марила, то тікала від когось, рятуючи свою дитину, то кликала Андрія. Добре, що Василь перейшов спати в комору і не чув того. А Уляниді хіба є яке діло до марень недужої? Вважають її причинною, то й на краще. Що почула — нікому не скаже, та й ніхто не запитує. Хто буде спілкуватися з жінкою, яка несповна розуму?

Старання Уляниди увінчалися успіхом. Варя повернулася до нормального життя. Була ще квола та бліда, але марення вже припинилися, і вона почала пізнавати рідних та свідомо розмовляти з ними. Жінка навіть не пам’ятала, що з нею трапилося. Останнє, що зберегла її свідомість: жахлива спека, біль, перейми. А далі — ніби хто стер з пам’яті усі події.

— Так буде краще, — сказала Улянида, напевно, маючи на увазі провал у свідомості Варі. — То я вже піду додому? — запитала вона і, не чекаючи відповіді, почала збирати у вузлик свої пляшечки та трави.

Мати Варі мало не цілувала руки жінці за спасіння доньки. Улянида ні пари з вуст, ніби не до неї, мовчки пішла. Павло Серафимович подав їй шматок сала, подякував. Взяла без слова і подибала геть.

А вже наступного дня Варя заявила, що потрібно похрестити дитину.

— І як ти собі це уявляєш? — запитав Василь. — Де того батюшку знайти?

— Я чула, у районі залишилася церква, тож можна там, — відповіла Варя.

— Це ж не близько.

— На підводі поїдемо. Виїдемо вночі, а вранці будемо там.

— А як назвемо хлопчика?

— Сашком.

— А мене й не спитала, — ображено зауважив чоловік.

— Він буде носити ім’я Олександр, — твердо, голосом, що не приймав заперечень, сказала Варя.

Василь не став сперечатися, нехай буде так. За хрещених батьків узяли Марічку та Геннадія Бойка, він не був комсомольцем, тож міг іти до церкви. Згодом так і зробили, як хотіла Варя, все обійшлося добре, і їм ніхто не завадив охрестити малюка.

Увечері, коли батько з Василем поїхали перевозити стіжки сіна із сіножаті, а мати поралася по господарству, Варя сказала, що хоче побачити Ольгу, показати їй та племінникам дитинку.

— Я скучила за сестрою, давно вже її не бачила, — пояснила Варя матері.

— Ти ще слаба, — зауважила мати, промовчавши про те, що Ольга часто навідувала сестру.

— Треба ж мені розходжуватися після лежання, — Варя усміхнулася.

— А Маргаритка де?

— Її Марічка до себе забрала.

Варя погодувала дитину, сповила, за пазуху засунула про запас пару пелюшок і пішла. Ледь вийшла з двору, побачила, як від дядька Кості вийшов Андрій. Вона пришвидшила ходу, пішла, не оглядаючись, але позаду почулися кроки.

— Варю, — радісно сказав Андрій, наздогнавши її. — Я такий радий, що ти одужала! Я молив за тебе Бога.

— Дякую, — мовила, не дивлячись на нього. — Йди своєю дорогою, бо люди почнуть чесати язиками.

— Нехай! Мені байдуже. Головне, що ти вже здорова.

— Дякувати Богові. Андрію, ти хочеш, щоб у мене знову були неприємності?

— Ні! Що ти?! Які неприємності?

— Досить з мене того, що Василь недолюблює Маргаритку.

— Тому що вона моя донька?

— Я вже тобі казала, що ні!

— Скажи мені правду, прошу тебе!

— Ще раз повторюю: Маргаритка не твоя донька! А те, що вона народилася на восьмому місяці, нічого не значить. Я до останнього дня працювала на городі, в полі, по господарству. Ясно? А тепер відійди від мене, — попросила Варя. — І зрозумій нарешті: не можна змінити долю, тож спробуй змінити себе.

Вона так і не поглянула в його бік. Андрій іще довго дивився їй услід, проводжаючи закоханим поглядом тоненьку постать.

Варя йшла босоніж курною дорогою, гордо несучи немовля. Вона весело здоровкалася з перехожими і розквітала у задоволеній усмішці, коли її вітали з новонародженим. Вона раділа життю, нехай нелегкому, наповненому і тяжкою працею, і тривогами, і сумнівами, і щемливими та болючими водночас спогадами про минуле. Її радувало все навколо: і сонце, яке важкою помаранчевою діжею ліниво закочувалося за верхівки дерев, і мугикання ситих корів, які поспішали до своїх дворів, і старенький дідусь на призьбі, що тримав у зубах люльку, і навіть оті пузаті гарбузи, яким було мало городу, так перелізли через тин і зависли з іншого боку. Хотілося, щоби все навколо раділо і Варі, яка подарувала цьому яскравому світові нове життя, і тому маленькому згорточку, який вона обережно притискала до грудей.

Але не все навколо було так райдужно. Ось покинута хата Бондарчуків, далі — Пономаренків, а там сумно глипає забитими вікнами ще одна — Сидоренків. В одних щільно зачинені віконниці, в інших вікна — зяючі темні діри або ж забиті старими дошками. Нещодавно хати були веселіші, бо в них жили люди, там було життя. Нові закони та порядки змусили людей покинути рідні гнізда і цілими родинами їхати у світи, шукаючи нового життя. Усі вони — і Бондарчуки, і Пономаренки, і Сидоренки — були добрі господарі, але спіткала їх одна біда. Усі ці родини не мали змоги сплатити непосильні податки, тож, не чекаючи покарання, тихенько розпродали свої господарства й поночі втекли з села разом із дітьми. Усі вони сподівалися знайти роботу у містах. Плекали надію влаштуватися на новобудовах або шахтах, а чи вдалося? Чи знайшли краще життя? Ніхто не знає…

Варя застала Ольгу вдома. Та сиділа посеред двору на колоді й схлипувала.

— Що трапилося? — Варя підійшла до сестри, сіла поруч.

— Іван! — крізь сльози сказала Ольга.

— Що з ним трапилося? — стривожилася Варя.

— Що? Що? Жеребець клятий, у гречку стрибнув!

— Ти можеш пояснити?

— Він… він… — схлипувала жінка. — Він гуляє.

— Як то?

— Як усі жеребці! — Ольга перестала хлипати, витерла подолом очі. — Зрадник він! Ось що.

— Ти спіймала його на гарячому?

— Ні, але спіймаю!

— Балачок наслухалася?

— Якби ж то! Впевнена, що хтось та знає, куди він бігає, але ніхто нічого не каже.

— Тоді звідки ти взяла, що він тобі зраджує? — Варя посміхнулася кутиками вуст.

— Я вже давно помітила, що він охолов до мене, — Ольга стишила голос. — Це почалося, коли я втратила дитину.

— Олю, ти мене вибач, але й не дивно, — у тон їй сказала Варя. — Ти іноді з ним поводишся грубо, не лагідно. То стусанів надаєш, то привселюдно пошлеш під три чорти.

— А якщо я така є? Бачили очі, що вибирали — їжте, хоч повилазьте! Одружувався, то казав, що кохає. А шестеро дітей хто мені зробив? Я його і обперу, і нагодую, і в постіль чисту вкладу. Ти гадаєш, я не можу бути лагідною і пристрасною?

— Я не те хотіла сказати. Тож про зраду лише здогадки?