— Якби ж то! — скривилася Ольга. — Почав вечорами десь пропадати, то до того зайшов, то там просили підсобити. А вчора… — у неї знову покотилися сльози, — прийшов додому, аж світиться, збираємося спати, почали роздягатися, а у нього… У нього сорочка й спіднє в жіночій крові! Ну ти ж розумієш? І хватило совісті так повернутися?! І та лахудра навіть не запрала!

— А Іван як це пояснив? — запитала Варя, однією рукою обнімаючи сестру за плечі.

— А ніяк! Очі вирячив і стоїть червоний як рак. А що йому? Очі у Сірка позичив і лупає ними, безсоромний! Ой, що мені робити? Як ту зміюку вивести на чисту воду? — заголосила Ольга.

— Навіть не знаю, що порадити, — зітхнула Варя.

— Я знаю, до кого він бігає! Кажуть, Одарка знову вагітна! Ось тобі і вдова! П’ятеро дітей має й шостого незабаром у пелені принесе! Мій жеребець там точно побував! Я прослідкую за Іваном, я його вистежу! А їй не тільки патли, а й оті великі цицьки повідриваю! — збуджено затараторила Ольга. Варя розсміялася. — А тобі смішно? Так? З горя сестри насміхаєшся!

— Дурненька ти моя! — сміючись, промовила Варя. — Ех, ти! Дурний піп тебе хрестив, сестричко! Навигадувала казна-що! Подумай сама: якщо Одарка вагітна, то звідки у неї жіноча кров?

— А й справді! — полегшено видихнула Ольга й усміхнулася. — Злість зовсім затьмарила розум. Одарка ні за що могла б ходити з розбитою мордою. Все одно потрібно з’ясувати, чи насправді вона чекає дитину.

— От і дізнавайся. Краще не слідкуй за чоловіком, а будь із ним лагіднішою, — сказала Варя. — То ми підемо дітей знайомити з Сашком чи так і будемо сидіти на цій колоді?

Розділ 36

Доки Павло Серафимович запрошував Трохима повечеряти разом з ними, Марічка бавила Маргаритку та Соню, Варя вклала спати немовля й одразу ж кинулася допомагати матері.

— Йшла б до свого чоловіка, — зауважила мати.

— Він зараз у хліву почистить і підійде сюди, — сказала Варя.

А у чоловіків знову розмови про непосильні податки.

— Хіба ж можна так із людей знущатися?! — обурено сказав Трохим. — Маю не так багато землі, а повинен здати шістнадцять пудів зерна! Але ж не вся земля під житом. Є ще й городина, й садок. Як без того всього?

— Навіть не знаю, хто ті закони пише. Напевно, той, хто ні разу не працював у полі і не знає, як що росте, — зітхнув Павло Серафимович. — А ще, сусіде, додай до всього грошові податки. За кожен гектар потрібно внести п’ятдесят вісім карбованців! Де їх узяти? Продали вже і бичка, і усіх коней, окрім Буяна, залишилася одна корова на два двори, поросятко і свиня. Ледь із зятем нашкребли, щоб заплатити за землю.

— А за худобу заплатили? — поцікавився сусід. — Ми заплатити за землю ще не зібрали коштів, а за велику рогату худобу сплатили по двадцять одному рублю за коня і за корову.

— За худобу ще не платили, — сумно промовив Павло Серафимович. — Навіть не знаю, з чого і як платити. Продали, можна сказати, за безцінь таку худобу! Ой-ой-ой! — чоловік скрушно похитав головою. — Залишилися без худоби, але з боргами.

— І як далі жити? Де випасати нашу годувальницю? На луки не пускають, бо то все тепер колгоспне. І ваш сінокіс, Павле Трохимовичу, так шкода! Яка ж там росла трава! Ще б можна було отаву покосити, так забрали! Чорти б їх узяли! А який був гарний березовий гайок у вашої доньки! Навіщо він їм?

Павло Серафимович повернув голову. На порозі стояла бліда та розгублена Варя.

— Тату, то у нас забрали сіножать? — спитала вона.

— Так, доню, — похмуро відповів батько. — Дали зібрати сухе вже сіно, тож ми з Василем перевезли додому, склали у стодолу.

— А чому я нічого не знала?

— Ластівко, ти тоді була хвора.

— Але ж тепер я здорова. Ви всі знали і мовчали?

— Бо не хотіли тебе хвилювати, — пояснив батько.

Варя завмерла, ніби скам’яніла. Так і стояла, бліда, розгублена, безпорадна, з широко розплющеними очима, в яких застигли сльози.

— А як же мій березовий гай? — вона обвела присутніх поглядом. — То ж був мій гай. Як… Як вони могли?

— Варю, заспокойся, — лагідно мовив батько. — Проживемо якось. Головне, щоб ти не хворіла, щоб діточки росли здоровими. Чи в тому гаю щастя?

— Так, — тихо мовила Варя. — Було щастя, його відібрали. Чи має хтось право відбирати щастя в інших?

— Ходімо до дівчаток! — Марічка підійшла до подруги. — Дивись, який візочок у них! Це мій хрещений подарував для Сонечки! Ходімо покажу! — вона взяла Варю під руку, але та не зрушила з місця.

— Допоможеш мені? — запитала вона Марічку. — Хочу дітей вкласти спати, бо голова розболілася.

— Звичайно! — з охотою відказала подруга.

Поруч уві сні тихо сопів Василь, а Варя не спала. Вже давно ніч викотила на небо місяць, розсипала зірки-квіти, а сон не приходив. У серці — пекуча образа. Варя до нестями любила березовий гай. Там залишилося її кохання, там вона стала жінкою і пізнала чоловіка. До цього часу могла будь-коли піти туди, де кожне деревце зберігало її таємницю. Там можна було подумки знову відчути присмак утаємниченого, але такого солодкого і незабутнього кохання. Її кохання не вмерло, воно лише застрягло у минулому, а туди можна було повернутися, якщо піти у гай. Тепер його немає. І навіщо комусь той невеличкий клапоть землі, де ростуть берізки? Для них то лише шматок відібраної землі, а для неї — частинка щастя. Виявляється, можна так легко відібрати чуже щастя. Що залишилося? Лише мрії. Є ніч — і немає перепон у мрій. Доведеться жити спогадами, вночі діставати їх із глибини душі, щоб прожити минулим коханням якийсь проміжок часу, а коли воскресне на небі сонце — сховати все на саме дно. І схоронити не лише від сторонніх очей, від немилого чоловіка, від батьків, а й від самої себе…

Розділ 37

Не спалося глибокої ночі Кузьмі Петровичу. Тихенько, щоб не порушити сон дружини, він накинув піджак, вийшов надвір. Повний місяць залив усе навколо сріблом. Стояла цілковита тиша. Дрімали дерева, навіть вітер кудись гайнув, щоб не заважати їм виспатися. Кузьма Петрович сів на ґанок, запихтів цигаркою, одразу ж закашлявся. І стомився, а не спиться. Безкінечні наради, вказівки, непосильний план хлібозаготівлі. Справді, план хлібозаготівель став безрозмірним. Основна частина врожаю має розподілятися за трудоднями. А що розподіляти, коли потрібно виконати план? Якщо його виконати, то не залишиться нічого. Колгоспники відчули на собі погіршення. За минулий рік більшість із них виробила по сто тридцять трудоднів і більше, але з ними розрахувалися не повністю. А з цього врожаю що давати? Потрібно ще й на посів щось залишити. Що? Навіть якщо врахувати те, що здадуть одноосібні господарства, все одно є загроза зриву плану.

З’явилася тьма жебраків, яких тут називають прохачами. Місто кишить ними. Ходять з протягнутою рукою і старі, і молоді жінки, і діти. У містах їм мало подають, тож жебраки пішли по селах. Але й тут людям добре як собаці на прив’язі. Не зможуть селяни подужати податки, ніяк не зможуть! А якщо здадуть, то з чим залишаться?

Вже зараз почали працювати колгоспники неохоче. Днями хтось у віялку засунув палицю, вона поламалася і кілька днів не працювала. На роботу йдуть знехотя, бригадири по хатах кожного ранку зганяють людей до колгоспу. Дійшло до того, що одну жінку, яка виробила найменше трудоднів, на зборах бригадир, щоб покарати, привселюдно облив чорнилом. Жінка червоніла і плакала від сорому. А в чому її провина? Звичайно, на роботу потрібно ходити, не можна прогулювати, але ж кожен намагається зібрати вдома врожай на тому клапті землі, що залишився. А ще городи є, потрібно все зібрати. І господарства мають, бо треба ж не тільки їсти, а й податки сплатити. І яйця потрібно здати, і м’ясо, і гроші десь узяти — у колгоспі грошима ж не платять. І діти в кожного вдома, а їх треба і взути, і вдягти, і в школу у чомусь послати. Шкода, дуже шкода ту жінку, облиту чорнилом. Лупіков сказав, що все правильно, потрібно використовувати усі засоби боротьби із саботажем. Згоден, але ж який саботаж у тієї нещасної жінки, коли має семеро дітей і хворого чоловіка? Чи не так розуміє він, парторг, політику партії?