Скільки вже стоїть порожніх хат, господарі яких покинули село? Не одна і не дві. А далі що буде? Міста розростуться, а села зникнуть? Нелегко збити людей з уторованої роками дороги життя, але ж покидають рідні домівки. Безвихідь штовхає на такий крок, бажання врятувати не лише себе, а й своїх дітей. І все не йде з думок учорашня нарада. На ній їх ознайомили з постановою ВЦВК і РНК СРСР від сьомого серпня «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Згідно з цим законом, за крадіжки колгоспного майна передбачається приймати радикальні рішення. Не важливо, скільки вкрали, — розстріл із конфіскацією усього майна. І лише при пом’якшуючих обставинах — позбавлення волі на термін не менше десяти років, і теж із конфіскацією. А колгоспники крадуть. Небагато, але якусь жменьку зерна та й принесуть додому в кишені. А як воно буде далі? Невже й насправді за мішок зерна розстріляють? Люди і так стали злі, а що далі?..

Розділ 38

Іван Михайлович чітко дотримувався вказівок, які надходили «згори». Тільки-но ознайомили їх із постановою Луганського бюро міськкому КП(б)У від тридцять першого серпня тридцять другого року, як уже першого вересня він виконав указівку на місці. Ця постанова вказувала на неприпустимість витрачання хліба на громадське харчування в їдальнях колгоспів, а якщо такий наказ з’явився, значить, підлягає негайному виконанню. Виходить, що бракує державі хліба, потрібно затягнути паски. З першого дня осені перестали в колгоспі годувати людей. Було очікувано і передбачувано, що одразу багато селян почали писати заяви про вихід із колгоспів. Ніяк не хочуть зрозуміти, що не все коту масляна.

Одних заяв їм здалося мало. Старий вояка Пантелеймон, з якого вже тирса сиплеться, підбив кількох колгоспників написати листа, як він сказав, «до вищого начальства». Лупіков дістав із теки пожмаканий папірець. На пожовклому листку з учнівського зошита було написано: «Від імені усіх господарств, що вибули із організованих колгоспів…» Ти ба, куди загнули! Вже не від себе, а від імені усіх господарств пишуть! Нахаби! Іван Михайлович витер хусточкою чоло, що вкрилося рясною росою. Щойно починає хвилюватися, одразу сильно пітніє. От напасть! Чекіст поправив кобуру, продовжив читання: «Наша місцева влада села категорично відмовляється повертати нам сільськогосподарський реманент, живу худобу, а також різне майно, що ми внесли до колгоспу. На наше прохання влада відмовилася повернути яровий клин. У колгоспі нас перестали годувати, а ту худобу, яка залишилася у господарстві, нема, де випасати. Все це викликає велику схвильованість людності. Прохають бідняки, в чім і розписуються три особи за всіх. М. Селезньов, М. Руденко, Х. Васильченко». От так! За всіх розписалися й віддали цю писульку йому, щоб віддав начальству в районі. Дурні! Лупіков розірвав папірець на дрібні шматочки. Нехай чекають відповіді! І написали листа не найпрацьовитіші. Сам чув, як насміхався Селезньов, промовляючи приказку: «Так, сказав бідняк, у колгосп піду, робить не буду». І якби ж то був лише жарт! Ідуть на роботу, щоб нажертися, а не працювати. Як тільки перестали годувати — одразу ж написали заяви. Нема чого робити, от і пишуть прохання то прийняти, то вийти з колгоспу. Для них, для їхніх дітей все ж робиться!

Після збору врожаю на полі залишилося чималенько колосків. Організували їх збір. Піонервожатий зі школи підводою возив старших дітей на поле збирати колоски. Діти збирали, клали на підводу і за день назбирували зо дві або навіть і три підводи. За це дітям давали поїсти. Один хлопчак, Мишко Стрижанівський, брав зерна пшениці й кидав у рота. Так наївся, що не міг сходити у туалет. Три дні терпів, не зізнавався батькам про свою біду, а потім довелося. Що тільки батьки йому не робили! І сусіди приходили, щоб пособити, а все марно. Реве хлопець, бо все у нього болить. Батько каже, що вони бідують, не вистачає харчів, хлопець кілька днів не їв, тож і допався до зерна, як муха до меду. Зрештою, врятувала його Улянида. Поставили хлопця раком, а вона виколупала неперетравлене зерно, що утрамбувалося, звичайним шилом. І сміх і гріх!

Так їм і того мало. Знову і знову посилають дітей із торбинками збирати колоски, які залишилися. Знають, що дорослих за це заарештують і посадять за ґрати, або оштрафують на велику суму, тож посилають неповнолітніх. І охорону на полях виставили, дали їм коней, батоги, але нічим людей не спиниш. Тільки-но від’їде об’їждчик, діти з кущів вискакують з торбинками і похапцем збирають колоски. Охоронці їх не шкодують, сумлінно виконують свою роботу. Наздоганяють на конях дітей, ті перелякані верещать, як миші розбігаються, а він наздоганяє й батогом як уперіщить по спині одного, другого, третього. Кров’ю вмиються, день-два вдома відлежаться, залижуть рани і знову гайда на поле. А посилають їх батьки, які не розуміють, що то — суспільна соціалістична власність, на яку не можна зазіхати.

Нічого не навчив їх навіть випадок із колгоспницею Ганною Конюховою. Це сталося, коли ще не весь урожай було зібрано. Жінки внадилися вночі ходити на поля і зістригати колоски. Таких злодійок прозвали «перукарями». Пішла і Ганна проти ночі на поле з торбиною та ножицями. Сподівалася на удачу, але сталося не так, як бажалося. Спіймали її на гарячому, поклали на ваги ті колоски, а вона аж п’ять кілограмів суспільного майна встигла позагарбувати. Звичайно ж, довелося доповісти в район. Конюхова плакала та клялася, що більше не буде, але справа зроблена. Її повезли з села до районної міліції під конвоєм одразу, навіть додому не пустили. Враховуючи, що в неї вдома залишилося шість душ дітей та хвора мати, засудили її до трьох років ув’язнення.

Та навіть цей випадок нічого не змінив. Колгоспники ті так і дивляться, що де погано лежить, щоб поцупити. Бригадир, чесний комсомолець Михайло Чорножуков, на власні очі бачив, як на току Карпо Синицький насипав у мішечок пшеницю і десь у кущах сховав, щоб потім забрати додому. Михайло чесно виконав свій громадський обов’язок — одразу ж доповів голові колгоспу. Напевно, за той час, коли бригадир відлучився, Карпо встиг той мішечок комусь із домашніх передати, бо не знайшли його у кущах. Привели Синицького до приміщення правління колгоспу. І не просто так привели. Семен Семенович, голова сільради, та Михайло накинули злодію на шию ремінь і так вели, щоб усі бачили. А Михайло ще й дрючком бив по спині! Привели Карпа, почали допит, а він відмовляється. Не брав, мовляв, нічого, і все! Його і били, і кидали на долівку, все марно. Ніч протримали у холодному льосі, але й на ранок колгоспник не зізнався у крадіжці. Довелося перетягнути його поперек спини пару разів дрючком і відпустити. Подибав додому зігнутий у три погибелі, як побитий собака. Впевнений, що і цей випадок нічого не навчить колгоспників.

А тут ще головний біль — план хлібоздачі, який на межі зриву. Цього не можна допустити! Павло Чорножуков здав зерно, виконавши план по податку, а ось його брат Гордій сплатив податок зерном лише наполовину. «Більше від мене нічого не отримаєте!» — гнівно кинув він. Бачите, у нього двійко дітей! Та чи в нього одного? Відібрали сінокіс, але ж сам він бондарює, а дружина шиє, тож мають статок. Потрібно вживати щодо таких саботажників кардинальних заходів, бо і сам не хоче платити податки, й інших підбурює. Михайло все доповів, а не вірити чесному комсомольцю, відданому комуністичним ідеям, немає підстав.

Розділ 39

Уже третій день тримав облогу у своїй хаті Гордій Чорножуков разом із родиною. Двох коней і корову він загнав у сіни, наніс туди сіна та запасся водою. Замкнувся всередині і нікого не пускав.

— Ніхто не має права заходити до моєї хати! — відповідав чоловік через зачинені двері правлінню колгоспу.

За щільно завішеними вікнами ввечері не було видно навіть світла від лампи. Іноді з димаря піднімався вгору дим, очевидно, готували їсти. Лупіков сам не раз приходив, грюкав у двері, господар посилав його під три чорти і відповідав, що ніяких податків від нього не дочекаються. Приходив до садиби і брат Павло, але і йому Гордій не відчинив двері. Третього дня Лупіков наказав комсомольцям вибити шибки й витягти звідти бунтівника, але тільки хлопці вдарили обухом сокири по вікну, звідти почулося гнівне: