Варя ще трохи покрутилася в натовпі. Вона кивнула батькові, який саме викладав гостинці бандуристу та збирався з ним повести розмову про більш важливі справи у світі, й звернулася до Ганнусі:

— Може, підемо звідси? Далі будуть нецікаві чоловічі розмови.

— Ходімо! — погодилася подруга.

Дівчата взялися за руки та побігли до села. «Андрійко чомусь не прийшов», — майнуло в голові Варі, але незабаром вона вже не переймалася думками про коханого, бо з подругою пішли їсти.

— А твій батько не насвариться? — поцікавилася Ганнуся, коли від пирога з маком залишився маленький окраєць.

— Та ти що?! — засміялася Варя. — Ти ж добре його знаєш. Батько суворий до інших, а душа в нього добра та лагідна. Знаєш, як він мене любить?!

— Знаю. Ластівкою кличе. Дивно якось.

— Що тут дивного? — запитала Варя, ставлячи кухлик із молоком на великий круглий стіл, застелений білою вишиваною скатертиною.

— Ніхто в селі свої дітей так не називає — не прийнято.

— А в мене тато такий! — з гордістю сказала Варя. — Він і посварить, і пожаліє, коли треба. А яке намисто він мені привіз із міста! Хочеш, покажу?

— І мовчала! Ану ж неси!

Варя потягла подругу до великої дубової скрині. На ній був замок, але дівчина швиденько принесла ключ.

— Ой-ой! — Ганнуся полохливо озирнулася. — Чи можна?

— Можна! Тато з мамою ще довго будуть кобзаря слухати, нескоро повернуться.

Варя дістала дві низки намиста — червону та синю, приклала до грудей.

— Яке гарніше? — спитала вона, засвітившись усмішкою.

— Ой! Яке гарнюнє! Тобі і те, і те личить!

Варя покрутилася перед подругою, а потім помітила, як тінь смутку промайнула по обличчю дівчини.

— Даси колись на свято вдягти? — запитала Ганнуся, торкнувшись пальцями дівочої радості.

— А тобі яке більше сподобалось?

— Червоне.

— Бери, — Варя простягла червоний разок й широко усміхнулася. — Бери, бери! Це мій тобі подарунок!

— А… Як же батько? — розгубилася Ганнуся. Вона закліпала очима, а потім втупилася в намисто, все ще не наважуючись взяти до рук.

— Я потім йому зізнаюся, — махнула рукою Варя. — Не переймайся, то вже мій клопіт. Ти ж мені як сестричка. Чи не так?

— Так, — Ганнуся врешті-решт узяла намисто, піднесла до очей. — Яке ж воно гарне! Аж сяє!

— Носи на здоров’я!

— Дякую! — дівчина оговталася, обняла подругу, розцілувала в обидві щоки. — Ти направду моя сестричка!

— А ще я тобі ось що покажу, — таємниче мовила Варя й схилилася над скринею. Звідти вона дістала новеньку гасову лампу з великим склом. — Це мені тато купив у нову оселю! — гордо сказала Варя.

— Овва! Я такої ще ніколи не бачила! — Ганнуся захоплено розглядала лампу, яка справді була дуже гарна. Велика й розкішна, із зеленим зовні та білим усередині порцеляновим абажуром, вона не могла не викликати захоплення.

— Вона так ясно світить! Це — дванадцятилінійна лампа! Я її підвішу до стелі в найбільшій кімнаті! — похвалилася Варя.

— Заздрю я тобі, Варю! — сказала Ганнуся.

— Не треба, заздрість — то зло. Я ж із тобою поділилася намистом, тож навіщо мені заздрити?

— Все у тебе є, — зітхнула Ганнуся.

— Не сумуй, — Варя обняла подругу за плечі. — Ось зберемо по осені врожай, заплатимо податки, тоді тато мені нові чобітки купить, а я тобі свої віддам. Вони ще гарні, мало ношені.

— А тато дозволить?

— Дозволить! Я його вмовлю. Тепер не будеш казати, що мені заздриш?

— Ні. Як добре, бо мої геть продірявилися. Їх можна буде полатати та віддати доношувати молодшій сестричці, — заговорила швидко та збуджено Ганнуся. — Ой! Що ж це я все про себе?! Хотіла про Андрійка запитати. Все бігаєш до нього на таємні побачення?

— Так. Ой, не знаю, чим це скінчиться, — засумувала Варя. — Чує моє серце біду.

— Яка там біда? — сказала Ганнуся, ховаючи за пазуху намисто. — Поберетеся, будете жити та кататися як сир у маслі!

— А чи поберемося? — промовила задумливо. — Я знаю, що робити! Сходжу я до Уляниди, нехай вона мені на карти кине.

— І чого ти до неї ходиш? Вона ж несповна розуму.

— А чому ж тоді біжите до неї за допомогою, якщо щось трапиться? — відказала Варя. — Коли яка біда — усі бігом до Уляниди. Хтось обпікся — до неї, зуби заболіли — туди ж, бо вміє вона біль зашептати, живіт звело — до неї за травами. А як все добре, то Улянида — дурна! Ні, вона чудакувата, але все знає наперед. Святу правду каже! Улянида все знає.

— А чи потрібно нам знати, що колись буде?

— Не знаю, — стенула плечима Варя. — Я хочу дізнатися, чи поберемося ми з Андрієм, чи ні, — сказала дівчина, постановивши собі навідатися до хатинки Уляниди, що самотньо примостилася на самому краю села.

Розділ 3

Ольга збиралася прати, коли до неї зайшов брат Михайло. Вона попрохала його поставити великі чавуни з водою в піч, бо носила сьому дитину і до пологів залишалися лічені дні, але брат швидко пішов, пославшись на термінові справи. Її чоловіка Івана теж не було вдома, а із свекрухи та свекра який зиск? Старі та немічні, хоч самих на руках носи. І старшу доньку Олесю теж гріх змушувати піднімати такий тягар. Шістнадцять років виповнилося дівці, а вона така маленька, худенька та бліда, глянути страшно. І не голодує, а не росте ніяк. Її подружки такі пишногруді, мають ноги, як пляшечки, а в Олесі не ноги, а цівки. Куди їй підняти такі чавуни з водою? Ще в талії переломиться. Не в матір пішло дівча. Ольга висока, дебела, руки товсті та цупкі, що чоловік не здужає зробити — сама зробить, не переламається. Тож довелося Ользі самій тягати воду з колодязя, наповнювати чавуни та засовувати їх у піч. Ледь упоралася, поперек звело, ні зігнутися, ні розігнутися. Ойкаючи та клянучи нелегку жіночу долю, вона прилягла, та лише на кілька хвилин. Не звикла валятися у ліжку, змалку була привчена батьками до роботи, тож тільки-но біль відступив, пошкандибала збирати білизну для прання. Ольга зібрала полотняні постілки та рядна, понесла їх до жлукта, яке стояло у дворі під парканом. Складену білизну поклала у жлукто, нахилилася, щоб утрамбувати. Велика родина — прання вистачає. У животі так боляче кольнуло, аж жінка голосно зойкнула, схопилася за низ живота, присіла.

— Мамо, що трапилося? — з корівника вискочила схвильована Олеся, підбігла до матері. — Що, вже починається?

— Ні, — Ольга кволо посміхнулася. — Здається, минулося.

— Тоді відпочиньте, я сама справлюся, — сказала Олеся й вправно склала білизну. Її було стільки, що жлукто наповнилося до самого верху.

Олеся прикрила білизну ганчіркою з грубого невибіленого полотна, насипала попелу.

— Мамо, йдіть до хати, відпочиньте, бо ще народите раніше, ніж треба, — наказала Олеся так по-дорослому, аж Ольга не втрималася, усміхнулася.

— Добре, моя помічнице, — сказала вона лагідно, від чого миле обличчя дівчини аж засвітилося. Від матері почути добре та лагідне слово така рідкість, хоча Олеся завжди намагається їй годити. Та чи винна вона, що вродилася такою хилкою та кволою?

Ольга, перевалюючись з боку на бік, як вгодована жирна качка, пішла до хати, прилягла. Справді, треба трохи полежати. Доки закипить у чавунах вода, вона відпочине, а там навідається Варя, допоможе залити білизну у жлукті окропом. А ввечері повернеться додому Іван, вона візьме прача, й разом підуть до озера прати.

Ольга прокинулася від дикого крику Олесі. Підхопилася, побігла на галас. Посеред кімнати валявся перекинутий чавун. Серед пари стояла донька й щосили лементувала — її ноги були червоні.

— Мамо, я ошпарилася! — трясла руками від болю Олеся. — Я не хотіла! Я хотіла лише допомогти!

— Навіщо ти їх брала?! Хай вони згорять, ті чавуни! Господи, що ж робити? — заголосила Ольга.

На щастя, вчасно нагодилася Варя.

— Олесю, сонечко, ти можеш самостійно йти? — запитала Варя.

— Так, — крізь сльози промовила дівчина.

— Тоді негайно ходімо до Уляниди! — скомандувала Варя.